Сергій Громенко проти «лисенківщини» в історії Криму

Спеціально для Крим.Реалії

У науці про історію Криму довго панувала своєрідна «лисенківщина», хоча ім’я їй було інше, множинне – Надинський, Павленко, Шульц, Веймарн і ще кілька прізвищ. Навіть після закінчення панування марризму, – вчення про «стадіональності» розвитку народів, за яким слов’яни це були перероджені скіфи, викритого статтею Сталіна «Марксизм і питання мовознавства», –епоха протверезіння і реалізму в історичних дослідженнях про Крим не настала.

Партії та уряду, які не мали іншого способу виправдати не тільки депортацію кримських татар 1944 року, а й анексію 1783, дуже не хотілося визнавати, що слов’янських історичних коренів у Криму немає, і вони вимагали проводити всі дослідження з історії Криму «в нерозривній єдності з історією всіх радянських народів, перш за все великого російського народу». Іншими словами, кожен історик в будь-якому дослідженні повинен був доводити, що Крим є історичною батьківщиною російського народу. А так як матеріальних доказів цьому практично не було, вченим доводилося всіляко примудрятися і винаходити «докази».

Я приїхав до Криму на роботу в 1983 році. Відразу ж занурився у вивчення хитросплетінь історії народів півострова. Якось розмовляючи з судакськими істориками, я побачив, що одні вчені відстоюють наявність «слов’янських слідів» в археології Судацької фортеці, хоча «помацати» цих «слов’ян» ніяк не вдавалося, але їх відсутність заміщалася міркуваннями про море Російське. І цілі життя деяких вчених йшли на те, щоб викопати що-небудь слов’янське і закріпити Генуезьку фортецю за росіянами. Інші історики заперечували навіть вплив росіян на культуру Криму в період Середньовіччя, аргументуючи свою позицію відсутністю матеріальних слідів. Вже тоді було помітно, що докази російськості Судака не наукові, а ідеологічні, оскільки нічого переконливо слов’янського викопати археологам не вдавалося, і в хід йшли «черепки» невідомого походження.

Цілі життя деяких вчених йшли на те, щоб викопати що-небудь слов’янське і закріпити Генуезьку фортецю за росіянами

У кожній радянській науці в 40-50-х роках була своя розгромна «серпнева» сесія. Подібно до того, як 1948 році в біології на серпневій сесії Академії наук через засилля партійного ідеологічного диктату прогресивним ученим не вдалося відстояти генетику і перемогли Лисенко і Мічурін, так і в Криму в травні 1952 року на об’єднаній науковій сесії відділень історії і філософії АН СРСР і Кримської філії академії, хоча і був переможений марризм, але очистити історію Криму від тенденційних уявлень про Крим, як місце перебування росіян з незапам’ятних історичних часів, не вдалося.

Варто уточнити – це не вдалося зробити в повній мірі навіть зараз. Наприклад, Володимир Путін під час перебування в Севастополі в березні нинішнього року знову видав теорію, за якою і українців, і поляків називали «росіянами», хоча насправді за часів Русі нинішніх росіян називали «московитами», поляків – «поляками», нинішніх українців – «русами», і назва «Україна», яка, всупереч думці Путіна, означала не «окраїна», а «Країна», міститься ще в Іпатіївському літописі 1187 року, а на європейських картах Україна, як окрема країна, позначається з 15-16 століть.

Однак сьогодні ми в набагато вигіднішому становищі, оскільки у нас на озброєнні є історичні дослідження, аргументовано спростовують всілякі міфи русского міра про історію Криму і України. Найбільш фундаментальне з них – розбір неспроможних історичних теорій, зроблений кримським істориком Сергієм Громенко.

Ще в 2017 році в київському видавництві «Хімджест» видана його книга «#КримНаш. Історія російського міфу», а в 2019 році в Харківському видавництві «Фоліо» вийшла книга «250 років фальші: російські міфи історії Криму. Справжня історія».


Сергій Громенко

Відомості про методологічну боротьбу у кримській історичній науці 40-50-х років, викладені мною вище, взяті саме з книги Сергія Громенко. І почав я з них не випадково. Нарис автора про процес створення «кримського міфу» в СРСР в 1944-53 роках, поданий у книзі у вигляді передмови, має велике значення, оскільки навіть молоді вчені у Криму, а тим більше зараз в період окупації, не завжди знають його витоки, а тому не можуть опанувати вірної методології досліджень, не володіють потрібною глибиною знань. Без знання того, як спростовувалися придумані ідеологічні концепції, неможливо зрозуміти сутність і само процес фальсифікації історії Криму.

Хоча сама сесія 1952 року протікала бурхливо, і була гучним явищем у суспільному житті, її рішення для багатьох залишилися секретом. Документ був виданий обмеженим тиражем і роздавався за особливими списками. Він рекомендував ще ретельніше вивчати зв’язок корінного населення Криму з землеробським населенням Східної Європи, зокрема зі слов’янами, глибоко вивчати історію проникнення слов’ян у Крим. Особливо рекомендувалося вивчати історію Тмутороканського князівства, оскільки помилково вважалося, що це було відділення Русі, яке розташовувалося у Криму. Рекомендувалося рішуче боротися проти ідеалізації хазар, печенігів, половців, татар, що було рівнозначно забороні на їхнє об’єктивне вивчення. Замість цього рекомендувалося ретельно вивчати історію включення Криму до складу Росії і показувати прогресивне значення цієї події. Після сесії була переглянута вся історична література щодо Криму, перероблені експозиції музеїв, переглянуті тексти екскурсій.

Але, за тодішньою практикою, саме рішення сесії мало обмежене значення. Значно більший вплив на перебудову науки мали офіційні статті з інтерпретації і роз’яснення рішення.

Відразу після сесії була видана окремою брошурою стаття патріарха радянського слов’янознавства Бориса Рибакова «Про помилки у вивченні історії Криму і про завдання подальших досліджень». А в газеті «Известия» вийшла стаття академіка Бориса Грекова «Про деякі питання історії Криму». Пізніше її варіант був опублікований в співавторстві з радянським етнографом Юліаном Бромлеєм в «Віснику» Академії наук. Вони, а не сама сесія, і стали керівними документами для істориків, що займалися Кримом, аж до кінця 80-х років.

Радянським історикам належало «боротися зі спробами «переписати історію», хоча самі історики переписували історію без огляду на професійну етику вже кілька разів і з відвертою тенденційністю

А «вказівки» на рівні аксіом були такі: росіяни населяли Крим здавна, і вони принесли до Криму землеробство; Кримське ханство було «відсталим і агресивним», тому захоплення Криму Росією – прогресивна подія. Історія Криму є полем битви з фальсифікаторами історії, як і зараз, належало «боротися зі спробами «переписати історію», хоча самі історики переписували історію без огляду на професійну етику вже кілька разів і з відвертою тенденційністю. «Так було закладено непорушний канон кримської історії для радянських істориків» – підбиває підсумок Сергій Громенко.

Проте, ця методологічна стаття в роботі історика не головна. Головними в книзі є спростування 22-х російських міфів щодо Криму, написані в скрупульозній науковій формі.

Самим живучим з міфів є твердження про те, що Крим «споконвічно російська земля». Сергій Громенко наводить, крім інших аргументів, хронологічні розрахунки про час перебування Криму в складі Росії. Виявляється, з трьох тисяч років відомої нам письмової історії півострова в складі Росії він перебував усього 5,6% історичного часу, та й то, починаючи з 1783 року, тобто насильницького завоювання, після якого почалося штучне ослов’янення (тобто обрусіння) Криму. Для порівняння – Крим у складі Кримського ханства перебував 11,4% відомого нам історичного часу, 6,4% часу своєю колонією у Криму володіла Трапезундськая імперія, 6,9% часу – Генуезька Газарія, 35% часу на ньому розпоряджався Херсонес, 22, 5% – Візантійська імперія, 37,3% часу – Боспорське царство. Росія, як бачимо, володіла Кримом найменше час з усіх державних утворень.

Не є Крим ні «купіллю», ні «духовним джерелом» християнства у Росії. По-перше, Володимир був Київським князем, і ніяк не уособлював землі, які пізніше стали Московією; по-друге, християнство у Росії з’явилося до Володимира, до нього хрестилася його бабуся княгиня Ольга; по-третє, сам Володимир хрестився не в Херсонесі; по-четверте, він хрестив Русь, яка пізніше стала Україною, але не Московію; по-п’яте, віджатий у України Севастополь не є правонаступником Херсонеса ні за якими ознаками, Херсонес – це одне місто, Севастополь зовсім інше, і ніякого, не тільки духовного, але і юридичного зв’язку між ними не існує.

Як за рятівну соломинку російські історики хапаються за можливість проголосити корінним народом Криму… греків, як можливе заперечення корінного походження кримських татар. Але Крим пережив кілька хвиль колонізації різними греками, які навіть говорили на різних мовах, і ці хвилі ніяк не пов’язані між собою.

Перша хвиля – елліни, сучасники Геродота, говорили давньогрецькою мовою. Але всі вони розчинилися в більш пізніх народах, і наступні колонізації повністю стерли риси класичної античності.

Друга хвиля – візантійці, які ні вірою, ні мовою не нагадували еллінів. Разом з готами і аланами вони створили князівство Феодоро. Але після приходу турків в 1475 році більшість з них прийняли іслам, інша, менш численна частина сформували етнографічні групи християн-руміїв і урумів, причому перші зберегли грецьку мову, але мовою других став тюркський. 18 тисяч осіб саме з цих етногруп в 1778 році Суворов фактично депортував в Приазов’я. Вихідці з околиць Чуфут-Кале і балки Марьям-дере створили місто Марьямполе, що стало пізніше Маріуполем, а самі вони отримали назву «маріупольських греків». Це вони створили в Приазов’ї міста Ялта, Мангуш, Старий Крим та інші.

Третя хвиля – біженці з Османської імперії, запрошені в кінці 18 століття на російську службу. Вони говорили новогрецькою мовою. Разом з албанцями вони створили громаду Арнаутів і оселилися біля Керчі, яка тоді щойно перейшла у відання Росії. Пізніше вони були переселені в Балаклаву, з них сформували прикордонний батальйон і вони отримали назву «балаклавських греків».

Як бачимо історія греків у Криму переривалася три рази, і між ними немає ознак спадковості, тому називати греків «найдавнішим кримським народом» ненауково.

В цілому Сергій Громенко у своїй книзі аналізує і відновлює істину в 22 групах міфів щодо Криму, що стосуються як далеких історичних часів, так і сучасності. Не знаю, чи варто взагалі говорити, наприклад, про міф, випущений у світ вустами Володимира Путіна, що Крим в 1954 році «передали як мішок картоплі». Твердження про незаконність передачі давно спростовано, Москва в період з 1990 до 2013 року послідовно визнавала кордони України і законність передачі, і Сергій Громенко показує всі аргументи на користь цієї реформи, яка принесла Криму не тільки вигоди, але хоча б часткове звільнення від російського животіння. Здається, Путін часто взагалі не віддає собі звіту в тому, що він говорить.

Анексію Криму Росією її політики зараз навмисне оточують новими міфами. Але навряд чи варто тут їх аналізувати, оскільки їхній рівень вкрай низький. Він не науковий і не історичний, до того ж, вони вже спростовані як міжнародним правом, так і аналізом українських правознавців. Раджу просто взяти в руки книгу Сергія Громенко і самим переконатися в безпорадності російської імперської міфології. Повторювати ці міфічні концепції сьогодні можуть або навмисні вороги України, або люди, зацікавлені в приховуванні своїх злочинів проти своєї України, своєї Батьківщини.

Микола Семена, кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *