В Україні 18 травня – День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу. За рішенням Державного комітету оборони СРСР під час спецоперації НКВС-НКДБ 18-20 травня 1944 року з Криму до Середньої Азії, Сибіру й Уралу депортували всіх кримських татар, за офіційними повідомленнями – 194 111 осіб. Результатом загальнонародної акції «Унутма» («Пам’ятай»), проведеної в 2004-2011 роках в Криму, став збір близько 950 спогадів очевидців вчиненого над кримськими татарами геноциду. В рамках 73-ї річниці депортації Крим.Реалії, спільно зі Спеціальною комісією Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу і подолання його наслідків, публікують унікальні свідчення цих історичних архівів.

Я, Нусрет Ганієв, кримський татарин, народився 5 березня 1942 року в місті Карасувбазар (у 1945 році перейменоване у Білогірськ – КР) Кримської АРСР.

Будинок на вулиці Боданінського (зараз вулиця Сєрова, 7), в якому я народився, належав моєму дідові з боку матері. Зараз у цьому будинку живуть 4 російські родини. Домова книга є у мого дядька Зекі Зіядінова, який живе в Сімферополі.

Батько мій Іззет Ганієв (1907 р.н.) був учителем. Під час війни у нього була бронь: він викладав у танковому училищі в місті Євпаторія, готував танкістів. Сім’я наша в цей час була в Євпаторії: мама Айше Гафарова (1918 р.н.), брат Шевкет (1938 р.н.), сестра Діляра (1940 р.н.) і я – Нусрет.

Але, коли німці увійшли до Криму, і батька викликали у військкомат міста Карасувбазар, з ним повернулася вся сім’я. Під час збору призовників у дворі військкомату почалося бомбардування німецькими літаками. Військкомат розбомбили, люди, які залишилися в живих, розбіглися. Після цього батько два рази збирав групи молодих хлопців з метою прорватися до Севастополя, але безуспішно, всюди на дорогах були німці. У 1941 році батько потрапив під облаву, і його разом з іншими повантажили в баржу для відправки до Німеччини. Мого народження батько вже не бачив. Потім мати з трьома дітьми на руках переїхала жити в село Барин (у 1948 році перейменоване в Туровку, зараз належить до категорії зниклих – КР) Карасувбазарського району, де жили наші дідусь і бабуся та рідні з боку батька.

Депортували нас 18 травня 1944 року з села Барин. Мати, тоді ще зовсім юна, з трьома малолітніми дітьми на руках, очманіла, не знала, що робити: чи то дітей оберігати, чи то продукти брати, чи то речі збирати. На той час вона встигла обзавестися господарством: корови мукали недоєні, кури розлетілися по двору, сльози на очах… Якийсь жалісливий солдат схопив подушки, зірвав з них наволочки і велів матері покидати туди продукти і щось з одягу.

За розповідями матері, везли нас довго в «телячих» вагонах. Я не зможу описати, на жаль, як нас везли, але, за спогадами нині покійної матері, це було жахливо. Вона весь час боялася, що втратить кого-небудь з нас. Нарешті, пішли чутки, що нас привезли до Марійської АРСР. Дорогою почали відчіплювати то один, то два вагони від ешелону і, таким чином, нас вивантажили на 19-му кілометрі Суслонгерського району (швидше за все, йдеться про Семенівський район, до складу якого входило тоді селище Суслонгер – КР).

Тут був лісоповал. Поруч з одноколійною залізницею в лісі стояли два дерев’яних бараки, туди нас і поселили. Люди, кожна родина, відокремили себе ганчірками у закутках. У дворі з глини виклали грубки, де варили каву і їжу – благо дров у лісі вистачало.

Мати одразу мобілізували на лісоповал. Ми залишалися цілими днями самі, постійно голодували, гризли пресовану макуху, яку попередньо смажили на грубці.

Ми не знали, що їсти, але нас «їли» і кусали клопи й воші, яких нічим не можна було знищити. Мати, брат і сестра відразу захворіли на тиф. Їх відвезли кудись до лікарні. Я залишився сам, мене мама довірила сусідці. Коли вони повернулися, їх неможливо було впізнати: худі, виснажені, але, слава Аллаху, живі. Живим залишився і я, але за цей час всі запаси продуктів зникли.

Досі перед очима, як мати взимку одягала якісь ватяні штани, щось на себе одягала зверху, брала торбу на спину, йшла кудись у село до марійців і обмінювала свої дивом збережені прикраси та одяг на картоплю. У 1945 році, після війни, нас знайшов батько. У військових діях він не брав участі, бо під час облави і відправки в Німеччину був контужений, оглух і до кінця життя більше не чув. Батько, дізнавшись, що всіх кримських татар виселили, поїхав нас шукати в Узбекистан, але там від родичів дізнався, що ми потрапили в Марійську АРСР, де нас і знайшов.

Сім'я Ганієвих, зліва направо: батьки Айше та Іззет, діти Діляра, Шевкет і Нусрет. Барак. Марійська АРСР, селище Суслонгер. 30 липня 1946 року

У 1946 році сім’я поповнилася молодшою сестричкою. У 1949 році, після звернення до потрібних інстанцій, нам дозволили возз’єднатися з рідними. В Узбекистан нас супроводжував конвойний, там він нас здав коменданту. У той час, коли потяги рушали, сильно сіпалися вагони: так, одного разу, я впав з верхньої полиці і приїхав до Узбекистану з розбитою і перев’язаною головою.

У місті Янгіюлі пустила нас жити до себе тітка Ріане, сестра нашої бабусі по матері. У неї була кімнатка розміром 3х3 м в глиняному будинку, сама вона перебралася в закуток, де зберігала вугілля. Винесли вугілля на подвір’я, кімнату побілили, долівку промазали коров’яком. Батько з матір’ю спали на дерев’яних тапчанах, ми розташувалися на підлозі. Взимку від кіптяви і сажі смерділо, влітку від спеки задихалися і тому спали надворі на землі.

Під стінами і ущелинами жили скорпіони і всяка нечисть. Одного разу, коли мені було років 12, вночі у дворі, де ми спали, мене вжалив у живіт скорпіон. Мати повела в швидку допомогу, там, не знаючи, що робити, розвели руками, але порадили мамі повести мене в ресторан і дати мені випити горілки. Горілку я випив, все обійшлося. Через рік знову покусав скорпіон в руку, але я вже нікуди не ходив.

У 1949 році я пішов вчитися до школи. Мені чомусь видали довідку про те, що я перебуваю на обліку в спецкомендатурі, для надання в школу. Я вчився російською мовою, були школи і узбецькою мовою. До 4-го класу в школі щоосені працювали у дворі, розкриваючи нерозкриті коробочки бавовни, який привозили і вивалювали у двір школи з колгоспів. Пальці постійно боліли і під нігтями гноїлися. Починаючи з 4-го класу, нас уже восени вивозили в колгоспи з ночівлею. Розселяли у хлівах, збирали бавовну з розкритими коробочками. Нам встановлювали норми.

Треба сказати, що одягати було нічого: до 7-го класу я ходив до школи в узбецьких калошах. Я часто, як і інші діти, хворів. Директор школи, до речі, кореєць, говорив, що я симулюю. У мене на животі з’являлися фурункули – від холоду і від бруду. Часто воду пили прямо з ариків, нас ніхто не лікував. На свій страх і ризик тікав додому, після лікування повертався й отримував прочухана від директора школи, він ганьбив мене на шкільній лінійці.

Влітку допомагали батькам заробляти гроші. Продавали на ринку воду з джерела. У 1952 році мама народила п’яту дитину – Шукрета. З 16 років пішов працювати. Два роки не вчився, потім зрозумів, що треба вчитися і пішов до вечірньої школи. У 1963 році вступив на навчання до сільгосптехнікуму на очне відділення, але восени забрали служити в радянську армію. Відслуживши в армії, я заочно в 1971 році закінчив технікум, продовжуючи працювати. В армії в 1965 році нагородили медаллю «20 років Перемоги над фашистською Німеччиною», після на роботі нагороджували медаллю «100 років від дня народження Леніна».

Сім'я Ганієвих, зліва направо: 1 ряд – Айше (мама), діти Ельміра і Шукрет, Іззет (батько); 2-ий ряд – діти Діляра, Нусрет і Шевкет. Узбекистан, місто Янгіюль Ташкентської області. 1956 рік

Треба сказати, що в 1957 році на околиці міста Янгіюля вимерз яблуневий сад. Землю роздали людям, в основному працівникам МТС, по 6 соток для будівництва житлових будинків. Батько влаштувався працювати в МТС зварювальником, отримав ділянку і він. Але, щоб отримати цю ділянку, батько працював у директора МТС Анатолія Мєшкова. В його приватному будинку батько білив, фарбував. А я носив на ринок кілометрів три на своєму горбу овочі з городу цього директора, де мама їх реалізовувала. Мені тоді було 14-15 років. Загалом батрачили…

У 1969 році я з другом Мамбетом поїхав до Ташкенту на процес кримських татар (політичний судовий процес над 10 учасниками Національного руху кримських татар – КР), там познайомився з майбутньою своєю дружиною Абібе. У 1970 році ми одружилися. У нас народилися три сини: Султан (1971 р.н.), Руслан (1974 р.н.), Арсен (1978 р.н.). Дружина працювала вчителем німецької мови, я пропрацював в низці організацій завгаром. Зібрали грошей, купили свій будинок.

З другом Мамбетом допомагали ініціативникам (членам ініціативних груп Національного руху кримських татар – КР): розвозили листівки, пошту і виконували інші доручення.

Батьки, як й інші кримські татари, дуже хотіли повернутися на батьківщину. У 1987 році я приїхав до Криму, домовився про купівлю будинку в місті Саки, дав завдаток. Відразу оформити будинок не було можливості через політичну ситуацію в Криму. Я повернувся до Узбекистану готуватися до переїзду, але, через два місяці господар будинку передав назад завдаток – продав будинок дорожче іншому.

Я знову в грудні 1987 року приїхав до Криму і знайшов для купівлі переселенський будиночок у селі Михайлівка Сакського району. На початку 1988 року я із сім’єю переїхав до Криму. Ми з дружиною влаштувалися на роботу в радгосп «Саки» тепличниками. Тодішні керівники паспортного столу й Оріхівського виконкому приходили до нас додому, ухвалювали рішення про прописку і вимагали гарантії про те, що ми не привеземо до себе батьків. Нас прописали.

На жалобному мітингу: зліва направо: 1 ряд – Акіме (троюрідна сестра), Зекі Зіядінов (дядько), Діляра (сестра), Шукрет (брат); 2-ий ряд – Амет (двоюрідний брат), Шевкет (брат) і Нусрет. Сімферополь, 18 травня 2005 року

Директора радгоспу Кубрака я просив перевести мене на роботу за фахом у гараж. Він обіцяв, але не виконував. Тоді я, пропрацювавши в теплиці три роки, звільнився, бо більше не міг працювати в вогкості. Раніше я двічі хворів на пневмонію, працюючи в теплицях, кілька разів потрапляв до лікарні із запаленням легенів. У медичній картці у мене великими буквами написано «пневмонія». Більше на роботу мене нікуди не взяли, дізнавшись, що я – кримський татарин – відмовляли. Я вирішив зайнятися домашнім господарством і будувати будинок. Досі будую. Тоді наші гроші згоріли в ощадкасі з милості Кравчука.

Зараз ми з дружиною пенсіонери. Я – депутат Оріхівської сільської ради останніх двох скликань. Ветеран Національного руху. Читаю Коран арабською мовою, імам села.

Батьки мої – батько Іззет Ганієв та Айше Гафарова – померли один за одним упродовж трьох місяців 1990 року в Узбекистані, так і не побачивши Батьківщину. На похорон батька я потрапив, а на похорон мами не зміг купити квиток на літак…

(Спогад датований 20 жовтня 2009 року)

Підготував до публікації Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу і подолання його наслідків

Джерело