Владика Богдан Дзюрах про зародження свого покликання «у ленінській кімнаті» та почуття гумору Блаженнішого Любомира

3 жовтня 2019 року в ефірі «Радіо Марія» під час радіопередачі «Архипастир відповідає» за участі ведучого Сергія Іваніцького владика Богдан Дзюрах, Секретар Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, розповів про зародження власного покликання до священства «всередині „ленінської кімнати“, обвішаної плакатами і гаслами радянської пропаганди», а також про унікальний гумор та безцінні розмови із Блаженнішим Любомиром Гузаром.

Я надзвичайно радий вперше вітати у цій студії українського церковного діяча, єпископа Курії Верховного Архиєпископа Української Греко-Католицької Церкви, Секретаря Синоду Єпископів УГКЦ владику Богдана Дзюраха.

Слава Ісусу Христу, Ваше Преосвященство!

Слава навіки Вам, пане Сергію та усім слухачам «Радіо Марія»!

Владика Богдан Дзюрах про Блаженнішого Любомира: «Святими не стаються в годині смерті. Святими стаються впродовж цілого життя»

Ваше Преосвященство, я читав багато Ваших інтерв’ю і зауважив наступну деталь: якщо журналісту було потрібно гарне інтерв’ю про Блаженнішого Любомира, то часто зверталися саме до Вас. Чому так?

Мабуть, це тому, що я мав привілей жити поруч із Блаженнішим. Не тільки із ним співпрацювати у межах Патріаршої Курії як єпископ-помічник Київської архиєпархії впродовж перших трьох років мого єпископського служіння тут, у Києві, з 2006 по 2009 роки, а відтак я був адміністратором Патріаршої Курії. Окрім цього, я також проживав у домі, в якому мешкав до самої смерті Блаженніший Любомир. І мабуть, що ця близькість, — можна сказати, родинна, — і духовна спорідненість спонукала багатьох людей запитувати про якісь мої відгуки, враження і спогади. Мені завжди приємно повертатися до його постаті. Нещодавно ми мали у Княжичах дуже світлу і гарну подію — освячення погруддя Блаженнішого Любомира. Це стало ще однією нагодою відчути його, неначе видиму і зриму присутність між нами. Хоча, невидимо він завжди є у наших серцях, у наших думках, а також у багатьох наших цитатах. Я зауважив, наскільки ми любимо цитувати Блаженнішого Любомира. Мабуть це тому, що його слово було дуже глибоким і надзвичайно мудрим, а нам саме цієї глибини і мудрості сьогодні надзвичайно потрібно.

У нас із отцем Юстином Бойко, який служить у Львові і дуже добре знав Блаженнішого Любомира, є така традиція завершувати усі наші ефіри якоюсь цитатою Блаженнішого або якоюсь веселою історією. Таким чином, в крайній програмі отець Юстин розказував, що колись він хотів навчитися італійської мови і прийшов до Блаженнішого Любомира Гузара за порадою щодо того, мовляв, «я домовився із камедулами, що вони мене приймуть у свою обитель для навчання». Блаженніший Любомир на це сказав: «Навряд Ви там навчитеся італійської мови, оскільки вони майже не розмовляють». Це була така доволі мудра порада. Такою отець Юстин розказував, що Блаженніший любив каву і доволі смішно про неї просив. Зокрема, він казав: «Дайте мені стільки кави, щоб розбудити 120 кілограм». Тобто, просто фантастичний гумор.

А що Вам запам’яталося із гумору або вчинків Блаженнішого?

Блаженніший справді часто переплітав свою розмову таким блискучим гумором і своєю великою делікатністю. Коли він хотів дещо пожартувати із мене, то казав: «Владико, Ви знаєте, що і серед редемптористів бувають добрі люди», адже як Ви знаєте, я належу до Чину редемптористів. Натомість, коли вже нас відвідували наші співбрати-редемптористи, то я також жартома йому відповідав: «Блаженніший, то з тих добрих редемптористів до Вас приїхали». Так ми собі любили супроводжувати наші розмови і наш день усмішкою та гумором. Адже чеснота гумору — це також ознака святої людини, мені здається.

Буквально, у переддень Пасхи Блаженніший Святослав Шевчук, який також завжди з особливою теплотою згадує Любомира Гузара, оповідав історію, що у них в крипті Патріаршого собору знаходиться певна книжечка, у яку можна засвідчувати певні чуда, які відбулися за посередництвом Блаженнішого. Одна дівчина засвідчила, що зцілилася від важкої хвороби. Зараз же це дійство, — не скажу поки що чудо, адже офіційно цього ще не було визнано, — ретельно досліджується.

Для Вас ще за життя Блаженніший став святим?

Святі ходять поміж нами. Я відчував його велику праведність. Я думаю, що кожна людина, яка мала нагоду спілкуватися із ним, відчувала велику Божу благодать, яка віяла із кожного його слова, з його погляду та із самої його присутності. Тому святими не стаються в годині смерті. Святими стаються впродовж цілого життя. Очевидно, що ми усвідомлювали, що живемо біля духовного велетня. Окрім того, автентичність цієї святості виявлялася в її простоті, в такій звичайності. Блаженніший любив говорити: «Я хочу бути людиною», але власне це і є вершиною нашого покликання на землі — стати людьми, якими нас сотворив Господь Бог, якими нас хоче бачити Господь Бог на свій образ і подобу. Мабуть, він старався протягом усього свого життя до цього ідеалу наближатися, а ми бачили, як у ньому чітко віддзеркалювалися прикмети та риси люблячого Бога-Отця.

Від «ленінської кімнати» до монашої келії: історія покликання владики Богдана

А зараз поговоримо про Вас. Ваше Преосвященство, якраз зараз я досліджую Вашу біографію і саме із неї хочу розпочати говорити про Вас. Чи можна до Вас приєднати такий певний епітет, що зараз, можливо, є дещо затертим, а саме, що ви пробивалися до єпископства, до певних таких регалії «через терни до зірок». Оскільки, у Вашій біографії є такі пункти, як навчався у Львівському ПТУ харчової промисловості. Мені здається, що там не настільки легко було навчатися. Потім Ви служили у війську, і як я розумію, радянському. Не знаю, чи в Україні, чи за межами, але цілком імовірно, що саме за межами України. Це були нелегкі часи, як мені здається, так?

Очевидно, що коли говорити про застосування цього гасла «через терни до зірок» у контексті стремління до єпископства, а саме єпископство розглядати як якусь зірку на пагонах церковних, то очевидно, що це дуже недоречно.

Я про повноту священства.

Скажу Вам щиро, що коли я вступив до монастиря, у мене було одне бажання — бути добрим, а можна сказати більше, святим священником і монахом. Кажучи відверто, я більше нічого не хотів у своєму житті. Мабуть, найменше я би хотів стреміти до єпископства. Хоча й дехто може мені заперечити, адже навіть Святе Письмо каже, що доброю річчю є прагнути єпископства. Але це єпископство у значенні великого служіння. І велика відповідальність радше буде відлякувати людину, аніж її манити. Я вже не раз повторював це і повторюю це щиро сьогодні, що не можу зрозуміти людей, які хочуть бути єпископами. Однак, очевидно, що прийняття цієї вістки про моє призначення єпископом-помічником до Києва, яку я отримав із уст Блаженнішого Любомира на початку грудня 2005 року, було для мене як «сніг на голову». Це був початок зими, але в моральному плані це був легкий шок для мене. Вочевидь, це було найважче рішення у моєму житті, яке я досі приймав. З іншого боку, сказавши Богові «так», я ніколи за це своє «так» не пошкодував. Я відчував і відчуваю до сьогодні велику підтримку Божої благодаті і також підтримку багатьох людей, які за мене моляться. При цій нагоді я би хотів подякувати їм та заохотити до молитви за священників та єпископів. Адже зараз є непрості, нелегкі часи і в світі, і в Церкві. Тому, щоб ми могли достойно виконувати наше служіння, ми потребуємо Вашої підтримки і Вашої співпраці.

Владико, якісь корисні навички Ви дістали з ПТУ чи армії?

З армії почалися мої радикальні зміни в моральному плані, в пошуках Бога. В армії у мене стався випадок, який вплинув на все моє подальше життя. Відбулася зустріч із військовим, який приїхав до нашої військової частини. Я служив у радянському війську з 1985 по 1987 рік. До слова, я буквально вчора дивився фільм «Заборонений» про Василя Стуса і ще раз собі усвідомив, що у 1985-му році, як він помирав в радянських концтаборах за вільну, соборну, незалежну Україну, я тоді, власне, почав свою військову службу. Це відбувалося в Калінінградській області, 11 кілометрів від польського кордону. Туди до нашої частини приїхав військовослужбовець, художник, грузин за національністю. Він розписував та розмальовував відповідними плакатами «ленінську кімнату». Одного вечора я затримався і почав з ним розмовляти про загальнолюдські цінності, про правду, про добро… У певному моменті розмови, яка тривала вже довгий час, він витягнув зшиток з книжки, яка була без обкладинки. Це був жмут аркушів невеликої книжки. Він почав мені читати. Текст мене дуже вразив, бо це були слова про Бога. Пригадую собі, як сьогодні, ці слова: «Коли тобі хтось скаже, що Царство Небесне в небі — не вір йому, бо птахи небесні тебе випередять. Коли тобі хтось скаже, що Царство Небесне є в глибинах океану — не вір йому, бо риби морські тебе випередять. Але Царство Небесне є в тобі і навколо тебе». Військовослужбовець запитав, як я розумію ці слова. Я почав ділитися своїми роздумами. Розмова затягнулась до пізньої ночі. Наприкінці, я запитав свого співрозмовника: «Як знайти правду?». У свою чергу, він запитав мене: «Чи ти ходиш до церкви і молишся?». Я сказав: «Так, ходжу і молюся». Військовослужбовець дав пораду, — «Роби це далі і знайдеш правду». Ця зустріч, у певній мірі, утвердила мене в дотеперішніх пошуках. Я мав свою історію релігійного життя, але ця зустріч у війську пробудила в мені дуже свідоме бажання і рішучість йти за голосом правди, незважаючи ні на що. Згодом, після звільнення з лав радянської армії, також були певні пошуки. Щоправда, як сказала одна жінка у фільмі, який ми нещодавно бачили про українську еміграцію в Італії, — «Це не ми шукали Бога, це Бог шукав нас». Щось подібне було в моєму житті. Я б міг сказати, що це не стільки я шукав Бога, а Бог шукав мене. І ось настав момент покликання, коли зустрілися моя людська свобода і Божа пропозиція, Божий поклик. Згодом почалась моя «пригода» в семінарії, в монашому житті, а потім настав момент покликання єпископського.

Відтак можна сказати, що радянське військо привело Вас до священства?

Опосередковано, не маючи такого наміру. Уявляєте собі, всередині «ленінської кімнати», обвішаної плакатами і гаслами радянської пропаганди, звучить слово про Боже Царство. Це майже, як Христос, що зійшов до Аду.

Про підпілля Української Греко-Католицької Церкви

Виглядає фантастично! Ваше Преосвященство, я бачу, що десь 24 роки Вашого життя припало на радянську добу. Це значить, що Ви пізнали дуже добре переслідувану Церкву, Церкву в підпіллі. Поділіться своїм найяскравішим, найболіснішим чи найрадіснішим спогадом із цих Ваших свідомих років переслідування Церкви.

Сказати щиро, я не пережив на собі безпосередньо досвіду підпільної Церкви, оскільки в селі, де я народився, храм був відкритий. Я ще пам’ятаю нашого старенького пароха, першого священника, якого я пам’ятаю свідомо, — о. Юліан Ортинський. Це був дуже славний парох і справді праведна людина. Зокрема, він брав участь у Львівському псевдособорі у 1946 році. Правдоподібно, таємно повернувся у лоно Католицької Церкви, адже саме такою була практика у ті часи, як я тепер вже довідався. Наші підпільні єпископи таких священників, які під тиском радянської влади підписали православ’я, а потім розкаялися, повертали назад, проте не змушували йти у підпілля, а благословляли на те, щоб вони служили надалі на тих парафіях, де вони перебували і провадили людей у дусі католицької віри, тримали їх при Бозі, надавали їм здорову науку Божу. Таким був мій досвід і я справді пригадую, з якою великою пошаною ставилися люди до цього священника, відчуваючи його праведність. Він помер досить швидко і доволі неочікувано від запалення, у відносно молодому віці, адже мав близько 60 років, у 1974 році. В цей час мені було лише 7 років. Пізніше прийшов інший парох, який був дуже добрим. Він одним із перших у нашому Миколаївському районі повернув нашу громаду у лоно Української Греко-Католицької Церкви. На той час, я вже мав певну дотичність до нашої Церкви і у свій спосіб його підтримував, адже на нього чинився певний тиск і навіть, — наскільки мені відомо, — були певні погрози, висловлені у його бік. Богу дякувати, він виявився доволі мужнім. Таким чином, досвід підпільної Церкви я пережив досить опосередковано. Пригадую, коли я ще вчився в школі, моя тітка Марія збирала в своїй хаті ревнителів і ревнительок Католицької Церкви і провадила там молитвами, які з об’єктивних причин священник не міг відправляти в храмі, оскільки відразу на нього донесли б до КГБ. Тітка вже мала більший досвід спілкування з підпільними греко-католицькими священниками, зокрема з отцем Матеєм Гаврилівим. Зокрема, у тітчиному домі були Молебні до Серця Христового, вервиця. Я на ці молитви ходив досить охоче. Хоча часто я казав своїй тітці, що ці молитви, які ми молилися цілу годину на колінах, можна би було трохи скоротити. Моя тітка була дуже ревна і на мої юнацькі пропозиції, на щастя, не погоджувалася. Інший такий сигнал про існування підпільної церкви я отримав ще будучи в школі. Одного разу моя тітка зробила для мене дещо дивну пропозицію: вона зазначила, що можна стати священником, але «не потрібно ходити до церкви». Я не розумів, як можна перестати ходити до храму для того, щоб стати священником. Побачивши здивування на моєму обличчі, тітка нічого не пояснила, але тепер я розумію, що вона мала на увазі. Очевидно, існували підпільні семінарії. Саме тому вибір такої семінарії передбачав розірвання із формальною приналежністю до Православної Церкви.

Нещодавно була 30-та річниця виходу Української Греко-Католицької Церкви з підпілля. Чи пам’ятаєте Ви день виходу з підпілля?

Завжди, коли йдеться про дати, я дещо хочу уточнити. Властиво, 30 років тому відбулася легалізація Української Греко-Католицької Церкви, а вихід з підпілля стався двома роками раніше. На початку серпня 1987-го року ініціативна група під проводом двох єпископів — владики Павла Василика і владики з Закарпаття Івана Семедія, разом з кількома десятками священників та богопосвячених осіб і, здається, із понад двома сотнями мирян греко-католиків, заявили про вихід з підпілля. Власне, цей момент наша Церква вважає початком виходу з підпілля. У 1989-му році, напередодні історичної зустрічі тодішнього очільника Радянської держави президента Горбачова зі святим Папою Іваном Павлом ІІ відбулася легалізація наших громад. Тобто, радянська влада дозволила реєструвати наші громади. Очевидно, обидві події, в тій чи іншій мірі, стали доволі резонансними. Особливо це стосується першої події, оскільки вона сталася незадовго після об’явлень Богородиці у Грушеві та рівно рік після Чорнобильської трагедії. Отож, сталося маленьке чудо. Абстрагуючись від автентичності об’явлень, чудо сталося у душах людей, які втратили страх перед радянською системою і почали відкрито визнавати свою приналежність до Української Греко-Католицької Церкви. А вже сам факт легалізації був неначе природнім наслідком, проте також великим Божим даром, який відкрив нові перспективи для існування нашої Церкви. Із новими перспективами з’явилися нові виклики.

Молодість і єпископство: «Іду, щоб працювати, щоб послужити»

Ваше Преосвященство, я пригадую, що Ви стали єпископом у 2006 році. На момент єпископської хіротонії Вам було 39 років. І що цікаво, я дивився рейтинг наймолодших єпископів УГКЦ та РКЦ, — виявляється і такий існує, — який діє зараз. І там у першій шістці чотири наймолодших єпископи УГКЦ та два єпископи Римо-Католицької Церкви в Україні. Скажіть, будь ласка, що це значить бути у таких роках, які й для священства не можна назвати доволі старими, а навпаки — молодими, вже у 39 років стати єпископом? Що відчуває людина, яка вже володіє такою відповідальністю у неповні 40 років?

Це великий виклик. Коли відбувалася розмова із Блаженнішим Любомиром, я на це звертав увагу, як на можливість чи потенційну перешкоду, або як на аргумент, за яким я хотів, до певної міри, сховатися від прийняття рішення. Блаженніший у своєї притаманній простоті і з почуттям гумору сказав: «Отче, якщо молодість — це хвороба, то запевняю Вас, що вона швидко минає». Коли мене висвятили, я впродовж кількох років, як казали мені мої товариші, адже я за тим не слідкував, був наймолодшим єпископом у Католицькій Церкві. Щиро скажу, я на це не звертав увагу. Для мене було важливішим розуміти, що за цим стоїть Божа воля, що Господь устами Церкви мене кличе. Також мене підбадьорював тоді мій тодішній настоятель і протоігумен отець Михайло Волошин: «Отче, бути єпископом — це не є привілей, це не є почесті, але це покликання до великої праці, великого труду, а ми не повинні боятися праці для Церкви». Саме так я це сприймав — іду, щоб працювати, щоб послужити. Якщо Церква вважає, що я можу послужити, то я не повинен відмовлятися, не повинен втікати від цієї праці, бо це є певне моє покликання. Потім я не звертав на це великої уваги, адже мушу визнати, що ніколи не мав із цим труднощів і, мені здається, інші люди їх не мали, в тому числі і старші співбрати у священстві сприймали мене із належною пошаною, із підтримкою, за що я їм вдячний. Тому для мене вік не став якоюсь трудністю, а тепер уже непомітно минуло 13 років єпископського служіння і я вже можу із повним правом не записувати себе до молодих єпископів.

Запис програми

Далі буде…

За матеріалами Сергія Іваніцького для «Радіо Марія»
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *