Хочу розповісти вам, шановні читачі, про батькового двоюрідного брата Жидкова Сергія Гавриловича, 1925 р.н., уродженця села Пролетарка Великобурлуцького району Харківської області, замолоду сержанта НКВС. Правду кажучи, вельми драматична, а в якійсь мірі, певно, й повчальна з огляду на нашу тернисту минувшину дядькова доля, зранена участю у суперечливих подіях української історії.

Тепер його вже немає, бо дядько спився. Алкоголем зловживав віддавна. Спочатку пиячив потайцем, тихенько, а коли перебудова довела СРСР до розпаду, почав ходити напідпитку вулицями і нерідко односельці чули від нього розпачливі російськомовні волання: ”Люди! Простите! Мои руки в крови!”

Нам, його родичам, та й друзям, він розповідав, що невдовзі після закінчення Другої світової належав до спеціальної групи НКВС, яка на теперішній Івано-Франківщині видавала себе за боївку УПА. Спецгрупа нападала на віддалені галицькі села і хутори. За його словами, командири ставили перед ними такі основні завдання щодо різних груп західноукраїнського “контингенту”: чинити розправи над сім’ями і близькими членів ОУН (Організації українських націоналістів), називаючи їх “підсовітниками” і “москальськими запроданцями”; ґвалтувати жінок, чоловіки яких були мобілізовані до радянської армії; грабувати звичайних селян і шкодити їхньому домашньому господарству.

Дядько мій в НКВС став російськомовним, хоча під час “діяльності” в ролі бандерівців усі члени групи мусили розмовляти тільки й виключно місцевою говіркою української, на володіння особливостями якої їх спеціально натаскували. Якось розповів він і таке: “Приходилось нам убивать даже земляков с Советской Украины. Ведь настоящие бандеровцы не считали нужным трогать врачей и учителей, которых коммунисты насильно направляли туда работать. Наверное, не все они соглашались быть комсоргами или парторгами или их взгляды чем-то отличались… Не знаю, начальство не сильно нас посвящало, но получали мы конкретные заказы на такого-то и такого-то, проживающего по такому-то адресу учителя или доктора, или фельдшера родом с Харьковщины или Черкащины, и попробуй не выполнить… Выполняли…”

Коли я вперше про це почув, то мурашки побігли спиною. Думав: невже правда? Та й інші, як і я, починали співчувати дядькові, мовляв, не дивно, що спивається, бідолаха. А потім я почав навіть сумніватися, чи не прибріхує чогось дядько Сергій спеціально, щоб викликати до себе співчуття? Але ні, не так пияки брешуть. Та й із книжок я згодом дізнався, що такі спецгрупи НКВС були дуже поширеним явищем. Це не дві чи три, чи п’ять груп псевдобандерівців, а буквально тисячі груп та їхніх “бійців” постійно брали тяжкі гріхи на душу, розправляючись із мирним населенням із затятістю маніяків. І все тільки заради того, щоб радянська протибандерівська пропаганда всередині України і на міжнародній арені мала із чого брати приклади “зверств и изуверств заклятых врагов трудового народа”?! І як у цих виконавців відверто злочинних наказів взагалі дах не поїхав? Щодо їхніх керівників, то сумнівів немає — це психічно хворі недолюдки, біснуваті навіжжені злочинці, яких насправді мав би судити Нюрнберзький чи якийсь інший трибунал. А вони натомість одержували чергові й позачергові звання і ордени з медалями за те, що їхні підлеглі залякані й затуркані малороси вдало прикидалися націоналістами…

Чи може дядько Сергій не надто вдало прикидався, через що й лишився тільки сержантом і водночас зберіг рештки совісті, яку заливав оковитою? Про це він докладно не встиг мені розповісти… Але від того часу я твердо знаю, хто був справжніми захисниками українського народу, а хто — його катами і визискувачами. Хочу, щоб і у всіх наших співгромадян, в яких голову засмічено антибандерівською пропагандою, полуда з очей нарешті спала. Наші справжні недруги — це саме ті, хто досі поливає брудом УПА і Бандеру.

В’ячеслав ВИНОГРАДОВ,
смт Великий Бурлук, Харківська обл.
Газета “Український простір” №1 (49) від 1-14 січня 2011 р.