Шемсіє Шаапова: «Після радості звільнення прийшла трагедія нашого народу»

18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ із Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу депортовали всіх кримських татар (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам’ятай»), під час якої зібрала приблизно 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення із цих архівів.

Я, Шемсіє Шаапова, кримська татарка, народилася 29 грудня 1938 року в селі Кобази (з 1948 року Малинівка ‒ КР) Бахчисарайського району Кримської АРСР.

Склад сім’ї на момент депортації: батько Абільваап Шаапов (1892 р.н.), мама Рахібе Шаапова (1904 р.н.), сестра Назіре Шаапова (1922 р.н.), сестра Зейнеб Шаапова (1924 р.н.), брат Енвер Шаапов (1925 р.н.), брат Халік Шаапов (1927 р.н.), сестра Наджиє Шаапова (1928 р.н.), сестра Шазіє Шаапова (1930 р.н.), а також дідусь і бабуся з двома дітьми, дядько з сім’єю із 8 осіб, тітка з сім’єю із 9 осіб.

У момент депортації ми проживали у селі Кобази. У 1944 році ми жили у своєму власному будинку з 5 кімнат, мали 20 соток землі, сад, город і була ще земля під баштанні та овочеві культури. З домашньої худоби у нас були корова й телиця (одну корову забрали партизани), 50 овець і 50 курей.

Брата Енвера Шаапова забрали до трудової армії. Після звільнення нашого села від фашистських загарбників люди раділи, відразу почалися польові роботи, життя після війни стало налагоджуватися. Але після радості людей прийшла трагедія нашого народу.

Коли мама взяла Коран, солдат подумав щось інше, схопив Коран, подивився і викинув

18 травня 1944 року, о 4 годині ранку, нас розбудили стуком у двері. За нею були троє солдатів радянської армії з автоматами у руках: двоє стояли біля вікна, а один зайшов додому і одразу обшукав батька. Потім він сказав, що нам дають 15 хвилин на збори, нас висилають кудись: навіщо, на який час і за що нам не сказали. Всі розгубилися, думали, що нас ведуть на розстріл, і нічого з речей і продуктів не взяли. Коли мама взяла Коран, солдат подумав щось інше, схопив Коран, подивився і викинув.

/**/
/**/
/**/




БІЛЬШЕ ПО ТЕМІ:

«Ешелон віз нас у невідомість»

Нас всіх вигнали із дому та погнали за околицю селища, де вже збиралися наші односельці. Нас загнали до яру, а кругом стояли солдати з автоматами. І стали підганяти вантажні машини та вантажити людей. У кожній машині був озброєний солдат. Чути було тільки гул, плач, крики, образи солдатів ‒ хаос та жах.

/**/
/**/
/**/




БІЛЬШЕ ПО ТЕМІ:

Ешреф Нафєєв: «Хто не пережив цей жах, мене мало зрозуміє»

Потім нас посадили до товарних вагонів, в яких возили полонених ув’язнених. Вагони були брудні, вошиві, ніяких умов у них не було. Туалет пристосували самі: в кутку вагона зробили дірку та відгородили ганчіркою. На зупинках ешелону робили вогнища з цегли, яку возили з собою.

Мій дідусь помер дорогою, його так і не змогли поховати й залишили на узбіччі залізничної колії

Хто встигав, а хто не встигав за водою сходити, відставав від ешелону. Потім ці люди губилися і не знаходилися. Мій дідусь помер дорогою, його так і не змогли поховати й залишили на узбіччі залізничної колії. Моя мама теж пішла за водою й мало не відстала від поїзда, дивом зачепилася за останній вагон. Ми чули, що в інших вагонах теж люди помирали, відставали від потягу, губилися. Ніяких лікарів і санітарів упродовж дороги в ешелоні не було. Воші заїдали людей, від них не було порятунку.

У 1946 році померли від черевного тифу мої дві сестри

У дорозі ми були 22-23 дні. Ми прибули на станцію Уч-Курган Наманганської області УзССР. Вивантажили й одразу ж повели до лазні. Після лазні нас посадили на двоколісні гарби, повезли в колгосп ім. Юсупова та поселили у будинок без вікон і дверей. Воду пили з ариків брудну, і люди стали хворіти на дизентерію, малярію та черевний тиф. Помирали від голоду та хвороб, помирали навіть сім’ями. У 1946 році померли від черевного тифу мої дві сестри ‒ Зейнеб Шаапова (1924 р.н.) та Шазіє Шаапова (1930 р.н.).

/**/
/**/
/**/




БІЛЬШЕ ПО ТЕМІ:

«Поселили нас у старому занедбаному хліві без вікон і дверей»

Місцеві мешканці ставилися до нас добре, але вони теж голодували. У 1947 році ми переїхали до районного центру, і я пішла до школи. У школі нас деякі діти обзивали зрадниками. Батько залишився в колгоспі працювати, сіяв рис, квасолю, пшеницю та овочі. Ми вже дуже не голодували, а люди (наші сусіди), які жили на (продуктову ‒ КР) картку, їли суп із кропиви й опухали від голоду.

У 1954 році я закінчила 8 класів, поїхала до міста Намангана та вступила в медичний технікум. Жити стало краще. У 1957 році закінчила навчання та стала працювати.

До Криму повернулися у 1988 році, купили тимчасову будівлю, збудували будинок у селі Михайлівка Сакського району, де зараз живемо.

(Спогад від 11 жовтня 2009 року)

До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *