Важливо вчитися не лише читати тексти, але й говорити про них. Вікторія Амеліна

Сьогодні нашою співрозмовницею стане українська письменниця Вікторія Амеліна. Народжена у Львові, зараз вона разом з родиною живе у місті Бостон (США) на західному узбережжі Атлантичного океану. З нею ми поговоримо про особливості літературного процесу, та й взагалі, самого життя, у часи карантину, і того, якій він у Америці.

Доброго дня! Які почуття в уродженки передгір’я Карпат викликає щоденний контакт з Океаном?

Знаєте, знайдеться кілька львів’ян, які про все, починаючи з Вінниці кажуть “схід”, а ви в Харкові вважаєте Львів передгір’ям Карпат? Ніколи так про нього не думала. Відстань взагалі цікаво змінює географію. Чим далі знаходишся, тим більше все зливається в єдине ціле. Після карантину, думаю, нам усім потрібно продовжити подорожувати Україною, щоби бути ближче.

Я тепер живу на березі Атлантики, хоча щодня, звісно, її не бачу — більшість людей, які живуть біля моря, не бачать море щодня. Вперше ж побачила не Атлантику, а Тихий океан – у 23 роки, коли приїхала у відрядження до Лос-Анджелеса. Це була ще робота в АйТі. До речі, начальник і половина команди в мене тоді були з Харкова. І Харків я побачила лише, здається, на кілька тижнів раніше, ніж океан. Боюся є багато українців, які до океанів доїжджають, а до Харкова – ніколи. Це неправильно. Карпати вперше побачила в 12 років. Але закінчилося це так собі – в лікарні Сколе (містечко у Львівській області – прим. Ред.): боролася з течією гірської річки й програла. Але все скінчилося добре. Люблю і Карпати, і океани, бо просто дуже люблю світ.

Як Ви з родиною побутуєте під час епідемії? Чим Ви займаєтесь в цей час? Що відбувається у Вашому місті? (це я про Бостон)

У моєму місті (Бостоні) відбувається трагедія – зараз щодня від коронавірусу помирає вже більше сотні людей. Утім, в сусідньому Нью-Йорку все ще набагато гірше. Але бостонці народ згуртовані й солідарні. Дотримуються карантину, вивішують у вітринах та на будинках підбадьорливі написи для всіх і подяку – лікарям та всім, хто мусить працювати в ці дні. В нас поки що дозволено відвідувати парки та природні заповідники – звісно, за умови, що всі дотримуються дистанції й не торкаються поверхонь. Штрафів за порушення поки що немає, та люди, здається, просто бережуть одне одного й себе. Я, як завжди, читаю й пишу. Зі змін – через пандемію відмінився виступ в Нью-Йорку. Ну й гуляти тепер доводиться обережніше – ми їздимо на вихідних до лісу й озер, де майже немає людей. Мій чоловік, на жаль, багато працює – через кризу змушений працювати ще більше. Тож хоча тепер ні в кого немає відряджень, не можу сказати, що ми почали проводити більше часу разом. Виявляється, можна перебувати в одному приміщенні й все одно скучати за людиною. Зате цілий день слухаю його наради про бізнес і технології. Мій син віддалено вчиться в американській школі, читає книжки, збирає космічні кораблі з лего, спілкується по скайпу. Багато обіймаємося.

Чи можете дати якісь поради як зайняти з користю час самоізоляції/карантину?

Мене тішить, що карантин став для мого 8-річного сина можливістю більше читати й говорити з бабусями та дідусями онлайн. Ось зараз моя чудова мама та малий перечитують разом серію книжок Стівена та Люсі Гокінґів про Джорджа від Видавництва Старого Лева. А самостійно малий за карантин вже прочитав деякі книжки Всеволода Нестайка й Сашка Дерманського. Тепер читає англійською фентезі-серію про драконів. Я цих книжок не читала, але прошу його переказувати мені, що там відбувається, в  тому драконячому світі. Важливо, щоби діти вчилися не лише читати тексти, але й говорити про них. Тож ми багато читаємо. А ще, чоловік з малим вечорами зараз дивляться науково-популярні фільми про космос. Хоча вони й без карантину дивилися б, думаю. Насправді ж найважливіше на карантині – обійматися та говорити з близькими. Обов’язково треба якось говорити з тими, хто в ізоляції сам. Тож головна порада на карантині: не залишайте одне одного. Це так само важливо, як мити руки.

Що Вас надихнуло на написання “Дім для Дома”?

Мовчання, невидимість для більшості очевидних для мене зв’язків — між досвідами різних людей, сходу й заходу. А ще, хибне уявлення про Львів як про місто, яке вже повністю позбулося радянської травми й є винятково українським і європейським, але не пост-радянським. Так же не буває. По-перше, “Дім для Дома” – це книжка про те, як ті, хто пережили Голодомор, живуть у квартирі тих, хто пережив Голокост. По-друге, це книжка про те, як східняки приживаються на заході, у Львові, й все-таки приймають це місто як дім, а місто приймає їх. По-третє, це власне книжка про мовчання, тому оповідачем у ній і є пес – люди в 90-х і 2000-х ще не знали, як говорити про своє минуле й сьогодення. Багато хто й дотепер не знає.

Що у Вашу творчість вкладаєте Ви, а що читачі можуть взяти собі з Ваших текстів?

Я тішуся, коли читачі бачать в тексті щось, чого не бачила я. Часто це сюрприз, тому узагальнити складно. Люблю читати відгуки. І люблю повторювати, що читач завжди правий.

Яких письменників Ви можете порадити – українських та/або американських? Що саме з їх творчого доробку і чому?

Остання книжка, яка мене вразила, це, мабуть “DisappearingEarth” (“Земля, що зникає”) – дебютний роман Джулії Філіпс. Це книжка про те, як люди, які живуть поруч, не бачать одне одного. А ще, книжка американки про Камчатку, але мені здалося, що Філіпс вхопила якусь важливу суть пост-радянського суспільства, й це мене приємно здивувало в американській прозі. Власне ця письменниця, на відміну від її героїв, бачить інших людей. Це щось, що намагаюся робити і я.

Чи пишете Ви зараз? Що Ви плануєте на майбутнє?

Так, звісно, пишу. Колонки англійською, роман українською. Ось недавно перший вірш англійською написала (насправді віршовано переклала свою надкоротку прозу) – і цей перший вірш одразу запропонували опублікувати в американському журналі. Це якийсь такий приємний сюрприз для мене – що я можу написати вірш англійською. Я ж взагалі поезію не пишу.

Щодо планів, то хочеться повернутися й знову поїздити з читаннями Україною. Скучила.

Ще скоро має вийти переклад роману “Дім для Дома” в Польщі – якщо все-таки можна буде приїхати й до польських читачів, буде чудово.

Ми зараз у стані абсолютної невизначеності, це треба прийняти й планувати кожен день, тиждень, місяць, але не наступні десять років. Я навіть не знаю, де житиму з осені – повернуся в Україну чи доведеться залишитися в Бостоні на довше, ніж ми планували. Всім треба навчитися функціонувати в ситуації невизначеності – мене ще російсько-українська війна цього навчила. Впевнена, багатьох харків’ян також. Тож ми маємо супер-силу для нового пост-ковідного світу.

Красно дякую Вам за розмову!

Олександр КУЗЬМЕНКО, Харків

Довідка: Вікторія Амеліна. Народилася 1 січня 1986 року у Львові. За освітою інженер-програміст. Лауреат премії “Коронація Слова-2014” за лірику “Україна росте без мами”. Романи: “Синдром листопаду, або Homo Compatiens”, “Хтось, або Водяне Серце”, “Дім для Дома”.

Інші наші розмови з літераторами у розділі Літературне інтерв’ю

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *