2 вересня 1992 року здійснилося те, про що мріяв без чверті століття перед тим Дмитро Іванович Багалій, – був гідно вшанований Григорій Сковорода: “Хай йому буде поставлений пам’ятник в столиці Слобожанщини — Харкові, котрий він так любив, де він пробував і де й досі сліпі бандуристи співають його псальму”.

За життя автор першого життєпису філософа і перший упорядник його творів потішився пам’ятником Сковороді, щоправда, не в Харкові, а в Лохвиці, відкритого 1922 року. Його автором був Іван Кавалерідзе, який працюватиме над образом Григорія Сковороди більшу частку свого творчого життя й жоден з митців не стане йому в тому гідним конкурентом. Сковородіана Івана Кавалерідзе переживе свого творця хронологічно, адже харківський пам’ятник його руки повстав за чотирнадцять років по смерті Майстра.

Як так сталося – розповідає книжка Ростислава Синька “На зламах епох. І. Кавалерідзе й оточення”. Даруйте за розлогий витяг, але без нього не обійтися – видання рідкісне, малотиражне: ” У 70-ті роки Кавалерідзе виконав близько десяти проектів пам’ятника Сковороді для Києва – своєї лебединої пісні (почав за Шелеста, закінчив за Щербицького). В останньому варіанті філософ стояв із Біблією в руках (після смерті митця цей проект втілено молодими скульпторами під керівництвом Василя Бородая у Харкові). То був класичний витвір, коли нічого ні додати, ні відняти. Але в останню мить один “знавець мистецтва” поцікавився:

А що то за книга в його руках ?

Біблія, звичайно, – пояснив автор.

Біблія?! Краще нехай з торбою, але взутий.

Повернувся Кавалерідзе додому засмучений: десять років мордують… “Чекають моєї смерті” – подумав уголос.

Ви що, Іване Петровичу, не могли сказати тим йолопам, що то є брежнєвська Конституція?

То вже краще Пушкін – він все витримає.

От біда, – нервую я. – Усіх вчите бути гнучкими,  винахідливими за будь-яких обставин, а самі… То чому він не міг тримати свій “Сад божествених пісень”?

Я ліпив Біблію. Розумієш, пісню пісень людства”

Таких недолугих “знавців мистецтва” хоч греблю гати і в наші часи. Найяскравіший з них – В.Д. Путятін, провідний науковий співробітник відділу пам’яток історії Харківського науково-методичного центру охорони культурної спадщини. У своїй книженції “Пам’ятки монументального мистецтва Слобожанщини” він не тільки дописався до того, що Сковорода – філософ “времен средневековья” (!?), подав неправильну дату встановлення пам’ятника і т.д., а і дописався до відвертих нісенітниць: “Второй вариант памятника И.П. Кавалеридзе сделал для Харькова…(!?) та “В руках он несет две небольшие книги, вероятно, свои философские и литературные сочинения” (!?). Шановний “мистецтвознавець”, не знаєте – не пишіть. Ми далекі від цілеспрямованої прискіпливості – просто хоча б у двадцяту річницю харківського пам’ятника Григорію Сковороді варто розповісти найважливіші епізоди його історії для того, щоб не давати приводів для фантазій всяким там “мистецтвознавцям”.

Щодо доцільності пам’ятника Григорію Сковороді у Харкові теревенили десятки років на всіх можливих рівнях і у всіх можливих кабінетах. Теревені посилились у другій половині 1980-х років й тривали б до сьогодні, якби взимку 1988 року до Харкова не прибула знімальна група студії “Укртелефільм” на чолі з режисером Ростиславом Синьком. Кращої натури, ніж комуністична столиця України, для документального фільму “І голос наш почує світ” про “Розстріляне відродження”, не існувало.

Харківський літературний музей під ту пору перебував у зародковому стані, комуністичні керманичі культурою та їх підлеглі були ще у повній силі, а відтак єдиною інституцією, яка наважилась допомагати й консультувати кіношників-документалістів, було Харківське обласне відділення Українського Фонду культури. І от якраз під час неформального спілкування Ростислав Синько і прохопився, що він не тільки режисер, а і скульптор, учень самого Івана Кавалерідзе і хранитель його спадщини. Саме тоді і стала відомою історія, цитована вище, а проект, відкинутий київськими “мистецтвознавцями”, зберігається у київській майстерні Ростислава Синька.

Було гріх не скористатись таким шансом – втілити у Харкові саме той проект, який сам Майстер вважав найкращим з усіх. У цій справі розголос був зовсім не потрібний – знайшлося б достатньо недоброзичливців, щоб загубити ідею ще до початку її реалізації, а потреба в конкурсах одразу відпала. На тодішню владу ніякої надії не було – всі вони вкупі з всілякими управліннями культури ледве собі уявляли, хто такий Григорій Сковорода, тим більше, що край треба було берегти пам’ятники Леніну та вождям меншого калібру. Відтак збір коштів на пам’ятник розпочали щойно народжені товариство “Спадщина” та місцевий осередок Товариства української мови ім. Т. Шевченка. Так тривало десь три роки. Попри всі зусилля зібраних грошей було замало, і вирішальні внески зробили тодішній архієпископ Харківський і Богодухівський Іриней Середній та Євген Кушнарьов, який був тоді на злеті своєї кар’єри.

Тим часом у Києві під керівництвом академіка Василя Бородая здійснювались заходи для відливки фігури у бронзі. Втім, всіх зібраних грошей виявилось замало для передбаченої проектом величини пам’ятника – їх з’їдала інфляція. Так що мешкати було ніколи, а відтак довелось погодитись на менший розмір. Проблеми виникали там, де їх зовсім не чекали: Київська скульптурна фабрика відмовлялась брати замовлення через нібито брак матеріалу. Її тодішній директор Шота Йонович Січинава заявив: “Что ти прістал мнє Сковородой? У мєнє сімнадцат Лєнінов в праізводствє!”.

Коли врешті-решт пам’ятник було відлито, виникли проблеми з транспортуванням його до Харкова. “Перша столиця” спромоглась лише на поламаний ЗІЛ-130. Коли неймовірними зусиллями пам’ятник дотягли до Харкова у грудні 1991-го, виявилось, що зберігати його поки ніде – він пролежав в кузові вантажівки кілька тижнів; потім ще майже дев’ять місяців – на подвір’ї Літературного музею, єдиної установи в місті, яка на це погодилась. Тим часом відповідні інстанції нібито пропонували місця для пам’ятника, але всі вони виявились абсолютно непридатними для нього і були відкинуті. Водночас пропоноване Ростиславом Синьком місце – замість обідраного й малохудожнього фонтану в каскадному сквері біля Покровського монастиря, було відкинуте інстанціями.

Через багато років з’ясувалась ще одна причина зволікання зі встановленням пам’ятника за проектом Івана Кавалерідзе: відомий у вузьких харківських колах скульптор І.Ястрєбов на замовлення ректора тоді Харківського педагогічного інституту І.Ф. Прокопенка виробив свій пам’ятник Сковороді, і ректор обов’язково хотів бути першим.

Тільки по тому витвір Івана Кавалерідзе зусиллями архітектора Юрія Шкодовського притулили під монастирською стіною. На підпис ані грошей, ані часу вже не вистачило. Підпис під пам’ятником з’явився лишень у ХХІ столітті.

Не можна сказати, що урочисте відкриття пам’ятника Григорію Сковороді за проектом Івана Кавалерідзе відбувалося за велелюдного зібрання харків’ян. Харківська преса відреагувала у кращому випадку десятирядковими повідомленнями з нечіткими фото, а прибулі на церемонію О. Масельський та Є. Кушнарьов мало не зіпсували свято, заборонивши освятити пам’ятник священнику УАПЦ. Тільки після заяви ведучого прямо з трибуни, що церемонію припинять, отець Віктор Маринчак окропив скульптуру святою водою. І хоча харківський загал мало що дізнався з преси про таку подію, у світі про неї знали: на відкритті пам’ятника була Галина Гнатівна Хоткевич, яка приїхала з Франції, а прибулий до Харкова за місяць по тому Юрій Шевельов писав про харківський пам’ятник Григорію Сковороді в американських виданнях.

Як водиться, О. Масельський та Є. Кушнарьов почували себе на відкритті мало не іменинниками і щедро роздавали обіцянки. Зокрема про те, що на схилах навпроти пам’ятника Григорію Сковороді встановлять фігури кобзарів також руки Івана Кавалерідзе, а місцевість навколо офіційно назвуть Кобзарською гіркою. Тепер це все забуто, а Харків загажений продукцією О. Рідного та С. Гурбанова та їм подібних. Та їм не затьмарити величну скромність роботи Івана Кавалерідзе.

Владислав ПРОНЕКО,
Харків
Газета “Український простір” № 7–8 (63–64), вересень 2012 р.