Заходи до 40 днів…

Незабаром буде 40 д…

Григорій Савич кличе на…

Третього грудня — д…

Запрошуємо взяти участь у…

Дізнайтесь, як пров…

Коли будете мене ховати…

Дев'ять днів минуло…

Вдруге відбулася піша проща…

Організаторами прощ…

Концерт, виступи та екскурсії…

За ініціативи Харкі…

«
»

Вирок Сенцову написаний тими ж словами, що й вирок Семенку в 1937 році – режисер «Будинку «Слово»

Микола Куліш, Лесь Курбас, Андрій Плужанин-Панів, Григорій Епік, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий, Валер’ян Підмогильний, Сергій Грушевський, Антон Крушельницький. Усі вони жили в одному будинку «Слово» у Харкові на вулиці Червоних письменників, 5, загинули в один день – 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох у Карелії. Історію жителів будинку «Слово» ефірі Радіо Донбас.Реалії розповіли режисер документального фільму «Будинок «Слово» Тарас Томенко та сценаристка фільму Любов Якимчук.

– Про масовий розстріл письменників у Карелії стало відомо лише у 1997 році, коли експедитори знайшли захоронення близько 9,5 тисяч людей. Чому цей факт був і лишається досі маловідомим?

Тарас Томенко: Навіть мешканці цього будинку «Слово» здебільшого не уявляють, у чиїх квартирах вони зараз мешкають. Навіть вчителі у школі, яка знаходиться неподалік, не знають цих фактів.

Коли ми почали працювати над фільмом, зрозуміли, що існує величезна інформаційна прірва. Сам будинок – у дуже страшному стані, як образ національної амнезії. Тому ми взялися за цю тему, що привести її в інформаційний простір.

– Із чим пов’язана ця «амнезія»?

Любов Якимчук: Я думаю, що причин може бути декілька. Вивчення у школах цього покоління було тривалий час заборонене. Цих письменників просто вилучили з історії. До незалежності вони не вивчалися у школах, відповідно, старші люди про цих письменників не знають. З іншого боку, їх повернули у школи, але нове покоління вивчає історію дуже мало. Мало інформації, багато білих плям у дослідженнях.

Деякі документи розсекречують прямо зараз. Коли ми завершували працювати над сценарієм фільму, ми отримали доступ до зовсім нових документів у Державному галузевому архіві СБУ. І декілька справ розсекретили буквально того місяця, і ми їх бачили першими після працівників архіву.

– Наприклад, які документи?

Любов Якимчук: Справа на Марію Сосюру, дружину Володимира Сосюри. Вона була агенткою, доносила на свого чоловіка та багатьох мешканців будинку «Слово». Або справа на Остапа Вишню. Після другої відсидки він був завербований і значився під прізвиськом «018», а Марія Сосюра мала прізвисько «Мурка».


Любов Якимчук

– Тарасе, як так сталося, що генії того часу опинилися в одному будинку?

Тарас Томенко: У 1920-х було популярно будувати такі комдоми – комунальні будинки. Будинок «Слово» був одним з перших, який будувався для письменників. Потім будувалися для медиків, для академіків і так далі.

Все робилося з метою тримати усіх пишучих людей під контролем, під одним дахом. Там і стіни прослуховувалися, і були мікрофони у лампочках
Тарас Томенко

Це все робилося з метою тримати усіх пишучих людей під контролем, під одним дахом, і щоб вчасно виявляти якусь міру таланту. Там і стіни прослуховувалися, і були мікрофони у лампочках. Геніїв «першої ланки» залишили живими. Але навколо них робився такий вакуум, розстрілювалися сусіди, друзі, щоб цих геніїв змусити оспівувати радянську владу. Так і сталося. Тичина, лірик, в одну ніч написав «Партія веде» і таким чином врятувався. Та не можна на нього вішати якийсь ярлик, тому що невідомо, як би ми себе повели у ситуації, коли кожної ночі когось забирали та розстрілювали.

– Чи були свідомі люди, коли їх поселили у цей комунальний будинок, що це робиться для того, щоб їх контролювали?

У 1929-1930 роках вони не уявляли, що буде далі. Вони ще весело їздили на розкуркулення, ніхто не знав, яким Голодомором це закінчиться
Тарас Томенко

Тарас Томенко: Коли це все тільки починалося, у людей навіть таких підозр не було.

У 1929-1930 роках вони не уявляли, що буде далі. Вони ще весело їздили на розкуркулення, ніхто не знав, яким Голодомором це закінчиться.

Любов Якимчук: У 1920-х роках письменники жили у дуже поганих умовах. Тичина взагалі дуже часто ночував у ванній або спав на столі. Коли у цих письменників з’явилася можливість скинутися разом на цей будинок та отримали частково гроші від держави, вони вхопились за цю надію. Усі хотіли жити у великих квартирах, там була їдальня, навіть солярій.

– Їх намагалися купити, грубо кажучи?

Тарас Томенко: Їм запропонували кращі умови. Ідея комуни давно існувала. Було заплановано, що там усі ледь не під однією ковдрою спатимуть.


Тарас Томенко

Любов Якимчук: У них були встановлені телефони. Тоді лише у партійників вони були. Але за цими телефонами можна й було прослуховувати. Це був такий елітний проект, який мав показати ставлення держави до письменників, що вони важливі. Вони не розуміли, до чого це призведе.

– Навіщо їх було розстрілювати? Вони ж не складали військової загрози, наприклад.

Харків тоді буквально у лічені тижні став російськомовним, хоча раніше він був україномовним містом

Тарас Томенко: Відбувалася зачистка України на багатьох фронтах: спочатку знищили інтелігенцію і знищили село. Знищили генофонд української нації. Харків тоді буквально у лічені тижні став російськомовним, хоча раніше він був україномовним містом.

Хвильовий з Аркадієм Любченком поїхали у село, тому що він на власні очі хотів пересвідчитись, що відбувається Голодомор, він не вірив. І коли Хвильовий побачив ці жахливі картини, у нього стався злам як для письменника. Він вчинив публічний акт самогубства з тим, щоб докричатися до світу.

– Любове, чому ці люди були такими довірливими?

Любов Якимчук: Коли ми працювали з усіма цими документами, нам було дивно, чому вони не тікали. Наприклад, Петрицький знав, що за ним приходили, він щойно повернувся додому і сидів чекав з дня в день, коли його заберуть. Микола Куліш також чекав, що його речі будуть перевіряти.

Але, з іншого боку, був незначний опір. Наприклад, коли Горький заборонив перекладати свій роман «Мати» на «украинское наречие», як він сказав. І українські письменники зчинили скандал. Сталін провів український тиждень у Москві для того, що з ними домовитися, заспокоїти.

На цьому з’їзді, наприклад, встав Валер’ян Поліщук і спитав, коли Кубань, Воронезьку, Курську область повернуть Україні, там же живе багато українців. Сталін розумів, що вони йому можуть певним чином заважати. Окрім того, Сталін був параноїком, і він перебільшував загрозу від українських письменників.

– Звідки взагалі з’явилася ця ненависть до українців? Чим проект української держави не влаштовував Кремль?

На той час Україна становила величезну загрозу Росії своїм культурним та економічним потенціалом
Тарас Томенко

Тарас Томенко: У своєму інтерв’ю американська журналістка, яка написала книжку про 1930-ті роки, висловила думку, що на той час Україна становила величезну загрозу Росії своїм культурним та економічним потенціалом. Це потрібно було загасити.

– А чому вона становить загрозу?

Любов Якимчук: Радянський Союз не був зовсім новою державою, він продовжував традиції імперської Росії. А це Росія, яка хотіла мати все більше земель, більше кордонів. Вони не розглядали Україну як окрему державу. Вони ставилися до українців як до «недоросіян». Це поширене ставлення навіть сьогодні.

Тарас Томенко: Була надія на побудову української держави. Здебільшого письменники пройшли громадянську війну, революцію. У них жила ідея України, у складі Радянського Союзу, але як незалежної національної держави. І вони довго жили у цій ілюзії, доки не почали закручувати гайки.

– Звідки взялася така стратегія: спочатку українізація, щоб виявити найбільш активних, патріотичних, потім залякати та взяти голими руками?

Сталіну потрібно було, щоб таланти працювали на систему, але це взаємовиключні речі
Тарас Томенко

Тарас Томенко: Я думаю, ця ідея народилася саме під час Радянського Союзу. Сталін був головним цензором, він відслідковував, чітко розумів, хто є хто. Йому потрібно було, щоб таланти працювали на систему, але це взаємовиключні речі насправді.

Любов Якимчук: Передусім українізація почалася не для того, щоб виявити, а щоб показати лояльність, що все буде добре. Їм платили високі гонорари, письменники відчули, що так можна жити. А потім їм запропонували за ті ж гонорари щось робити для державної ідеології, але це було неможливо.

– Сучасні українські письменники, інтелігенція – чи є вони зараз небезпекою для російського світу, як і тоді?

Любов Якимчук: Наприклад, Сергію Жадану заборонено в’їзд до Росії. Адже він займається волонтерською діяльністю, що може бути основною причиною.

Тарас Томенко: Сенцова досі тримають в Росії. Риторика звинувачень така ж, як за радянських часів. Вирок Сенцову написаний тими ж словами, як вирок Семенку в 1937-му.

Любов Якимчук: Загалом вже виросло нове покоління письменників, яке має зовсім інше мислення. І це – справді нові якісні сучасні письменники, які непогано конкурують на європейському ринку.

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *