“Хлібороб”. Стаття Володимира Шемета із сайту газети “День”

Оригінал публікації читайте за цим посиланням:
https://day.kyiv.ua/uk/article/media/hliborob

12 листопада, за старим стилем, 1905 року в нашому родинному гнізді у Лубнах вийшла в світ перша україномовна газета в Російській імперії

Володимир Шемет

На першому номері часопису «Хлібороб» зазначено дату «12 грудня». На той час на східних українських землях листопад називали груднем, а грудень – студнем, що відповідало церковнослов’янським назвам.

Офіційним редактором газети значився недавній випускник юридичного факультету Університету Святого Володимира, Микола Шемет. Газета була надрукована у місцевій друкарні пана Іцьковича, яка містилася в родинному будинку Шеметів по вулиці Пирятинській. Тому адреса редакції газети була досить незвичайна: м. Лубни на Полтавщині, дім Шемета. Цей дім був знайомий майже усім лубенчанам, як «дім Шемета», що належав бувшому міському голові, моєму прадіду Михайлу Казиміровичу Шемету. З нагоди виходу першої газети на українській мові в царській Росії, хотів би нагадати читачам про той величезний борг пам‘яті перед багатьма шляхетними за духом українськими родинами, які з покоління в покоління дбали про культуру і освіту, боролися за політичні та економічні права народу і самостійність нашої держави.

Треба відверто сказати, що українська, а тим більше радянська історіографія не достатньо приділяла увагу вивченню питання, пов’язане з боротьбою українців проти цензурних заборон і зародження україномовної преси на початку ХХ ст. Як результат не має грунтовного наукового дослідження “Хлібороба”. Тривалий час вважали, що ориґінали перших чисел газети були втрачені. Вперше про його існування як історичний факт, оприлюднив лубенський журналіст Борис Ванцак у своїх краєзнавчих розвідках на початку 1980-их рр, а також енциклопедичний довідник «Полтавщина» (1992). Тому пересічному українцю, майже нічого не відомо про долю «Хлібороба», про труднощі які виникли у її засновників на протязі короткого, але яскравого життя цієї першої ластівки української журналістики.

На початку ХХ ст. видання преси українською мовою було заборонене Валуєвським циркуляром від 1862 р. та Емським указом 1876 р. Українську пресу представляв лише єдиний друкований орган – “Киевская старина”, що виходив російською мовою раз на місяць. Заснування газети «Хлібороб» збіглося у часі з активізацією революційного руху в Росії. Так наприклад в Лубнах восени 1905 р. влада в місті фактично перейшла до рук так званої «Лубенської республіки» (Лубенська Громадська самооборона). У роботі Громадської самооборони активну участь брали А. Лівицький (1-й Президент УНР в екзилі), брати Шемети, М. Бакайченко, М. Коренецький, Д. Піщанський та ін., яких згодом притягнули до кримінальної відповідальности. В своїх споминах Сергій Шемет пише: «Коли вибухла перша російська революція Міхновський з братом моїм Миколою (Микола Шемет займався в той час видавницькою діяльністю у Львові, був редактором журналу «Самостійна Україна») рішають перенести свою видавничу діяльність з закордону на саму Україну».

Хлібороб

Активна громадсько-політична позиція братів Шеметів потребувала в цих умовах пропаґанди демократичних і самостійницьких ідей серед різних суспільних прошарків Полтавщини. Тому після виходу царського Маніфесту від 17-го жовтня про «даровані» свободи слова й друку, Володимир Шемет 2-го листопада 1905 р. телеграфом звернувся до голови Ради Міністрів Російської імперії з проханням дозволу видавати газету «Лубенщина». Він також мав намір видавати місцеву газету “Поступ”. Але відповіді на клопотання чи дозвіл він так і не отримав. Тоді ж, на власні кошти, без усіляких дозволів, «явочним порядком» Шемети випустили перший номер щотижневика «Хлібороб». Володимир і Микола Шемети були не лише видавцями, але й авторами переважної більшости матеріалів, що друкувались в газеті. Одним із засновників «Хлібороба» був також Микола Міхновський, який в той час жив і працював у Лубнах. Він вже тоді став яскравим представником українців, що боролися за національне визволення України.

Родина Шеметів, мала високий авторитет не лише серед місцевих жителей, але і по за межами Лубень, завдяки університетській освіченості, але й повазі до української мови і традицій. Так колишній лубенець Павло Крат (громадський і політичний діяч) згадував: «… я мав нагоду познайомитися з Володимиром Шеметом, який хоч був з великих панів, але ходив у селянській чумарці та сивій смушевій шапці, а розмовляв лише українською мовою. Він завжди казав: «На Україні хай кожний чужинець говорить по нашому, а як я поїду в його країну, там говоритиму по їхньому… Однак, я тоді був ще малий, щоб застановитися, чому Володимир розмовляв по-мужицькому». Інший громадсько-політичний діяч, дипломат і публіцист Андрій Жук називав Володимира Шемета «найактивнішим українцем у місті, що мав значний вплив на молодіж місцевих середніх шкіл та дрібне чиновництво. На кожному кроці і на кожному місці, він маніфестував своє українство та одних цією національною активністю відпихав від себе, а других –притягував».

Щотижнева газета «Хлібороб», виходила у продовж листопада – грудня 1905 року. Перший її номер відкривався такими словами: «Селянська часопись. Виходить що тиждня у Лубнях. Передплата за два місяці 30 коп. Окреме число коштує 5 коп». Перші номери газети були надруковані по п’ять тисяч примірників і розлетівся миттєво, бо поширювався не тільки у Лубнах, а й у Києві і Полтаві. Уже у третьому номері редакція повідомляла, що двох перших номерів не варто шукати – вони розпродані. «Хлібороб» мав велику популярність і серед селян Черкащини. В деяких селах – наприклад, Колодистому на Звенигородщині, нині Тальнівського району, цю газету передплачували усі письменні жителі. Але вже після 5-й номера газети часопис був заборонений царським урядом, 80.000 примірників було конфісковано. Але посіяне «Хліборобом» українське слово проросло і забуяло в часі наших перших національно-визвольних змагань.

Першим номером газети редакція з ентузіазмом зверталась до «… усіх прихильників народу, усіх, хто бажає щастя упослідженим, робочим людям, кличемо до спільної праці економічної та національної на користь рідного краю». Кликала «боротися за кращу долю хлібороба», але в той же час застерігала «усі поспішають жити, усі працюють, не спочиваючи. А ми доси спимо. Життя не жде ледачих. Нумо ж до праці мерщій!» У цьому ж номері газети була велика стаття «Про вольності громадські» присвячена проблемі нищення української мови. «..заборонено було цілому 30-мільйонному народові українському вчитися і розвиватися на своїй рідній мові. Такого гніту, такої заборони не зазнавав і не зазнає, мабуть, ні один нарід на світі”. З матеріалів у наступних номерах газети треба згадати і статтю про Переяславську угоди (1654 р.).

Часопис друкував матеріали переважно місцевого характеру, але разом з тим інформував читачів і про події на Київщині, Чернігівщині, Галичині, Одещині, Петербурзі, Москві.

Провідне місце на шпальтах «Хлібороба» займала селянська проблематика, оскільки питома вага селян домінувала в ті часи в соціальній структурі Полтавщини. Тому стаття про участь українських делегацій від Полтавської, Чернігівської та Харківської губерній в селянському з’їзді у Москві викликала неабиякий інтерес саме серед полтавських хліборобів. Володимир Шемет писав : «Гадаємо, що на Україні земельне питання повинен розв’язувати Всеукраїнський селянський з’їзд, а його скликати повинна Всеукраїнська спілка хліборобська…Нехай же «Хлібороб» стане найповнішим і найяскравішим виразником того, чого хочуть і до чого прагнуть наші хлібороби-українці, усе селянство наше». Боротьба українських селян за землю завжди тісно пов’язувалась з вимогою політичних свобод. У 1906 році Володимир Шемет, який був обраний депутатом Державної Думи від Полтавщини, з її трибуни заявив: «У свідомості селянства України поняття «земля» нерозривно пов’язане з поняттям «воля» у розумінні широкої демократичної автономії для України… Земля і автономія тісно пов’язані з уявленнями про блага українського народу і з цим слід рахуватися при вирішенні такого питання як аграрне; слід мати на увазі, що Україна не лише частина держави, але і нація, і у значно більшій мірі нація, ніж частина держави. Лише тоді український народ буде вважати його вимоги задоволеними, коли буде мати можливість самостійно розпоряджатися своєю долею».

Незважаючи на те, що невдовзі царський уряд заборонив газету, значення цієї події для україномовної періодики важко переоцінити. По-перше, було покладено край тотальним заборонам на українську мову. Як згадує у своїх спогадах 1907 року Євген Чикаленко, «Хлібороб» зробив у Києві цілу сенсацію: на вулицях просто виривали його з рук газетчиків… Всі почали дорікати одне одному, чому й Кияни не почали видавати газети зараз, а постановили випускати з нового 1906 року». Інший сучасник цих подій Дмитро Дорошенко писав: «Тим часом у Києві появився лубенський «Хлібороб», що розпочав видавати молодший з братів Шеметів, Микола, в Лубнях на Полтавщині. Не знаю вже, яким способом довожено його до Києва, але він зробив сензацію: це було перше українське видання, і хлопчики-продавці вигукували на вулицях: “малоросійська соціял-демократическая ґазета!” Публика розкуповувала геть чисто весь наклад. Мені казали, що розходилося 8,000 в самому лишень Києві. “Соціял-демократичною” ґазетою «Хлібороб» ніколи не був, видавано його в самостійницькому дусі, але все соціял-демократичне було в тих часах модне, і тому його публика розхоплювала. Успіх “Хлібороба” заохочував і видавців “Громадського Слова”; при мені заходив до редакції комісіонер, що розповсюджував ґазети у Києві і запевняв, що “Громадського Слова” треба друкувати що найменше 60,000 примірників. Видавці були дуже підбадьорені й вели переговори з друкарнями, щоб друкувати великий наклад. Ждали лиш, поки скінчиться страйк».

Редакція мала своє обличчя, відкрито відстоювала власну позицію по усім гострим питанням. Так наприклад у останньому номері газети у замітці «Нашим ворогам», дає гідну відсіч нападкам «Кієвляніна» та «Кієвских откліков» щодо виходу перших чисел «Хлібороба». Редакція писала, що бореться «за такий лад на Україні, який повинен задовольнити потреби, як українського, так і інших народів, на Україні сущих». Видавці ніколи не вважали можливим замовчувати, або перекручувати справдішні нічим не підкрашені відносини, якої б то не було частини російського суспільства (общества) до українства».

Незважаючи коротке життя «Хлібороб» уже тоді отримав чимало схвальних оцінок з боку відомих діячів того часу, як Іван Нечуй-Левицький, Михайло Коцюбинський, Іван Стешенко, Олена Пчілка та інші. Борис Грінченко приміром зазначав: «Налякана погромами й карами ні одна київська друкарня не згоджувалася випустити перший номер вкраїнської газети. І несподівано в малесеньких Лубнах знайшлася друкарня, що глянула на цю справу інакше». Інтерес до лубенського часопису, як писав поет Яким Самотній, був надзвичайно великим. «Невимовна радість охопила канівчан, коли вони почули, що вийшла в світ українська часопис «Хлібороб», що можна буде вільно користуватися найдорожчим скарбом національності – рідним словом…». У Білій Церкві та в околишніх села, як згадував Іван Нечуй-Левицький: «Деякі батюшки, вчителі та вчительки й писарі зробивши складку гуртом, виписали «Хлібороба», «щоб самим перечитати, а потім оддать письменним селянам». У листі до Михайла Жовтобрюха Іван Нечуй-Левицький писав, що видавці “ не пішли механічно, по-рабському, за галицьким письменством”. «Стиль у часописі був чудовий, мова жвава, народна…»

Позитивно відгукнулись на вихід газети, її зміст та спрямування Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Микола Аркас. «Українська преса зробила своє важне діло, незважаючи на всі бичі і скорпіони урядових і адміністративних скарг, на всякі перепони для їх передплати і поширення», – писав Грушевський. Часопис «Рідний край», який почав виходити у Полтаві, писав так: «Скромний лубенський «Хлібороб» був першою ластівкою весни…нашого слова».

При написанні статті були використані такі матеріали:

1. Л. Бабенко «УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ НА СТОРІНКАХ ГАЗЕТИ “ХЛІБОРОБ”» Наукові зошити історичного факультету Львівського університету. 2018–2019. Випуск 19–20. C. 182–193

2. М. Кульчинський, «Пояснювальна записка до проекту Постанови Верховної Ради України “Про відзначення 100- річчя з дня виходу першого україномовного часопису Центральної та Лівобережної України “Хлібороб”.

3. Т. Марусик, Місія «Хлібороба» Україна молода вип. 214-216 від 25.11.2011

Володимир ШЕМЕТ

Оригінал публікації читайте за цим посиланням:
https://day.kyiv.ua/uk/article/media/hliborob

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *