Вас звільнено, або Як…

Як повідомляють ред…

УІНП звернувся до голови…

Нещодавно керівницт…

Будинок, де жив Сковорода.…

Як раніше було пов…

У Харкові наукову медичну…

Гучний скандал наби…

Через обман до нагороди,…

У Харківському райо…

«
»

Зера Хідірова: «Масовий голод був скрізь, де жили кримські татари»

В Україні 18 травня ‒ День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу. За рішенням Державного комітету оборони СРСР під час спецоперації НКВС-НКДБ 18-20 травня 1944 року з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари, за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб. Результатом загальнонародної акції «Унутма» («Пам’ятай»), проведеної протягом 2004-2011 роках у Криму, став збір приблизно 950 спогадів очевидців вчиненого над кримськими татарами геноциду. В рамках 73-ої річниці депортації Крим.Реалії, спільно зі Спеціальною комісією Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків, публікують унікальні свідчення цих історичних архівів.

Я, Зера Хідірова, (дівоче прізвище Аджиніязова), кримська татарка, народилася 15 квітня 1941 року в селі Атан-Алчин (з 1948 року Дальнє, зараз належить до категорії зниклих ‒ КР) Ленінського району Кримської АРСР.

Перед депортацією мені було три роки й один місяць.

Я якось бачила документальний фільм «Сургун ве Улім» у Стамбулі: 7-й канал показував його вночі з 23:00, у четвер. Це була страшна трагедія. Там показували, як кримських татар чотири рази депортували з Криму (мабуть, окрім депортації 1944 року йдеться також про три хвилі примусової еміграції кримських татар із Криму наприкінці XVIII-XIX ст. ‒ КР).

22 червня 1941 року розпочалася війна, наприкінці червня забрали багатьох до Червоної Армії захищати Батьківщину. 18 травня 1944 року вночі постукали в двері й дали 25 хвилин часу на збори з сонними дітьми.

Депортували всю нашу сім’ю, у якій було семеро дітей.

У мами Шукуріє Умерової від першого шлюбу було троє дітей: син Абдураман Фетислямов (1925 р.н.), дочка Найле Фетислямова (1928 р.н.) і син Халіт Фетислямов (1932 р.н.). Від другого шлюбу народилася я, Зера Аджиніязова (1941 р.н.).

У тата від першого шлюбу були діти: дочка Касиде Аджиніязова (1936 р.н.), дочка Айше Аджиніязова (1934 р.н.) і син Таїр Аджиніязов (1939 р.н.).

На момент депортації жили в с. Атан-Алчин Ленінського району. Був у нас будинок із досить гарною обстановкою, присадибна ділянка 30 соток, господарські будівлі, дві корови, чотири бики, 25 баранів, 30 курей. Були в нас і гроші.

Ніяких ознак не було, що будуть нас виселяти. Наш народ дуже працьовитий, кожна сім’я займалася своїми справами.

Вночі постукали в двері, зайшли чотири військових із гвинтівками, ми всі від страху заплакали, мати почала тремтіти від такого неприємного становища. Солдати всіх нас, дітей і маму, били гвинтівками, дали 20 хвилин. Від страху нічого не змогли взяти ‒ ні одягу, ні їжі. Батько був в армії.

Солдат сказав: «Наказ Сталіна вислати вас із Криму до Середньої Азії силою». Нас усіх як сміття закинули до старої вантажної машини. Мамі не дозволили взяти продуктів і одяг, сказали нічого не брати, не чіпати.

Це дуже велика трагедія. Несподіване насильство проти кримських татар.

Нас привезли на станцію Сім Колодязів. Півтори доби тримали під дощем, потім посадили всіх до товарних ешелонів. Усі, хто був під дощем, застудились і захворіли. Через добу в усіх на голові завелися воші, вони заповнили одяг. Усі почали кашляти й чухатись. До нас у вагонах возили худобу, потім німецьких полонених. У вагонах були старі, діти, жінки, серед них і вагітні, підлітки. Новонароджені діти через два-три дні помирали від бруду, нестачі молока й повітря. Помирали їхні матері, а також люди похилого віку. Ховати чи тримати трупи у вагонах не дозволяли, тому трупи викидали на ходу з потяга. Ніякої медичної допомоги не було.

У кого що є їсти, роздавали тим, у кого не було їжі, тому що були родичами або знайомими. Один одного підтримували. У вагоні не вистачало повітря, смерділо, туалету не було. Мама й інші жінки разом прорізали дірку в підлозі вагона. Коли поїзд зупинявся, всі, в кого був посуд, бігли по воду. У кого борошно було, готували на сковороді піте (коржик). Бувало так, що хтось не встигав набрати води чи приготувати коржі, відставав від потягу та зникав безвісти. Всі, хто був у ешелоні, захворіли, а деякі з глузду з’їхали від кошмарних умов життя. Цілий місяць ми їхали до Середньої Азії, ні разу не бачили ні лікаря, ні медсестри. Тільки чули приниження: нас обзивали зрадниками, бандитами та злодіями. Якщо хтось вимагав допомоги, били гвинтівками.

Якось я 1991 року за путівкою відпочивала в Талліні. Одного разу зайшла до бібліотеки, читала книгу про нашу депортацію. Круглий стіл: Сталін, Берія й Мікоян обговорювали, яким шляхом можна знищити кримських татар. Обговорювали-обговорювали і зробили такий висновок: дорогою від важких умов життя у вагоні й від клімату в Середній Азії вони помруть як черв’яки, й нікому за них відповідати не доведеться.

20 червня 1944 року наш ешелон прибув на станцію Джума Самаркандської області. Узбеки нас зустріли дуже стривожено. Вони кричали: «Одамхурлар, соткінлар кельді!» (Людожери, зрадники приїхали!). З вагона виходити ні в кого не було сил. Усі були брудні, вошиві, голодні, смерділи.

Нас привезли до колгоспу ім. Ілліча. Розмістили в старій, полишеній джамі (мечеть ‒ КР). Дверей, вікон, підлоги немає. Бруд, пил, змії, скорпіони, різні жуки. Їсти нічого немає, одягу немає, ліжка немає. У моєї мами були родичі на станції Сім Колодязів ‒ сім’ї Уріє тізе та Лутфіє тізе (тізе ‒ у кримських татар тітка з боку матері ‒ КР). Вони були мамині сестри. Їх теж із нами розмістили в одній кімнаті.

Разом почали жити.

Наша сім’я: мама Шукуріє Умерова, брат Абдураман Фетислямов (1925 р.н.), сестра Найле Фетислямова (1928 р.н.), брат Халіт Фетислямов (1932 р.н.), сестра Айше Аджиніязова (1934 р.н.), сестра Касиде Аджиніязова (1936 р.н.), брат Таїр Аджиніязов (1939 р.н.) і я, Зера Аджиніязова (1941 р.н.).

Сім’я однієї тітки: сестра мами Лутфіє Бекірова, її син Абдульбер Бекіров (1936 р.н.), дочка Суріє Бекірова (1937 р.н.), дочка Леніє Бекірова (1939 р.н.), син Амет Бекіров (1940 р.н.) та бабуся Хатіче Джепарова.

Сім’я другої тітки: сестра мами Уріє Мамутова, її син Зіядін Мамутов (1937 р.н.) і дочка Сайде Мамутова (1941 р.н.).

13 дітей, троє дорослих і бабуся жили в одній кімнаті. Підлога сира. Ми зібрали суху траву, постелили на підлогу, й усі там спали. У колгоспі працювала Лутфіє тізе і старший брат Абдураман Фетислямов ‒ в конторі помічником бухгалтера.

Якщо ми приїхали 20 травня 1944 року, то вже до 20 липня 1944 роки від голоду померли моя мама Шукуріє Умерова, бабуся Хатіче Джеппарова, син тітки Лутфіє Амет Бекіров (1940 р.н.), дочка тітки Уріє Сайде Мамутова (1941 р.н.), мої сестри Айше Аджиніязова (1934 р.н.) і Касиде Аджиніязова (1936 р.н.).

Масовий голод був скрізь, де жили кримські татари. Тіла померлих від голоду та хвороб нічим не укутували, ховали голими.

Діти, які залишилися в живих, навчалися в колгоспі ім. Ілліча, в школі №11 ім. Мікояна. Ми всі закінчили 10 класів. Я закінчила 1961 року медучилище.

Свята ми з узбецьким народом відзначали разом. Потім вони дізналися, що кримські татари ‒ працьовиті й совісні мусульмани, ніякі не людожери й не зрадники.

Ми ніколи не могли вільно обговорювати між собою питання повернення на батьківщину. Не були відновлені наші права на повернення майна, конфіскованого при виселенні, а також право на повернення до місць, звідки ці люди були виселені.

Я, Зера Аджиніязова (зараз моє прізвище Хідірова), закінчила узбецьку школу й медучилище в м. Самарканді 1961 року. Стаж роботи ‒ 38 років. Працювала й жила на станції Джума Пастдаргомського району Самаркандської області. Працювала старшою медсестрою в дитячому садку при Джумінському бавовновому заводі.

Ми повернулися з дітьми 18 жовтня 1995 року.

1995 року вийшла на пенсію, належу до категорії «діти війни», чоловік пенсіонер, учасник війни. Архів МВС видав мені довідку про депортацію із зазначенням мого прізвища Аджиніязова. Зараз живу в Ялті.

(Спогад датований 19 вересня 2009 року)

Підготував до публікації Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *