Якщо хочеш продавати вуличну їжу з “магазинчиків на колесах” в Індонезії — купуєш фургончик, їздиш собі де хочеш і продаєш. Їх тут дуже багато, вони популярні й прибуткові. Якщо хочеш робити те саме в Україні… кхм… маєш купити на торгах право оренди земельної ділянки під фуд-трак та підписати контракт з комунальним підприємством «Міський магазин».

Якщо фуд-трак планується переміщати містом (а в цьому увесь сенс бізнесу!), то ділянок треба купити кілька і курсувати лише між ними. Ще фургону з їжею потрібні фактична адреса та підключення до водопостачання.

Друзі, в срср ще як почали вбивати ініціативність в людях, підприємливість, так і продовжується досі! Це просто злочин проти нації. Ми ж гіршаємо як нація, ми ж взагалі з бізнесом не можемо мати нічого спільного.

А тут, в Азії, кожна сільська бабулечка, будь-який містянин, хоч старий, хоч молодий, легко й просто можуть стати щасливими підприємцями. Не те, що можуть, але й стають.

(інфа про укр. бюрократію — з Громадського https://hromadske.ua/posts/fud-trak-iak-orhanizuvaty-biznes-i-skilky-khot-dohiv-treba-prodaty-shchob-vyzhyty-biznes-plan)