Спогади про підпілля УГКЦ: Золочівщина

Дякувати Богові, ще живе у нашому часі покоління тих, неодноразово випробуваних нелегкою долею українців, яке дуже добре пам’ятає смутні роки, коли «володарі світу цього», намагаючись знищити ідентичність правдолюбного народу, застосовували найрізноманітніші, як і їхні традиційні, – найжорстокіші методи покарання. Але і більше, як і ще жахливіше, – наважились посягнути на найсвятіше – Церкву Христову, оту найціннішу твердиню, яка споконвіків стверджувала у вірі свідомих свого призначення у світі цьому людей. Йдеться, зокрема, і про псевдособор 1946 року у місті Львові, під час якого, відповідно до плану НКВС, було оголошено про ліквідацію Української греко-католицької церкви…

Минали роки і десятиліття терпінь, черговий період мучеництва для українців, під час якого переслідували, поневолювали у тюрмах, вивозили та знищували не лише священнослужителів, які відмовлялись полишати рідну, прабатьківську віру, а й усіх тих, для кого на першому місці завжди були Бог і Україна.

Тепер це – одна із найтрагічніших сторінок історії України минулого століття. Та водночас – один із найвагоміших доказів того, як спільними зусиллями, і навіть коли починати з малого, можна відстояти своє: Церкву, національні інтереси та єдину для кожного правдивого українця Україну.

Яскравим прикладом тому може послужити і Золочівщина, що у Львівській області, жителі міст і сіл якої не лише продовжували ревно сповідувати віру батьків та дідів і в часи заборони, а й віддано берегли і підтримували своїх духовних проводирів, щораз стаючи на дорозі беззастережної допомоги та роблячи все залежне від кожного зокрема. Йдеться і про організацію таємних Святих літургій, обрядів вінчання та хрещення, і про переховування церковної атрибутики, як і про інші людські самопожертви, однозначно – керовані Божою силою, завдяки яким українська Церква вистояла і ствердились.

Тепер, ще у часі тривання відзначення тридцятиліття з часу виходу Української греко-католицької церкви з підпілля, відшуковуємо щораз нові факти та свідчення тих осіб, які були біля витоків духовного відродження України і її народу. А серед них і добре відомий і за межами Львівщини священнослужитель Чину Святого Василія Великого о. Володимир Палчинський, який і досі, доживши до поважних літ, виконує свій священичий обов’язок у храмі Царя Христа, що у місті Івано-Франківську.

Нещодавно разом із прикладним служителем Церкви ми побували у трьох церквах Золочівського району: Покрови Пресвятої Богородиці у селі Хильчиці, Святого Миколая у селі Жуличі, Пресвятої Трійці у селі Велика Вільшаниця. А є й десятки інших, велику лепту до відновлення яких, як і вагомої підтримки парафіяльних громад, під час виходу УГКЦ із підпілля доклав особисто о. Володимир та його співбрати з Чину. Серед яких, зокрема на Золочівщині, це – не лише храми Вознесіння Господнього і Святого Миколая у місті Золочеві, а й церкви у сс. Вороняки, Підгородне, Зозулі, Монастирок, Словіта, Княже, Червоне, Підлисся, Лука, Бонишин, Скварява, Колтів, Ремезівці та інші. Загалом – близько тридцяти населених пунктів. Тоді отці Василіяни також обслуговували і тринадцять сіл на Яворівщині, вісімнадцять – на Жовківщині. Душпастирювали і у Сокальському, Буському та Бродівському районах Львівської області. А ще їх радо зустрічали і просили про допомогу та духовну опіку у Києві, на Тернопільщині, на Закарпатті.

Але зараз кілька спогадів із відвіданих сіл. Бо головна суть у тому, що парафіяни названих церков не лише не забули тих, хто разом із ними йшли тернистими дорогами, а й зуміли передати їхні пам’ятні науки, як і ревну віру, своїм нащадкам.

Для прикладу, Любов Чучман із села Хильчиці, довголітня очільниця місцевого парафіяльного хору та церковного комітету, розповідала про те, як завдяки о. Володимиру Палчинському було зібрано кошти на відновлення церкви, називаючи священнослужителя людиною безперестанної праці у всіх розуміннях цього слова. Згадувала, як задля приведення до відповідного вигляду місцевої святині, яку за років радянщини було перетворено на колгоспний склад, селяни везли продавати в обласний центр все, що зібрали у своїх садибах. А під час ремонтів не потребували жодної заплати. Пригадала, як у їхньому домі священнослужителі, готуючись до першої відправи з нагоди виходу УГКЦ з підпілля, замінивши престол звичайним обіднім столом, навчались правильного поводження, відповідно до встановлених канонів.

Отець Володимир Палчинський, який очолив тоді Святкову літургію, додає: «Це було у 1989 році, на свято Покрови Пресвятої Богородиці. Сюди приїхали о. Дам’ян Богун, вислужений протоігумен ЧСВВ у часі підпілля, оо. Павло Яхимець, Ісидор Гончар, Методій Скраль разом із парафіянами зі села Монастирка, які несли церковні хоругви. Молитви були щирими, а людські обличчя світились радістю».

Згодом заходимо у храм і пані Люба спільно із одинадцятикласником Ростиславом (він та його друзі зараз прислуговують у церкві), сином голови теперішнього церковного комітету Анатолія Щенсного, якому вона три роки тому передала свої повноваження, показують нам врятовані від знищення цінні Святі Євангелія, надруковані ще латинською і старослов’янською мовами, датовані ХVII – XX століттями. А на сторінках однієї зі Святих книг – автограф Митрополита Андрея Шептицького.

І ще важлива деталь: звичайнісінька, на перший погляд, сільська жінка, яка внесла і свій вагомий вклад у відновлення УГКЦ у рідному селі, є донькою вояка Української повстанської армії Івана Дем’яновича Лахмана та бабусею Героя нашого часу Віктора Русенюка, який брав участь у війні, що триває на Сході України.

На неочікувану зустріч у селі Жуличі, певно, за лічені хвилини у домі теперішнього голови церковного комітету Володимира Гнипа, який разом із Павлом Лущаком, Іваном Гавришківим, Теодозією Киркало, Романою Максимович та іншими, також були в епіцентрі подій виходу УГКЦ із підпілля, зібрались не лише його діти та онуки, а й односельці старшого покоління. Спільно пригадали геть усе. І той день, коли рятували о. Володимира Палчинського від побоїв та поліції, і той час, коли на Служби Божі, парастас, чин похорону чи вінчання доводилось приходити тільки на церковне подвір’я. Бо ж дозвіл на вхід до храму, як і на почергові Богослужіння разом із вірними православної конфесії, місцеві греко-католики отримали лише у 1996 році.

Того дня представники старшого покоління також пригадували всі перипетії щодо приїздів на відправи парафіяльних хорів із Хильчиць та Золочева, а згодом – створення й свого церковного хору; виготовлення потрібних документів, і, звичайно, мудрі повчання о. Володимира, який завжди наголошував: «Тримайтеся своєї віри, слово Боже – завжди було й зостанеться найголовнішим у житті кожного християнина».

Мене ж найбільше вразило, коли представники старшого покоління розповідали про побиття (вдумаймось: священника і жінок!) та прокльони своїми ж односельчанами після першої відправи на церковному подвір’ї «через різницю у вірі». Як і їхні щирі зізнання, що й до часу цього жодного разу не пошкодували про вибрану дорогу.

І, як наука для інших, не називаючи прізвищ, зазначимо, що дітей тодішніх нападників на учасників мирної відправи згодом спіткала гірка доля.

У селі Велика Вільшаниця ще живуть люди, які також добре пам’ятають події з років повернення Греко-католицької церкви у своє лоно після виходу із підпілля. Як розповіли місцеві жителі разом із теперішнім головою Великовільшаницької сільської ради Ігорем Волошином, під час зборів місцевих жителів із цього приводу лише 12 осіб із понад трьохсот учасників зібрання висловились за продовження відправ відповідно до канонів православної віри. От тільки, коли представники ініціативної групи із відновлення УГКЦ везли відповідний документ із зібраними підписами односельчан до Львова, до Собору Святого Юра, на них напали прихильники православної конфесії. Але більшість таки взяла своє. І теперішні старожили, серед яких – Марія Волошин та Марія Кукуруза ділились теплими споминами про відправи у їхньому храмі священнослужителів Василіянського Чину – оо. Володимира Палчинського та Ізидора Гончара. Згадують про те, як вони не те, що просили, а вимагали, щоб парохом їхнього села та настоятелем храму Пресвятої Трійці призначили когось із отців Василіян, бо від представника колишнього Московського патріархату всі добре натерпілись.

Свідченням незабутності у цьому селі своїх колишніх духовних наставників є і хрест, встановлений на початках виходу УГКЦ із підпілля, на церковному подвір’ї. У теперішньому часі хрест відновили, залишивши оригінальну табличку із написом про проведення місій отцями Василіянами 21 – 28 березня 1993 року у храмі Пресвятої Трійці.

Особливою гордістю жителів Великої Вільшаниці є збережені та частково відновлені 16 ікон руки тогочасного відомого митця Теофіла Копистинського, які він за пів ціни намалював для храму Пресвятої Трійці у 1883 – 1884 роках.

Уже прощаючись після наших спільних поїздок із поважного віку священнослужителем, який у січні цього року розміняв дев’ятий десяток літ свого життя, та священича місія якого добігає до півстолітнього ювілею, запитую, як і завжди: «Що ще напланували, отче Володимире?». Він же зі вже звичними для мене жартами відповідає: «Збираюся до вічного Риму….». А далі: «Зараз просять на Яворівщину, у листопаді – до Золочева… А вже сьогодні, на вечірній відправі, в Івано-Франківську знову хвалитиму Господа, що маємо можливість служити Йому і людям без жодних заборон, не боячись нічого і нікого». І ще: «Напишіть для історії, нехай проаналізують усі: які тільки влади і уряди протягом десятиліть, століть і тисячоліть не падали, а Церква залишилась».

Галина МЕЛЬНИК

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *