У день вшанування жертв…

У день вшанування ж…

У день вшанування жертв…

У день вшанування ж…

Діти-читачі з Харківщини та…

Дитячий Міжрегіона…

На будинку, де вийшла…

В центрі Лубен, на …

На відміну від української…

Говорить Андрій Крю…

Має бути державна політика…

Говорить Дмитро Шев…

Якщо студент хоче бути…

День українськомовн…

«
»

Пастки політики ідентичності

Тодд Гайзінга – відомий американський дипломат, президент Center for Transatlantic Renewal та старший науковий співробітник з питань Європи в Religious Freedom Institute. Автор книги The New Totalitarian Temptation: Global Governance and the Crisis of Democracy in Europe (Encounter Books, 2016).
 

Лекція Тодда Гайзінги для української аудиторії, прочитана в УКУ, загострює питання яким чином ми можемо зберегти західні демократичні надбання перед викликом ідеології постмодернізму та похідних від цього феномену політики ідентичності та політкоректності. 

Україна часто розглядає Захід як певну модель того, як має має функціонувати обмежене законом урядування, вільний ринок, а також як мають забезпечуватись права людини. Це правильний підхід, адже Захід має довгу демократичну традицію, досвід якої може бути корисним для України. Тим не менше, Україні також важливо дивитися на Захід з “відкритими очима” та критичним підходом для того, щоб вивчати його помилки, аналізувати їх, і звісно ж вчитися на них, для того, щоб не наступати на ті самі “граблі”. Цей аналіз допоможе виявити не тільки “підводне каміння” демократії, а й посприяє віднайти забуті основи стабільності цього устрою. Цей фундамент, геній демократії на Заході, а також її успішність протягом століть полягає в тому, що сутність демократії відповідала істині щодо людської природи.  

Перш ніж ми заглибимось у цю проблему, я б хотів поглянути на корінь кризи західної демократії, яка крім усього іншого має філософські чи навіть релігійні причини, які я вбачаю у постмодерністському запереченні істини. Я вважаю, що головною причиною збільшення обмежень основних прав та свобод на Заході є втрата нашої віри у авторитет – або ж скажімо більш радикально – втрата віри в існування об’єктивної істини. Хочу проілюструвати це на прикладі сучасної хвороби, яка знищує демократію на Заході, особливо у США – маю на увазі так звану політику ідентичності. На мій погляд ніщо краще не окреслює постмодерністське заперечення істини як політика ідентичності. Оскільки вона заперечує істину, вона також підриває свободу, базоване на Конституції урядування й людську гідність. 

Осердя політики ідентичності

Що таке політика ідентичності? У словнику Merriam Webster  знаходимо таке визначення: “це політика, в якій група людей, які мають особливу расову, релігійну, етнічну, соціальну чи культурну самобутність намагаються лобіювати свої особисті інтереси чи проблеми без врахування інтересів будь-якої більшої політичної групи”. 

А ось що каже Вікіпедія: “Термін політика ідентичності стосується широкого спектру політичної діяльності, що пов’язана з досвідом несправедливості, що характерний для різних соціальних груп.”…Політика ідентичності як правило спрямована на те, щоб надати більшу…політичну свободу для маргіналізованих груп через усвідомлення відмінної природи кожної такої групи, а також через проблематизування ззовні нав’язаних характеристик…”

Однак, на мою думку, жодне із існуючих визначень не вказують на саму суть політики ідентичності. 

В осерді політики ідентичності лежить постмодерністське заперечення істини, а також твердження, що будь-яка істина є простим інструментом утвердження влади. Ця недовіра до істини також є основою політичної коректності. Ось чому ці два феномени завжди крокують разом. Ці явища одночасно відкидають думку про те, що існує якась універсальна форма істини, яка може краще об’єднувати, ніж почуття чи думки будь-якої людини чи групи, які вважаються знедоленими. Реальність сама по-собі є нічим іншим як суб’єктивним уявленням та сприйняттям індивіда чи певної групи. Індивідуальний вибір і групова ідентичність повинні домінувати, а реальність може бути і повинна бути перероблена у відповідності до індивідуального вибору та групової ідентичності. В кінцевому результаті, єдине, що об’єктивно правдиве – це моя суб’єктивна оцінка того, що є правдиве для мене. 

Зверніть увагу на це: політика ідентичності виникає як всеосяжний світогляд того як має виглядати світ і життя. Це спосіб охопити не тільки політичну сферу, але і, що важливіше, саму людину, її відносини та саме життя. За цією логікою найважливішим фактором стає раса, сексуальна або гендерна ідентичність нібито пригноблених груп. Найчастіше мова йде про три групи, окремі члени яких, як вважається, абсолютно солідарні один з одним за самим фактом приналежності до цієї групи. У США такими суб’єктами політики ідентичності є расові меншини (зазвичай це афро-американці), жінки, сексуальні або гендерні меншини.

Тепер ми підійшли до центральної проблеми – прихильники політики ідентичності стверджують, що нам слід розглядати інших в першу чергу з точки зору раси, статі чи сексуальної орієнтації, як найважливішої людської характеристики. Такий підхід заганяє людей у певні категорії та розділяє їх з точки зору конкретних ознак.

Я відмовляюсь класифікувати людей таким чином, оскільки це не розкриває їхню сутність. Насамперед я не білий гетеросексуальний чоловік. В першу чергу я – Тодд, людина з особистою історією, сім’єю, кар’єрою, друзями…

Більше того, політика ідентичності намагається регулювати думки та висловлювання таким чином, щоб не допустити можливість існування альтернативних поглядів. Хто ж наважиться висловлюватися по-іншому, потрапляє під суворі санкції. Коли сьогодні хтось в Європі чи США наважується протистояти політиці ідентичності його можуть чекати серйозні неприємності. Таких людей називають расистами, фанатиками, гомофобами, жінконенависниками, ксенофобами тощо. У деяких випадках люди втрачають роботу, репутацію чи навіть друзів через те, що не класифікують людей у рамках політики ідентичності. Проте цей феномен стверджує не тільки те, що ваша раса чи інша групова ідентичність є центральною для самоідентифікації. Її логіка рухається далі – якщо ваша група чи меншина знаходиться в неблагополучному становищі або ж була такою у минулому, тому ви, якимось чином, автоматично отримуєте моральну перевагу над іншими.  Людина, яка належить до такої упослідженої групи є кращою ніж людина, яка представляє якусь більшість. Крім того, політика ідентичності явно передбачає, що якщо ви належите до раси, яка є більшістю у вашому суспільстві, чи якщо ж ви чоловік чи гетеросексуал, то ви повинні бути у боргу перед іншими групами, яких ваша раса, стать чи сексуальна орієнтація переслідувала у минулому чи припустимо переслідує зараз. Усе вище згадане є чудовим рецептом для суспільних поділів, образ та соціальної нестабільності. 

Звідки взялась політика ідентичності і як вона впливає на свободу?

Яким чином політика ідентичності постає із постмодерністького заперечення істини? Адже постмодернізм може утверджуватися у політичному сенсі у різних виявах – політика ідентичності не завжди є прямим наслідком постмодернізму. 

Політика ідентичності – це прояв втрати почуття спільності, яке виникло через те, що наша постмодерна епоха пожертвувала нашою спільністю, традиціями та правдою заради індивідуального вибору. Постмодернізм утверджує право кожного обирати все відповідно до власних уподобань, включно з власною правдою, не замислюючись про громаду та традиції.

Поки ми спали, в США та Західній Європі, постмодернізм проник у наші серця серед безбожної темряви наших душ. Навіть не усвідомлюючи цього, багато американців та європейців відмовилися від істини. Раптом фанатизмом стали окреслювати думку про те, що правда є авторитетною та об’єктивною. Натомість тепер правда має суб’єктивний характер. Відкидання та неприйняття істини стали нашою невербальною основою того, як ми мислимо та уявляємо. 

Ми забезпечили право кожної людини обирати для себе правду, і це зробило нас самотніми. Ми звільнилися від обмежень сім’ї, церкви, громади та традицій. Проте звільнившись, ми забули одне: усі ці “звільнення” означають послаблення і втрату зв’язків між людьми. Шлюб є рідкістю, все менше людей одружуються і якщо роблять це, то у старшому віці. Розлучення – майже очікуваний кінець шлюбу. Бездітність – звичайне явище. Багато дітей ростуть лише з одним із батьків, як правило з матір’ю. Мало хто ходить до церкви, і більшість церков все одно не пропонують нам справжньої спільності. Люди похилого віку живуть і помирають окремо від сім’ї та спільноти.

Самотність, яка є плодом права вибору породила політику ідентичності. Політика ідентичності – це відчайдушна спроба людей, які відкинули всі людські зв’язки та традиції, заповнити діри в душі, шукаючи почуття приналежності в групах, які об’єднуються навколо спільної історії утисків, історії, яка мусить бути правдою – історією, яка утверджує емоційну складову правди, але не раціональну – і на такій історії будується солідарність кожної групи. 

Іншими словами, власне це наполягання на індивідуальній автономії, на праві кожного обирати собі те, що є для нього істинним і жити за принципом “як тобі заманеться” стало результатом політики ідентичності, яка розчиняє індивідуальність на користь групової ідентичності.

Заперечення Істини та втрата людської гідності

У часи постмодерну відбуваються радикальні зміни щодо концепції людської гідності. На численних міжнародних форумах з прав людини безкінечно дискутують щодо людської гідності, проте виглядає так, що Європа та Америка суголосно відмовилися від прихильності до цього концепту. Ми відкидаємо те, що дало нам міцну та інтелектуально виважену основу для людської гідності, а саме юдео-християнський погляд на людську особистість – ідею про те, що ми володіємо гідністю як істоти, створені на образ і подобу Господа. Але ми більше не віримо в Бога, ми більше не віримо в образ Бога. То ж як ми тепер переосмислюємо людську гідність? Вона більше не є непорушною характеристикою кожної людини.

Замість цього відбувається радикальний перегляд основ людської гідності, у рамках відповідності до сучасного секулярного та постмодерного світобачення, яке лежить в основі політики ідентичності. Людська гідність вже не є непорушною характеристикою кожної людини як істоти, створеної за образом Бога, що також передбачає незмінність людської природи, наявність об’єктивної істини та моральний кодекс, суб’єктом якого є усі люди. Натомість зараз гідність означає право визначати та переосмислювати себе та свою особистість. І це самовизначення не просто толерується, але й заохочується суспільством та співгромадянами у законах, практиці та вірі.

Це перетворює ідею людської гідності на дуже руйнівний концепт. По-перше, нова ідея не має підстав для рівної гідності всіх людей, адже поза християнським світоглядом не очевидно, що всі люди створені рівними. Друга причина: нова ідея гідності лягає в основу політики ідентичності. Тут можемо побачити схожість з марксизмом: класова боротьба між пролетаріатом та буржуазією була замінена політикою ідентичності на боротьбу між пригніченими та тими, хто пригнічує. Третя і остання причина того, чому нове бачення людської гідності є руйнівним, полягає в тому, що воно не враховує того факту, що люди не є досконалими.

Геній західної демократії полягає в тому, що вона опирається на людську природу, розуміючи, що люди не тільки сумніваються в тому, що вони створені Богом, але й що вони обмежені, недосконалі. Демократія на Заході має дуже важливу основу: вона не відкидає того факту, що людина може помилятися. Вона добре усвідомлює межі людської природи, отже, і межі влади. Люди не тільки здатні робити добро, але ми також схильні зловживати владою. Ось чому кожна функціонуюча демократія встановлює поділ влади та створює баланс сил. Оскільки люди піддаються корупції, політична влада має бути обмежена і поділена між різними рівнями і гілками.

Відновлення цілісності та гідності в епоху постмодерну

Отож, як нам відновити людську гідність та свободу в епоху постмодерну? Нам необхідно сміливо, енергійно та впевнено свідчити правильне обґрунтування людської гідності, а саме юдео-християнський погляд на людську природу. 

По-перше, ми не можемо “заробити” людську гідність, адже цей феномен в цілому не вкладається у такі поняття. Такий інструментальний підхід передбачає, що деякі люди вважаються “хорошими” і заслуговують бути гідними, а інші “погані” – і не заслуговують мати гідність. 

По-друге, хоча це й очевидне твердження, але слід сказати, що у традиційному західному уявленні про гідність, людина, з моральної точки зору мусить поважати гідність усіх інших людей, оскільки кожен є носієм образу Бога і одночасно з цим кожен також є грішним.

По-третє, і це твердження можливо найважливіше – людська гідність є незаперечною, тому що вона не залежить тільки від людей самих по собі. Скоріше варто сказати, що людська гідність існує через людський зв’язок з транседентним та безмежною гідністю Бога.

По-четверте, ідея людської гідності все ще може промовляти до сучасних людей. Кожен з нас, християнин чи атеїст може зрештою побачити, що всі люди наділенні цінністю, і в той же час мають свої недоліки. Нам не потрібні релігійні категорії, щоб зрозуміти, що кожен є simul justus et peccator – одночасно і праведником і грішником. Властиво через це ми повинні бути толерантними до інших не тільки тому, що ми усвідомлюємо цінність кожної людини, але також і тому, що ми усвідомлюємо свою недосконалість – маємо бути смиренними у відношенні до себе, але також висловлювати повагу щодо інших. 

Відновлення генію демократії на Заході

Геній демократії на Заході полягає в тому, що на відміну від утопічних політичних проектів демократія стверджує і не обіцяє, що людську природу можна змінити шляхом глибоких політичних перетворень. Демократія не намагається адаптувати людей до якоїсь політичної мрії. Натомість, вона пристосовує політичні мрії до людської природи. Завдяки поділу влади, принципам стримувань та противаг демократія адаптує той спосіб співжиття, що характерний для людського буття як такого. Ми володіємо невід’ємною гідністю, правом на свободу та іншими правами людини. Разом з цим – ми недосконалі і робимо погані речі. Тому здійснюючи управління ми повинні використовувати фактори стримування та противаг і розподілу влади, щоб не дозволити концентрацію влади у руках невеликої групки людей, адже такий розвиток подій веде до тиранії. 

Отож, яким чином нам відновити геній демократії, її фундаментальну основу і сталий розвиток без яких свобода не здатна існувати? У час деструктивних постмодерних фантазій, що засновані на підозрі та запереченні ми повинні рухатися до Істини, терпимості, смирення та рішучості. Ми повинні навчитися висловлювати правду, на якій стоїть наша свобода таким чином, щоб вона стала ближчою для людей, які засліплені постмодерною підозрою до будь-яких тверджень про істину, до людей, які вважають, що не існує жодної правди окрім їхньої власної. 

Наш спосіб життя повинен базуватися на фундаментальному уявленні про те, що ми не є істотами, які керуються довільним вибором щодо нашої сексуальності, статі, етнічної ідентичності або ж приналежності до привілейованих чи упосліджених груп. Ми також не є “глобальними громадянами”, як часто стверджують у Європейському Союзі. Функціонери, які пропагують цю ідею готові покінчити з національними рисами, мовами та специфічними культурними цінностями та традиціями. Скоріш, усе навпаки. Усі ми – незалежно від статі, раси, національного походження є істотами з невід’ємною гідністю, які мають право на самоуправління та основні свободи,  які відповідають нашій людській природі.  

Ми повинні пам’ятати, що Істина є привабливою, навіть якщо вона зараз не в моді. Нам не потрібно шукати нових аргументів для цього. Нам слід комунікувати давно усталені уявлення таким чином, щоб протистояти тому впливу та домінуванню, яке постмодернізм має у середовищі ЗМІ, серед академічних та політичних еліт, а також у серцях та умах людей. 

Нарешті, у зв’язку з парадоксальною ситуацією кожного з нас як одночасно simul justus et peccator, нам слід висловлювати великодушність до інших та смиренність до самих себе. У цій культурній громадянській війні, яка ведеться між консерваторами, що віддані Західній традиції та прогресистами, які намагаються збудувати нове пост-західне суспільство нам потрібно рухатися далі, і діяти, за словами Авраама Лінкольна: «не маючи злоби ні до кого, з милосердям для всіх». Це не означає, що ми слабкі чи нам бракує впевненості, адже ми повинні діяти, “спираючись на правду, вказану Богом.” Детальніше знайдете у Посланні Павла до Римлян, глава 12 – “Не будь переможений злом, але перемагай зло добром!”

Лекція прочитана в рамках проекту “Розбудова демократії: верховенство закону, права людини та політичні інститути (американський досвід)”, який реалізовується  кафедрою політичних наук УКУ та фінансується Посольством США в Україні. 

Для публікації текст підготували Тася Семенова та Андрій Гриниха

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *