У день вшанування жертв…

У день вшанування ж…

У день вшанування жертв…

У день вшанування ж…

Діти-читачі з Харківщини та…

Дитячий Міжрегіона…

На будинку, де вийшла…

В центрі Лубен, на …

На відміну від української…

Говорить Андрій Крю…

Має бути державна політика…

Говорить Дмитро Шев…

Якщо студент хоче бути…

День українськомовн…

«
»

«Люди були виснажені роботою та голодом, багато хто загинув на будівництві». Адавіє Османова ‒ про депортацію 18 травня 1944 року

18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані усі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам’ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують унікальні свідчення з цих архівів.

Я, Адавіє Османова, кримська татарка, народилася у 1935 році в селі Фоті-Сала (з 1945 року Голубінка ‒ КР) Куйбишевського району (у 1962 році Куйбишевський район був скасований, а всі села приєднали до Бахчисарайського району ‒ КР) Кримської АРСР.

На момент виселення до складу сім’ї входили мати Сале Курбедінова (1914 р.н.), бабуся Ава Курбедінова (1885 р.н.), я, Адавіє Османова, сестрички Емдіє Османова (1938 р.н.) та Леває Османова (1940 р.н.).

На момент депортації моя сім’я жила в будинку з 4-х кімнат, мала присадибну ділянку та одну корову. До 1939 року мій батько працював у Союзплодовоч у селі Албат (з 1945 року Куйбишеве ‒ КР) бухгалтером, потім його забрали в трудармію і зустрілися ми з ним тільки у 1955 році. Упродовж 16 років я була позбавлена батьківської ласки та турботи.

Під час окупації німцями нашого села в 1941 році мені було 6 років. Ми постійно ховалися в окопах і лісах від фашистських бомбардувань і нальотів. Харчувалися тим, що вирощували у власному городі, та лісовими ягодами.

Моя бабуся стала інвалідом, втративши зір внаслідок трагічних подій її долі: вона втратила двох синів під час голодомору 1933 року та дорослу дочку, яка загинула під час бомбардування в Севастополі. До війни мама працювала в колгоспі на різних роботах.

18 травня 1944 року мені було 9 років, а двом сестрам відповідно 6 років і 4 років. На той момент у нас також жили дві двоюрідні сестри Мрадіє (1937 р.н.) та Назміє (1939 р.н.) ‒ дочки моєї тітки Назіфе, яка загинула в 1943 році в Севастополі під час бомбардування, їхній батько був на фронті. Мою маму, бабусю та п’ятьох дітей розбудили о 4 годині ранку, виставили в коридор, кинули слідом постіль і замкнули двері будинку. Мати була розгублена, залишившись із п’ятьма дітьми, які плакали, та сліпою матір’ю на вулиці, встигла взяти в дорогу тільки близько чотирьох кілограмів кукурудзи. Під конвоєм озброєних солдатів нас повели до школи, куди зігнали таких же наляканих і розгублених односельців.

Увечері нас посадили у вантажівки і повезли на станцію Сюрень (зараз станція Сирень у Бахчисарайському районі ‒ КР), де протримали всю ніч, а вдень 19 травня завантажили в товарні вагони та повезли у невідомому напрямку. Товарний вагон був розділений на два яруси: нагорі були діти, на підлозі дорослі та літні люди, все необхідне для життя людини ‒ приготування їжі, туалет тощо ‒ відбувалося під час зупинки потягу. Зупинки були короткочасні та з великими проміжками. Тоді я була дитиною, тому деталі дороги в пам’яті погано збереглися.

Після прибуття до міста Самарканд (в Узбецькій РСР ‒ КР) нас відвезли на вантажівках на стадіон «Спартак». Далі всіх нас повели до лазні, а речі забрали на обробку. Коли люди вийшли, ніхто не міг знайти своїх речей, а деякі й зовсім залишилися без одягу. Потім людей стали розвозити у кишлаки, ми потрапили в колгосп «Москва». Поселили нас у віслючий хлів при мечеті. Через тиждень маму забрали на будівництво Талігулянської ГЕС, мене та сестричку Емдіє забрали до дитбудинку, сліпу бабусю та молодшу сестричку Леває покинули в хліві, мотивуючи тим, що дівчинка дуже маленька для дитячого будинку. Двох дочок тітки забрав їхній батько, який повернувся з фронту через тиждень інвалідом, без одного ока.

На будівництві моя мати з іншими співвітчизниками жила у звільненій для будівельників стайні. На будівництві була важка фізична праця, механізації не було. Люди були виснажені роботою та голодом, багато людей загинули на будівництві. Моя мати у 1947 році трагічно загинула на цьому будівництві, потонула. Восени 1944 року померла від голоду наймолодша сестричка ‒ Леває Османова, бабуся залишилася жити у хліві одна. У 1947 році бабусю забрала у свою сім’ю її старша дочка, єдина, яка залишилася живою з п’ятьох дітей.

Перебуваючи в дитбудинку, я не навчалася до 1947 року, потім почалося навчання, закінчила я лише 5 класів, з них 3 класи узбецькою мовою та 2 класи російською. А в 1951 році вступила до ФЗУ (фабрично-заводське училище ‒ КР) на швачку-мотористку, після закінчення працювала на швейній фабриці імені 8 березня. У 1957 році вийшла заміж, виростила трьох дітей. У 1975 році переїхали з сім’єю до міста Краснодара, ближче до батьківщини, тому що дорога до Криму для кримських татар була закрита. Після початку масового повернення нашого народу на батьківщину я з чоловіком теж переїхала у 1998 році до Криму в місто Сімферополь.

(Спогад від 7 вересня 2009 року)

До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *