УКРАЇНСЬКА ДІАСПОРА ЧИКАГО. ІНТЕРВ’Ю З МАРТОЮ ФАРІОН

Кожна діаспора за межами  України має свої візитівки – як історичні архітектурні будівлі, пам’ятники й унікальні райони поселення, так і людей  – яскравих особистостей, чиї імена асоціюються з минулим і сучасним. Ці діаспоряни залишають по собі незабутній слід – унікальні мистецькі, наукові, літературні, дослідницькі роботи, розмаїття духовних, молодіжних, політичних та патріотичних організацій та свою невтомну, часом невидиму, працю на благо громади. 

З однією з таких неординарних особистостей менi випала нагода поспілкуватися.

Марта Фаріон – американка українського походження. У неї чарівна посмішка, й вона охоче розповідає про минулі та сучасні події в діаспорі Чикаго. Пані Марта бере активну участь у справах українсько-американської громади, має багаторічний досвід співпраці з державотворцями України та США. Українською розмовляє без акценту.

Талановита дівчина, чиї діди й батьки народилися у Львові та Львівській області, Марта Фаріон отримала ступінь доктора юриспруденції в Коледжі права Чикаго-Кент, а також ступені магістра та бакалавра гуманітарних наук у Чиказькому університеті Лойоли. Сьогодні пані Марта є членом Асоціації правників Чикаго, Українсько-американської асоціації юристів, Жіночої ради Музею природної історії ім. Філда, Університетського клубу, Президентського кола Чиказької ради з глобальних відносин, та українських громадських організацій Українського інституту сучасного мистецтва, Українського Конгресового Комітету Америки, парафії св. Володимира і Ольги, та Союзу Українок. Протягом 15 років  була в раді всесвітньо відомого Музичного фестивалю в Грант-Парку Чикаго.

Перед тим, як стати президентом Києво-Могилянської фундації, пані Марта 20 років пропрацювала юрисконсультом Redex Packaging – компанії, яка займалася дослідженнями, розробкою та виробництвом фірмової упаковки продуктів харчування та систем доставки. До її обов’язків належали питання, пов’язані з діловими переговорами та комерційними операціями, зайнятості та страхування, інтелектуальної власності, тощо.

На посаді президента Києво-Могилянської фундації Америки – неприбуткової організації, створеної у 2003 році з метою підтримки Національного університету “Києво-Могилянська академія” у його місії з виховання нових поколінь лідерів України –  пані Марта сприяє фінансову та освітню підтримку провідного університету України.

Протягом 13-річного перебування на посаді голови Комітету міст-побратимів Чикаго-Київ організовувала велику кількість масштабних міжнародних програм співробітництва між Чикаго та Києвом – у галузях культури, охорони здоров’я, розвитку підприємництва, муніципального управління та освіти.

Починаючи з 1991 року, брала участь у численних офіційних візитах членів уряду України до Чикаго й допомагала депутатам Верховної Ради та лідерам громадянського суспільства протягом зустрічей з урядовцями у Вашингтоні.

Також пані Марта є головою ради та членом-засновником Електронної бібліотеки України (ELibUkr) – проекту, який забезпечує доступ університетам України до цифрових академічних та дослідницьких даних.

Панi Марто, одразу ж до питання, яке неможливо обійти –  як ви й ваші батьки потрапили до США?

– Мої батьки були змушенi втiкати з України при кінці Другої Світової Війни. Вони втекли через Австрію то Італії, де я народилася в Римі, а коли мені був рік, вони переїхали до Аргентини.

А як довго вони були в Римі, і чи були там українці?

– Так, там були українці, які опинилися в Італії після війни.  В Римi українцям допомагала греко-католицька церква, тим, хто був з таборів переміщених осіб Дi-Пі (displaced person,скорочено: D.P.). Це були, фактично, люди без громадянства – бiженцi, більшість з них галичани, колишні громадяни Польщі.

Ви, мабуть, знаєте історію примусової репатріації в так званих таборах Ді-Пі в Німеччині, сторінка якої починається з Ялтинської угоди 1945 року, що й привело до дії міжнародні переселенські програми. Після війни президент США Франклін Рузвельт домовився зi Сталiним: кого радянська влада визнала “iзмєннiками родiни” – тих будуть повертати з таборiв Ді-Пі назад в Радянський Союз. Усі знали, що насильницьке повернення переміщених осіб додому завершиться у підвалах НКВД і в Сибіру. Це викликало хвилю самогубств. Осіб, які в документах вказували мiсцем народження Радянський Союз, забирали одразу. Тож втікачі зi Східної України різними правдами і неправдами доводили, що вони з Галичини, з колишньої Польщі, щоб зберегти життя.   Моя мама оповідала мені про ці речі, і про той терор.

Акт переміщених осіб (1949) президента Трумана спричинив третю хвилю української імміґрації до США. Прихильною до справи біженців стала Елеонора Рузвельт –  вдова 32-го президента, делегат США в ООН, діяльність якої забезпечила притулок для еміґрантів.

– А як ваша родина потрапила до США?

– Мої батьки зголосилися їхати до Америки з Аргентини, однак їм довелося цілих сім років чекати на візу, бо такі були імміграційні закони.

Приїхавши до Чикаго, не мали нiчого. Тато, лікар за фахом, склав іспит “foreign graduate” в американському посольстві  ще в Буенос Айресі – i одразу ж почав працювати за спеціальністю. А вже через рiк відкрив власну практику. Завдяки тому, що знав іспанську, німецьку, польську – до нього приходили рiзнi пацiєнти.

– Важко було жити так далеко від України, не маючи змоги побачитися з родичами? Як люди  ставилися тоді до новоприбулих?

– Не бачилися з родинами десятиліттями, не мали контактiв, боялися… Тож, коли почали з’являтися “першi ластiвки” з Радянського Союзу при кінці 1980-их – тут люди майже “молилися” на них, бо то були “крихти України”. Пізніше після 1991 року вже приїжджали чимраз більше українців. Були серед них різні люди, та це нормально – в кожному народі є поряднi i не дуже, є різні. Але в нашій громаді тепер дуже багато людей, і хотілося б щоб всі гуртувалися і підтримували Україну.

Marta and Natalie Jaresko

– Маю таке делікатне питання, панi Марто… Чим бiльше дiзнаюся про дiаспору, тим бiльше вдячна їй. Скiльки цi люди зробили, щоб свiт дiзнався про Голодомор, скільки тут діяло  патріотичних молодіжних та культурних організацій! Будували церкви, видавали книжки про УПА та енциклопедії, вiдкривали школи українознавства. А з iншого боку – чому так обережно приймали до своїх органiзацiй людей четвертої хвилі? Разом ми могли б зробити набагато бiльше для дiаспори та України.

– Знаєте, коли ми вперше приїхали до Америки – а перед тим 15 рокiв жили в Аргентинi – нас також одразу не сприймали. Бо ми були “інакші”.  Люди знають один одного довгі роки, обережно придивляються один до одного й не одразу довіряють “чужинцям”. Але це все змінюється.

Як на мене, є кiлька причин згаданого явища. По-перше, бiльшiсть дiаспори третьої хвилі – це люди з Галичини, якi нiколи не були на Сходi України, мабуть тому людей з Центральної України і зі Сходу не розумiють. Протягом останнiх 25 рокiв я їздила i на Луганщину, i в Днiпро, і в Севастополь та Харкiв, Одесу і Маріупіль. Звiсно, до Києва та Львова теж. Найкраще почувалася в Києвi – там все кипить i все вирiшується.

Тим часом, люди з дiаспори, навiдуючи Україну, переважно бувають на її західних територіях, а “до Києва не хочу, бо там російською говорять”. На мою думку, Галичина тримає себе ізольовано вiд решти країни. Попри те, що саме там у Львові працює чудова програма, що сприяє обміну студентами, і допомагають потерпілим війною.

– А інші причини недовіри до новоприбулих?

– Вони не завжди знають, що усі ці школи українознавства, церкви, осередки, музеї й кредитівки побудовані й організовані – власним коштом дiаспори. Американський уряд не дає на такі проекти ні долара. Отже, як прийнято в американцiв: хочеш мати свою громаду – працюй. В Америці нема такого патерналiзму, який був за радянських часiв, а це людям не зрозуміло. Це усвiдомлення прийде рокiв через десять. Ще наведу невтiшний приклад: третя хвиля навчала своїх дiтей рiдної мови, i завдяки цьому вона якось втрималася – зате люди з четвертої, нерiдко ледве володiючи англiйською, рокiв через 4-5 в Америці починають говорити з дiтьми лише нею. Бо думають, що вони – американцi. Не розумiючи одного – в усьому свiтi шанують лише тих, хто сам себе шанує i пам’ятає своє корiння.

– Тобто, варто вчити дітей української  і триматися разом?

– Тут не йдеться про те, щоб iзолюватися в “українському гетто”, де всi знайомi – лише українцi, де вiдвiдують лише свої вечiрки та клуби. А чому б не записатися до якоїсь американської органiзацiї i там пропрагувати нашу культуру? Треба нам іти до американських мiжнародних об’єднань, де є дуже сильне росiйське лобi i там аргументовано вiдстоювати  анти-росiйську позицiю. Нам треба виховувати тих, які після нас мають стати представниками українських iнтересiв у США.

– Шукати амбіційну молодь в громаді?

– Нам дуже це потрібно в діаспорі, i в мене є ідея й план – навчати майбутнiх лiдерiв дiаспори, працювати з молоддю. В американських корпорацiях це дуже поширено – президент готує свого наступника. Треба пiдготувати цих молодих людей, треба щоб вони розумiли, як спілкуватись з американськими конгресменами. Аби українська громада щось здобула, то мусить мати добрi контакти з американськими полiтиками та економiчним свiтом. Бо iнакше будемо тiльки тiшитися, що маємо фестивалi.

– Ви дуже багато робите для громади, треба про це розповідати.

– Роблю це не для громади, а для себе, бо я так вихована, i це приносить менi задоволення. Це не тягар.  В кожного в житті своя місія, і коли людина робить те, що любить, тоді для неї це приносить душевне задоволення і мир.  Хоч деколи i невдоволення (посмiхається – ред.), бо трапляються конфлiкти. Мій батько був одним з провідників нашої громади в Чикаґо, і від нього я навчилася, що конфлікти між людьми завжди були, є, і будуть, і треба рацiонально, без емоцiй пiдходити до справ. Менi завжди подобалася пiсня “Разом нас багато, нас не подолати!” Треба зрозумiти: якщо будемо сваритися i кожен буде тягти у свiй бiк – це рай для Росiї. Не треба забувати, що Росія вміє нас розсварювати.

– …що особливо помiтно в соцмережах.

– Я певна – наша чикагзька громада кращe органiзована, нiж iншi громади в США. Та все одно – треба нам готуватися до майбутних викликів, а для того потрібно молодих лiдерів, якi розумiють, що є рiзнi iнтереси, різні люди, що таке політика, і розуміють громдаську місію і ціль. Треба буде нам зiбрати на це кошти, привезти молодих людей до Вашингтона до Конгресу, до мозкових центрів що займаються українськими питаннями і мають вплив на політику, щоб вони побачили і зрозуміли як лобіювати українські та громадські справи в Америці

Congresswoman Jan Schakowsky MF

 – Чи велика й активна діаспора в Аргентині, звідки ви прибули?

– В Аргентинi, яку дуже люблю (бо там виросла), наша громада досить велика, хоч не так організована, як тут. Економiчна ситуацiя теж вiдрiзняється. Є українське посольство, товариства “Просвiта”, “Вiдродження”, “СУМ”, “Пласт”, та українські церкви – все це існує в Аргентині. I саме з “Пласту” я колись починала – як свого часу мої мама та бабуся.

– А коли ви почали свою діяльність в діаспорі?

– Ми з товаришками в Чикаґо мали по 18 – 20 років , коли заснували “101-ий Відділ Союз Українок”.  Ми їздили на протести проти Радянського Союзу, на захист політв’язнів. Iснувала велика полiтична боротьба,  ми теж були її учасницями i не вважали себе занадто молодими для цього. Тому, коли сьогоднi кажуть про 30-35-рiчних: “Та нi, вони ще замолодi, ще не готові!” – я цього не розумiю.

Ми тоді їхали до Вашингтона, щоб пiкетувати радянське посольство чи до інших міст зустрiчати звiльнених полiтв’язнiв. Наші мами задля допомоги їм створили так звану “Крамничку сумлiння” при церквi св. Володимира та Ольги. Продавали лiтературу, вишивки, та збирали кошти, і передавали за “залiзну завiсу”.

Коли врятованi полiтв’язнi були вже тут в Америці, їх запрошували до Чикаґо, вони виступали, переважно, у пивницi церкви. Ще не було на той час нашого культурного осередку. Тож мiй тато казав: “Не можемо все життя бути тiльки по пивницях! Треба будувати свiй осередок”. Зiбрали кошти, побудували, i тепер є велика користь для всiєї громади.  Тато мій мав відвагу, візію, любив український народ, і був щасливий коли працював при церкві і громаді.

– Якщо йдеться саме про Чикаго – що ще, вважаєте, мала б зробити наша громада?

– Вже було засiдання за участю українських архiтекторiв – ми мусимо побудувати якийсь межовий знак (landmark) для Ukrainian Village в Чикаго. Нам треба зазначити нашу територiю. Iнакше з розвитком ринку нерухомості втратимо її, бо українці жиють за містом де ціни більш доступні, або там де багато землі. Тому ми повиннi зробити з Української Околицi район привабливий для бізнесів та туристів, і втримати український характер, бо в нас є чудові архітектурні шедеври – є наші церкви які є центрами душевного миру і віри, є музеї, є Кредитна спілка Самопоміч, є ресторани, молодіжні організації, крамниці.  Іншими словами маємо багато активів щоб переконати мерiю, що для Чикаго – наш український район це велика економiчна, культурна, туристична перевага, тому що тут живуть українцi.  Зміцненення українського району в Чикаґо зміцнить і цілу нашу громаду де б вона не знаходилась.

Chicago Kyiv Sister Cities Committee w Jaresko 2015

 

Ви велику частину свого життя присвятили українській громаді і продовжуєте віддавати їй майже увесь свій вільний час. Що спонукає вас до цього?

– Для мене, як і для моїх друзів, Акт проголошення Незалежності України змінив наше життя. Ми ще глибше усвідомили, хто ми такі.  Коли розвалився СССР, і Україна проголосила незалежність, ми відчули поклик наших предків та нашої спільної історії.  Ми побачили, що з’явилася можливість створити нову сучасну історію України, продовжити справу своїх батьків та дідів. Я вже могла свідомо у світі ідентифікувати себе українкою, нас вже не називали “рашан”.

Наші батьки будували в Чикаго “маленьку Україну” на базі церков та громадських організацій. Ми брали участь в цьому процесі, але для нас це все було псевдо-декоративне, що нагадувало ностальгію за минулим. Все життя я мріяла, щоб Україна була частиною світової політики, щоб українці збудували свою сильну державу, і тепер ось з’явилася така можливість. Для мене цей етап історії співпадає з моїм власним розвитком як особистості. Тому  дякую Богу, що живу в цей час і можу активно спостерігати події, які буквально є двигунами трансформації України та світу.

Я б не могла діяти інакше, і цей процес, і моя праця наповнюють мене.

Якщо не ми, то хто? 

 

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *