Мало хто знає, що якісний сорт пшениці до Канади ще позаминулого століття завіз фермер з України, і саме це зерно потім купував у канадців Радянський союз. Доклались українці і до розвитку канадської національної ідеї, яка побудована на мультикультурності. А в сучасній Канаді неймовірно популярні українські народні танці. Про 125-річну історію української діаспори в цій країні розповів журналіст та історик, ведучий телепрограми «Історична правда» на телеканалі ZIK Вахтанг Кіпіані під час відкритої лекції в Українському католицькому університеті.

Проект «Канадіана», присвячений 125-річчю від початку аграрної еміграції українців до Канади, існує в декількох форматах: серія публікацій в онлайн-виданні «Історична правда», друкована збірка «Українська канадіана», перший із чотирьох томів якої вийшов торік у видавництві «Дуліби», а також фільм «Наші найперші. Українські відкривачі Канади», створений телеканалом ZIK. Ініціатор проекту, редактор і ведучий «Історичної правди» Вахтанг Кіпіані каже, що взявся за «Канадіану», щоб розширити горизонти української аудиторії, йдеться в статті на сайті ZIK.

«У нас десятиліттями виробляли ненависть до всього іноземного, – пояснює Вахтанг. – Канада й Америка дуже далекі. Не кожен може отримати візу, щоб поїхати туди. Тому наша головна ідея – дати людям змогу українською мовою дізнаватись про те, що там відбувається». За його словами, історія української діаспори в Канаді – а це третя діаспора за кількістю українців у світі – набагато складніша й цікавіша, ніж заведено вважати.

«Ми уявляємо українців Канади доволі спрощено. Коли я почав займатись історією найперших українських емігрантів у Канаді, стикнувся з тим, що навіть історики в Україні, які займаються цією темою, не розуміють до кінця, через які складнощі й виклики пройшли ті перші українські поселенці», – розповідає журналіст. Мешканці українських земель, що належали до Австро-Угорської імперії, потерпали від браку землі. Чверть буковинців узагалі не мала наділів, а про приватну власність на землю годі було й мріяти. 85% селян не могли прогодувати свої сім’ї.

Тим часом 1872 року глава канадського уряду Джон Макдональд ініціював ухвалення закону, згідно з яким повнолітній чоловік із будь-якої країни міг безкоштовно отримати у приватну власність 64 гектари землі, сплативши лише десять доларів за реєстрацію. Першими цим скористались німці з Галичини, які поступово створили в Канаді цілі містечка з ферм.

Саме на запрошення одного з німців у далеку заокеанську подорож, покинувши родину, вирушив Іван Пилипів із галицького села Небилів (зараз це Івано-Франківщина). Щоб назбирати грошей на квиток, селянин продав своє майно. Згодом він повернувся в Україну, вже забагатівши, й почав агітувати односельців їхати за океан. До Канади Іван Пилипів повернувся 1893 року вже з дружиною та дітьми, а також родиною свого близького друга Василя Єлиняка.

«Українські емігранти на чужині опинились без духовної підтримки, – розповідає Вахтанг Кіпіані. – За законами Канади священики східного обряду – греко-католицькі – не мали права проводити служби на території країни, адже були одружені, на відміну від римо-католиків, що дотримуються целібату». Іван Пилипів вирушив до Сполучених Штатів Америки й домовився із тамтешньою російською православною церквою, аби вона прислала священиків для українських поселенців. Тож склалося так, що в краях, де не було жодного росіянина, вкоренилась Російська православна церква, підпорядкована Московському патріархату.

«Василь Єлиняк, утім, залишився греко-католиком. Декому зі священиків удалося під виглядом звичайних селян потрапити до Канади. Згодом було укладено політичну угоду з Британською імперією, й до тогочасної британської колонії прибули греко-католицькі владики Андрей Шептицький та Никита Будка. Ця ситуація спершу згубила дружбу Єлиняка й Пилипіва, а згодом спричинила розкол української діаспори на православних і греко-католиків», – каже Вахтанг Кіпіані.

Ця історія викладена у першому томі «Української Канадіани», що має назву «Піонерський період». Співредакторкою видання стала письменниця Марина Гримич. До книжки ввійшли рукописи перших літописців українсько-канадської історії Осипа Олеськіва та Нестора Дмитріва, документи Андрея Шептицького й Никити Будки, збірка авторських емігрантських пісень Теодора Федика.

Отець Нестор Дмитрів був серед тих перших греко-католицьких священиків, що їздили до Канади служити. Під час своїх подорожей він занотовував історії про життя й побут тамтешніх українців, що згодом публікувались як подорожні замітки в газеті «Свобода».

«Ці історії прикрі – вам буде ніяково за своїх земляків, – каже Кіпіані – Вони зовсім не знали англійської та були людьми з іншої цивілізації. Заробляли достатньо грошей або отримували державну допомогу, а ось елементарної культури бракувало».

«Якщо вже ви приїхали сюди, – звертався до чоловіків отець Нестор, – маєте бути такими, як усі. Якщо заведено голитись і ходити в чистому одязі, голіться й не ходіть брудними». Люди не любили священика за цю критику й нарікали, що жінки виженуть їх із дому за таку «чистоту».

Осип Олеськів – та людина, якій Канада завдячує таку численну українську діаспору. За тих часів найпотужніша хвиля еміграції з України була спрямована до Бразилії. Іван Франко навіть має поетичну збірку, присвячену цьому явищу – «Бразилійська гарячка».

«Люди купувались на обіцянки й опинялись у рабстві, ставали заручниками, – розповідає Вахтанг Кіпіані. – Саме Осип Олеськів із Іваном Франком замислили, а згодом утілили ідею скерувати потік масової еміграції саме до Канади. Вони читали літературу, спілкувались з емігрантами, листувались із британською владою і спільними силами, просвітницькою діяльністю переконували українців надати перевагу Канаді».

Основа економічного добробуту Канади – зернові культури. Мало хто знає, але один фермер іще позаминулого століття завіз до Канади український сорт пшениці, який давав зерно надзвичайно високої якості. Коли в середині ХХ століття Радянський союз купував канадське, американське та аргентинське зерно, «канадський хліб», який їли радянські громадяни, був саме з української пшениці.

Доклались українці й до розвитку канадської національної ідеї. Павло Юзик першим публічно заговорив про мультикультурність – ідею гармонійного співжиття різних культур в одній державі на противагу асиміляції. Кожна нація має право виявляти свою окремішність та унікальність. До сьогодні в Канаді зберігається державна підтримка національних музичних і танцювальних ансамблів, двомовних середніх шкіл.

«У Канаді неймовірно популярні українські народні танці, – наводить приклад Кіпіані. – Навіть у містах, де не живуть українці, можна зустріти оголошення із запрошенням до українських народних ансамблів. Понад половина учасників у таких ансамблях можуть мати не українське походження. Український танець став частиною канадської загальнонаціональної культури. На гопак там ходять, як у нас на танго».

На відміну від перших хвиль еміграції, що зберегли національну культуру, новітні емігранти швидко асимілюються або в англомовному, або в російськомовному середовищі. На жаль, каже Вахтанг Кіпіані, вони не створюють інституційних основ для розвитку української спільноти. До того ж, після Другої світової війни до українців багато хто ставився упереджено, тож вони часто приховували своє походження.

Зараз, утім, дедалі більше українців повертається до свого минулого та долучається до національної спільноти. Наприклад, у місті Едмонтон, за словами Вахтанга Кіпіані, раз на рік відбувається унікальна толока: «У суботу члени громади зобов’язані прийти до казино і працювати обслугою. Всі зароблені за цей день гроші йдуть українській громаді – на школи, церкви й допомогу Україні».

Текст: Євгенія Науменко,

Фото: Катерина Москалюк,

 ІА ZIK

Джерело