Ремзі Алієв: «Над селом, на горі був встановлений станковий кулемет»

18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам’ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.

Я, Ремзі Алієв, кримський татарин, народився 20 квітня 1927 року в селі Калимтай (з 1945 року Тінисте ‒ КР) Бахчисарайського району Кримської АРСР.

На момент виселення до складу сім’ї входили: батько Велі Алі Курт (1902 р.н.), мати Еміне Алієва (1907 р.н.), я, Ремзі Алієв, сестра Нуріє Алієва (1933 р.н.), сестра Ульвіє Алієва (1938 р.н.) та брат Февзі Алієв (1942 р.н.).

На момент депортації сім’я жила в селі Калимтай Бахчисарайського району. У нас був власний будинок, повністю умебльований. Мій батько був інвалідом, непридатним до військової служби.

У 1944 році у квітні, після звільнення, у нашому селі були тільки жінки та діти, бо на початку війни всі чоловіки, придатні до військової служби, були мобілізовані в армію.

Тривали військові дії. До нас у село прийшли військові та просили допомогти нашим військам

Я був допризовником, мені було 17 років. Наше село розташоване під Севастополем. Німці упродовж місяця чинили спротив, тривали військові дії. До нас у село прийшли військові та просили допомогти нашим військам. Ми, молодь, пішли разом із військовими до селища Кача, колишня Качинська авіашкола, розташована на відстані 12 кілометрів від нашого села, де базувалися наші літаки-винищувачі.

Німецькі винищувачі ‒ «Мессершміти» майже кожен день здійснювали на наш аеродром наліт і скидали маленькі авіабомби. Щоб осколками не пошкодило наші літаки, ми разом із військовими з трьох сторін для кожного літака будували захисні стіни та вирівнювали воронки від вибухів бомб. І плюс до цього німецька далекобійна артилерія вдень, через кожні пів години, випускала один снаряд в аеродром. Деякі снаряди перелітали, деякі недолітали та й прямі влучання теж бували. Ми вирівнювали великі вибухові воронки, щоб нашим літакам вони не заважали злітати.

Військові значилися у своїх частинах, а ми ніде не значилися: хто з наших убитий, хто живий залишився ‒ нічим не доведеш

Один снаряд потрапив прямо в центр аеродрому, але не вибухнув, нам дали команду прибрати снаряд. Ми викопали, він був дуже важкий, теплий. 5-6 осіб заледве завантажили на віз з піском і вивезли за межі аеродрому. Ми працювали разом з військовими з раннього ранку дотемна, ночували на аеродромі. Ось так ми упродовж майже місяця працювали. Багатьох наших військових поранило та вбило. Військові значилися у своїх частинах, а ми ніде не значилися: хто з наших убитий, хто живий залишився ‒ нічим не доведеш. Тільки тим із наших хлопців, хто був поранений і потрапив у військовий госпіталь, дали відповідний документ, коли вони виписалися.

Я пам’ятаю, коли жив в Узбекистані, виписував газету кримськотатарською мовою «Ленин байрагъы». Один раз я прочитав у газеті, що чоловік, який зі мною був у цих операціях, був поранений, прізвище його Кудусов, але документ дали помилково на прізвище Кутузов. Він жив у радгоспі Ходжиабад Андижанської області. А зараз чи живий він і де живе, не знаю. Після звільнення Севастополя нас, хто залишився живий, відпустили додому.

У жінок з малолітніми дітьми чоловіки були в армії. Ось такі люди дуже постраждали. Майже всією сім’єю помирали

Після повернення додому, на третій день я потрапив у депортацію. Я бачив, як над селом, на горі був встановлений станковий кулемет. У нас у родині з дорослих були я, батько та мати, по мішку дечого змогли взяти. З сусідів були літні люди, жінки з малолітніми дітьми, у літніх людей сини були мобілізовані на дійсну військову службу в 1939 і 1940 роках, усі служили на західному кордоні. З початку війни про них нічого не було відомо, навіть листи не приходили. У жінок з малолітніми дітьми чоловіки були в армії. Ось такі люди дуже постраждали. Майже всією сім’єю помирали від нестерпного становища, ніхто не міг їм допомогти.

Наша сім’я під час депортації потрапила в Узбекистан, у Самаркандську область, Галляаральський район, рудник Койташ. Ніякого житла не було, у перші роки депортації всі люди жили в землянках, у нестерпних умовах. Описати це просто неможливо. Працездатні люди працювали в шахтах, на будівництвах, у такий спосіб вони змогли врятувати себе від голоду.

Я пішов працювати у шахту, де відпрацював 44 роки. Маю державні відзнаки. Таким чином зміг врятувати собі життя. Зараз живу у Сімферопольському районі, в селищі Гвардійське.

(Спогад від 28 жовтня 2009 року)

До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *