Я хочу розказати про це усім, усім хто живе в українській державі, дихає українським повітрям, годується з того, що родить нам українська земля.

Я хочу звернутись  з цією невеличкою історією до усього народу України, але в першу чергу до тих,  хто не соромиться закидати звинувачення у бік активістів Євромайдану, на кшталт «зад…ли эти бендеровцы, скинул бы кто-нибудь бомбу на этот Майдан» (вибачте, не втрималась, просто нещодавно знайшла такий комент  у соцмережі  вконтакті і він болісним рубцем закарбувався у моєму серці).

Я хочу розказати тому сліпому і глухому люду, який ось так зараз безсоромно лає так званих «бендерівців», «екстремістів», «фашистів», «терористів», «радикалів» і т.д.

Я хочу розказати про того, хто власним прикладом на Майдані проявив свою свідомість, гідність та небайдужість до майбутнього нашої країни. Про того, хто намагався підставити плече допомоги пораненому від снайперської гвинтівки на Інститутській, жертвуючи власним життям.   Про того, кому було не все одно, як будемо жити далі ми, наші діти та онуки. Про того, який пішов наперекір  політикам-нелюдам,  охочим лишень до наживи і влади, які у своїй гонитві за грошима забули про прості людські чесноти (а може й вони про них ніколи не знали), втоптали у бруд одну з головних Божих заповідей «Не вбивай» та пройшли по кістках загиблих без усіляких докорів сумління.

Я просто сиділа і плакала, дізнавшись про цю звістку… Мене як наче вдарило струмом та почало трясти від шоку, коли, переглядаючи перелік загиблих на Майдані, я побачила знайоме обличчя. У серці все похололо, коли під номером 33 у списку «Погибшие на Майдане 18 – 21 февраля», опублікованому на сторінці society.lb.ua, я побачила фото і надпис «Євген Котляр».

Ми познайомились з Євгеном 31 листопада 2013 року на нічному вокзалі Харкова, стоячи на пероні біля поїзду, що прямував на Київ. Усіх нас об’єднував спільний шлях, на Євромайдан, куди кожен з нас їхав зі своєю метою. Я разом з Романом Черемським, редактором Харківського інтернет-видання «СНІП», їхала знімати інтерв’ю та стенд-апи, а Євген із своїм знайомим Сергієм – захищати власну громадську позицію разом з іншими активістами, що стікались з усіх міст України до Києва.

Ми разом зайшли в плацкардний вагон, повністю заповнений людьми, та зайняли свої почесні верхні бокові місця біля туалету. Купували квитки в останній момент – тому вибирати було ні з чого та й ажіотаж навколо київських поїздів останнім часом був нічогенький таки собі. Отже, зібравшись у поїзді, я, Роман, Сергій та Євген трошки погомоніли про день завтрашній та почали вкладатися спати.

Євген видався мені мовчазним хлопцем, та був він сповнений якоїсь внутрішньої сили, що світилася невимовним блиском в його очах.  Я й досі жалкую, що у нас не вийшло тоді більш дружньої розмови. Уже зранку в Києві, пам’ятаю, встигли перекинутися парою слів про його мобільний телефон для туристів у суперміцному непотопляємому корпусі. Це і була уся наша розмова.

Пригадую як усі разом швиденько прямували до парку Шевченка, де мав розпочатися мирний мітинг.

1 грудня стало першим днем масового з’їзду людей до Києва. Усі центральні вулиці, площі і перехрестя були наповнені народом. Я пам’ятаю, як ми з Романом мчалися  по Хрещатику прямо на Майдан та намагалися обігнати натовп, якому не було видно ні кінця, ні краю. Вдавалося лишень проторювати собі шлях гаслом «Пресу в Європу», підіймаючи догори камеру на штативі.

Скрізь лунали революційні лозунги, майоріли національні пропори і промовисті плакати. В той день ми встигли зняти репортаж з тієї самої ялинки, яка стала символом революції, слухаючи звідти гучні промови нашої  «святої трійці». Кличко, Яценюк і Тягнибок штовхали свої «барвисті» спічі та  вправлялися в ораторському мистецтві. В мене ще тоді зародилася чомусь така думка, що «такі за собою людей  не поведуть». «Слабкодухі якісь» видало моє єство. Хто ж міг тоді знати, що справжні герої не ті, які закликають до дії, плигаючи на підмостках ЗІЛу, що справжні герої десь набагато ближче. Виявилось зовсім близько. Ним був Євген, який тихенько їхав зі мною по-сусідству на другій поличці у плацкардному вагоні сполученням Харків – Київ.

Того ж дня наші шляхи розійшлися. 1-го вечері я мала їхати додому до Дніпропетровська. Пам’ятаю, на останок, ще перетнулися з ним один раз ввечері та на прощання влаштували собі такий вуличний підвечірок з бутербродами та вафлями, якими по-братерськи поділилася з нами ще одна активістка з Харкова – Світлана. На той час мені було чомусь так тяжко розлучатися з цими майже незнайомими людьми, про яких я ще довгий час згадувала в автобусі по дорозі додому.

А 23 лютого я дізналася, що Євген помер. У цей день, біля пам’ятника Шавченка у Харкові, близькі, друзі і мешканці міста покладали квіти на груди героя та прощалися з ним. Назавжди…

18 лютого під час снайперського обстрілу на розі Інститутської та Хрещатика Євген намагався відтягнути із зони небезпеки поранену людину та ворожа куля не оминула і його самого. Причиною смерті виявились численні кульові поранення на тілі. Одна з куль вцілила у сонну артерію і миттєво обірвала життя хлопця.

Йому було лишень 33, здається усе молодече життя мало бути попереду. Я вдивлялась у фото і не вірила своїм очам, ні я ж бачила його живим-живісіньким, «цього не може бути» – стугоніло в мене у голові. Вирішила навіть зв’язатися зі знайомими з Харкова, перевірити чи не підводять мене мої очі. До мого великого страху – все підтвердилось. «Правда, правда, правда» рокотало в мене ще деякий час у вухах, і я так само продовжувала тремтіти і плакати.

Розумієте, то була не просто загибла людина з численних постраждалих, то була людина, яку я знала, хоча і недовго. Мені дуже важко усвідомити його смерть і те, як жорстоко відібрали у цього  молодого хлопця право на життя. Вічная тобі пам’ять, ГЕРОЮ!!!

Довідка: Євген Котляр був активістом екологічної організації «Зелений фронт» та захищав від вирубування зелені насадження у Харкові у 2010 році, працював у сфері промислового альпінізму.

Катерина ЦУД