Однією з досить помітних новин сьогодні є «вєсті з РФіі» щодо присвоєння назв українських міст військовим частинам країни-агресора. А саме – Львова, Житомира і Ніжина.

Можливо, саме так і було задумано.

Перший рівень впливу цієї інформації  – роздивитись, яка буде реакція в Україні.

І вона, ця реакція, є.

По-перше, Комітет Ради з питань національної безпеки і оборони вже прокоментував цей «вкид» словами народного депутата України Івана Вінника, наступним чином: «Це елемент пропаганди, частково розрахований на зовнішнього споживача, частково – на українського в окремих районах, де більш-менш прихильно ставлять до ідеї «руского міра». Що робити в такому випадку Україні? Я би вдавався до контрпропагандистських заходів: наприклад, можна випускати нові банкноти Національного банку України із зображенням українських Севастополя, Сімферополя, Ялти та окупованих Росією міст Донбасу. Можна піти ще далі – порушити питання канонічної території Української Русі, до якої безумовно зараховувати Ростов-на-Дону, Брянськ, Бєлгород – аж до Волгограда». Історично, до речі, вірно.

Та щодо пропаганди – це ясно. Один з елементів.

По-друге, маємо й реакцію у соцмережах. Тут все набагато прозаїчніше – від брутальної лайки та цілком справедливого обурення патріотів до чергової «зради». До цього твердження приклади наводити не буду. Нема сенсу.

По-третє – досить цікава реакція Начальника Генштабу – Головнокомандувача ЗСУ Віктора Муженка. Тут прості, але чіткі формулювання: засудження комуністичного та нацистського тоталітаризму в Україні та заборона відповідної символіки. І відповідний наказ є.

Висновок, і також цілком справедливий: Росія продовжує красти чужу історію та славу. Але саме тут сформульовано і набагато більш важливу тезу: «це чіткий сигнал нам і світу, що агресор не збирається зупинятись на Донбасі та Кримі. Він також спрямований на мобілізацію проросійських сил на території України».

І це також правда.

Другий рівень розташований вже трохи в іншому полі. Це – продовження впливу на ту спільноту в самій РФ, у якій телевізор переміг холодильник. Типу натяк на подальшу роботу з вибудування імперії, якій типу не завадять ані санкції, ані якась там міжнародна спільнота із своїм НАТО. Тобто – та ж пропаганда, тільки «для своїх» і набагато дешевша, ніж кримський міст на тлі «грошей немає, та ви тримайтеся»…

Але це все з царини інформаційних війн.

А війна, – справжня війна, – йде цілком відчутна, хоча не всі її бачать у тилу. Чи просто не хочуть бачити, бо так зручніше.

Дай Боже мені помилитися, проте бачу й ще дещо.

Третій рівень.

Нагадаю, що крім «почесних» назв українських міст, кільком частинам було присвоєно назви й білоруських, а саме – Вітебська, Кобрина і Слоніма.

А тепер візьміть мапу. Хоч той же «гугл».

Вітебськ – (крім Гомеля) – найближче до кордону з РФ крупне місто в Білорусі.

Ніжин, у подібному порівнянні, не Чернігів, звичайно. Логічніше було б Чернігів. Але й Ніжин майже на одній прямій до Києва від кордону з РФ. І хто ж так грубо використовуватиме назву Чернігова, а раптом в Україні хтось допетрає?

Тепер далі.

Слонім і Кобрін – майже на прямій лінії від того ж кордону РФ через Білорусію на Львів.

А ті ж Ніжин і Житомир – не маленькі міста, які отримують стратегічне значення як лещата у випадку жорсткого захисту столиці від агресії з Півночі. А якщо буде така агресія, то й захист буде на відповідному рівні…

Дуже часто найголовніше, що треба було сховати, – як-от конкретні плани чи наміри, маскувалося саме так – на найвідкритішому місці.

Проте, диявол, як відомо, у дрібницях.

І це все ж-таки досить часто відстежувалось.

Хай зараз не такою вже реальною здається загроза прямої агресії.

Але ще вчора і анексія Криму, і палаючий Схід були для пересічного українця фантазією чиєїсь хворобливої уяви. Фантазією, яка перетворилася на криваву реальність.

Логіка війни…

Деза? Не виключаю. Залякування? Також.

Паранойя? Можливо. Але вже точно не зрада.

Андрій Галат,

заступник керівника Інформаційно-аналітичного центру

Національної безпеки України, спеціально для ІАЦ

 

Джерело