Я мрію, щоб мені не заважали, а ставали поруч будувати українську Україну. Лариса Ніцой

Сьогодні нашою співрозмовницею стане відома в Україні та за її межами дитяча письменниця, патріотка та громадська діячка Лариса Ніцой. З нею ми поговоримо про Україну, українську літературу та дитячі казки.

Розкажіть трохи про себе і Ваш життєвий шлях.

Трохи. Трохи мабуть не вийде. В дитинстві я була … не знаю, як це назвати. Називаю «сором’язлива», хоча це не те слово. Я була мишеням, яке сиділо в нірці, не хотіло навіть носа потикати назовні, але яке спостерігало з тієї нірки за навколишнім світом. Мені було комфортно у моїй нірці. Я не хотіла з неї виходити. Коли мене, маленьку, трирічну дитинку лишали саму вдома, мені було добре. Сьогодні діти теж лишаються самі вдома і почуваються вдоволеними. У наш час дитина, в епоху надзвичайно розвиненого колективізму, залишена сама вдома, як правило, плакала.  Я не плакала, я любила лишатися сама. У мене було багато іграшок. Це були мої друзі. Я гралася з ними в школу. Садила ведмедів і зайців у рядочок, читала їм казочки. Я рано навчилася читати. І рано навчилася розмовляти реченнями. Всі дивувалися навколо. Така шпинька і такі довгі правильно висловлені речення. Я змалечку гралася або в лікарню, де я лікувала своїх ведмедиків. Їх у мене було штук 15. Або зайчиків, їх у мене було так само штук 20. Іграшок у мене було мішками. Я жила в любові. Так от, коли я ще не вміла читати, я відкривала книжку перед своїми іграшками і розповідала їм, що там написано. Бо мені читала мама. Багато читала. А я запам’ятовувала. У мене в дитинстві була дуже гарна пам’ять. У два роки я могла годинами напам’ять розповідати віршики. Інших дорослих це шокувало. Казали мамі: «Нащо ти так переобтяжуєш дитині мозок?» Але мені віршики вчилися самі. Я не відчувала переобтяження. Я була незвичайною дитиною. Але я переросла і стала звичайною. Мене витягли з моєї затишної нірки і здали в дитячий садочок. Це був кошмар. Я забивалася в куток і не хотіла з нього виходити, поки по мене не приходила мама. З того кутка я проходила соціалізацію «так от ти який, світ». Я спостерігала як діти кричать один на одного і як кричить вихователька. Як діти не слухаються і роблять шкоду. Я не вміла не слухатися і робити шкоду. Я була ідеальною ляльковою дитиною. Для мене був реальний психологічний шок, як усі навколо поводяться. Я не розуміла, як можна замаститися, повзаючі на четвереньках по землі, а потім не помити руки і цими руками щось робити, їсти. Я не розуміла, як можна когось ударити, смикнути за волосся. Я не розуміла, чому всі так голосно розмовляють. До цього я жила в абсолютно ідеальному блакитно-рожевому у квіточку світі. Знаєте, як буває вчать плавати. Кидають на глибину у воду і кажуть: «Пливи». Оце в мене було щось подібне в дитинстві, але не з плаванням, а з життям. І я, щоб не втопитися, мала пливти. Я вчилася жити. Я пам’ятаю в деталях, як училася і собі робити те, що інші робили. Наприклад, обманювати. Наприклад, огризатися. Наприклад, грубіянити. Багато чого я навчилася. Я вчуся дуже швидко. А потім вирішила, що я повинна очолити той світ навколо себе. І я стала лідером у школі. А потім лідером по життю. АЛЕ. Я не забула про свій ідеальний світ, з якого прийшла. У дорослому віці я його собі знову створила. Мій будинок, мій двір, мій садок, мої квіти, мої друзі, моя родина, моє вузьке коло спілкування з однодумцями, мій порядок – це мій ідеальний світ. Там панує злагода і гармонія. Іноді, якщо виникає якесь непорозуміння в моєму світі – ми дуже швидко і з любов’ю все залагоджуємо. Мій світ – це як острів в навколишньому людському бурхливому океані пристрастей, негативізму, нечесності… Я готова, якщо люди ззовні готові теж, розширювати кордони свого ідеального світу. Іноді в нас це виходить, там будується українська Україна. Іноді не виходить.

Що Вас надихає на Вашу творчість?

Небо, пташки, сонечко, квіти, вітер, дитяче щебетання. Все надихає.

В чому Ви бачите мету Вашого життя?

Упс. Оце то питання. Мета мого життя – потрапити назад до Бога. Але життєва круговерть мене так підхопила і так закрутила тут на Землі, що я поки що не те що в головну залу до престолу не буду допущена, аби в передпокій протовпитися б. У мене ще дуже багато роботи в цьому напрямку – духовної роботи над собою. Але в мене немає на це часу. Бо в мене тут на землі, в Україні є ще земна робота, яку мені постійно заважають зробити. В Україні треба побудувати українську Україну. Ну це настільки елементарно зрозуміло, що щастя українського народу полягає саме в цій моделі існування, «українська Україна», і зрозуміло це як 2+2 = 4. Але я ось уже добрий шмат свого життя, замість того, щоб займатися духовними практиками, я доказую українцям, чому 2+2 буде чотири. Чому не 5, і не 3. А чому ви так вирішили, що 4? А звідки ви це взяли, що 4. А доведіть, що 4. А де у світі є ще приклади того, що 2+2 буде 4. Не нав’язуйте нам 4, бо ми хочемо не 4. Ви придумали, що 2+2 буде 4 і дурите нас. Не можна так агресивно примушувати нас полюбити 4, бо ми любимо 7. Ця Ніцой придумала, що 2+2 = 4, не слухайте її, бо є країни, де це не 4. Поки що не уявляю собі як встигнути переконати українців, що правильна відповідь до 2+2 – це 4. Що правильна серед правильних модель існування – це «українська Україна».   І при цьому так побудувати свої думки, вчинки, слова і життя, щоб врешті потрапити в головну залу на святковий обід до Бога, а не застрягнути десь по дорозі. Поки що я застрягла на етапі доведення сліпцям елементарної відповіді. Але й покинути це доведення не можу. Як той чемодан без ручки. І нести важко і покинути шкода.

Про письменників, кажуть, що вони володарі слова. Що юні читачі можуть взяти собі з Ваших текстів?

Що можуть взяти. Ситуації можуть взяти. Я пишу на теми, близькі дітям. На деякі питання, які виникають у дітей в житті, вони отримують відповіді в моїх творах. Чому лише на деякі – бо не можливо відповісти на все. Але я стараюся. Я сподіваюся, що мої твори дарують дітям любов, підказують вихід зі схожих ситуацій і виховують дітей людьми.

Яких письменників Ви можете порадити, закордонних та вітчизняних? Що саме з їх творчого доробку і чому.

Я люблю з українських письменників Сашка Дерманського. Раджу читати все, що в нього є. Всі твори чудові, талановиті і правильні. Так, правильні. Це я до того, що дитяча книжка – це не просто розповідь про зайчиків, подумаєш, що там її написати. Дитяча книжка – це дуже відповідально. Кожне слово повинно бути саме те, а не інше. Сюжет, епізод повинен закінчуватися саме так, а не інакше, бо всі вони грають на струнах дитячої душі. А ці струни дуже тендітні, делікатні. До них треба торкатися вкрай обережно. І з цього огляду в Дерманського все правильно. Люблю ще читати Івана Андрусяка, Любов Відуту, Еліну Заржицьку, Зірку Мензатюк. У нас багато талановитих письменників.

З іноземних Марія Паар «Тоня Глімердал», «Вафельне серце». Енді Стентон «Ви поганець, пане Гам».

Що Ви пишете зараз?

Не дитячу книжку, на жаль. Заважають мені жити і працювати. Як не одну шкоду задумають для України, то іншу. І цим мені заважають, відволікають від моїх занять, від писання книжок. Пишу статтю про те, що пертурбація з предметом українська література, яку задумало міністерство освіти – смертельно небезпечна для України. Українська освіта пішла вкрай шкідливим шляхом. Саморуйнівним шляхом. Українська освіта виховує не українців. Вона виховує космополітів без українського коріння. Без поваги до національних цінностей: культури, мови, традицій, історії, героїв, досягнень. Українська освіта виховує освічену рабсилу для інших країн, таких собі універсальних людей. І не виховує українських відповідальних ГРОМАДЯН. Такі предмети, як українська історія, українська мова, українська література – це предмети, які формують українців. Сьогодні міністерство освіти надумало злити в один предмет мову, українську літературу і зарубіжну літературу. В інших країнах так і є, це один предмет. Але нам не можна робити так, як у них. В інших країнах цілеспрямовано виховують громадян своєї країни, весь освітній процес  заточений на виховування громадян, патріотів. Але в нас виховує лише укрліт, укрмова та історія. І от на ці предмети замахнулося Міністерство, щоб і це знищити. Знищити залишки патріотичного виховання, які є в цих предметах. Не можна чіпати українську літературу. От про це й пишу.

Які у Вас плани на майбутнє?

Планую збудувати українську Україну і написати ще багато цікавих книжок. Мрію, щоб мені не заважали, а ставали поруч будувати українську Україну. Я не ревную, коли біля мене з’являються яскравіші за мене однодумці. Я щаслива, бо мої труди не даремні. І щаслива, що однодумців стає все більше, і я зможу відійти вбік і писати свої книжки. Людей, які будують українську Україну, були й до мене. Їхні труди були і є важкими. Але люди навколо прокидаються. Я сподіваюся, що разом нам вдасться і мій план «українська Україна» збудеться.

Красно дякую Вам за розмову!

Олександр КУЗЬМЕНКО, Харків

Авторська лексика збережена в оригінальному вигляді (Прим. Редакції)

Довідка: Лариса Ніцой. Народилась 17 березня 1969 року на Кіровоградщині в родині лікарів та вчителів. 1991 року закінчила Кіровоградський державний педагогічний інститут. Працювала вчителем української мови та літератури в загальноосвітній школі м. Кіровоград (зараз – м. Кропивницькій – прим. Ред.). 1998 року на запрошення В’ячеслава Чорновола родина Ніцой переїздить до Києва. Лариса Ніцой активно займається громадською та політичною діяльністю. З 2010 року заступник голови ГО «Центр Стратегічних Розробок», яке очолює її чоловік Андрій. Станом на 2020 рік Лариса Ніцой за даними з відкритих джерел перебуває на посаді голови правління ПрАТ «Кіровоградрибгосп».

Ініціатор проведення щорічного круглого столу «Книга на захисті дитячої душі», присвяченого Міжнародному Дню захисту дітей, Всеукраїнського руху «Дорослі читають дітям», Всеукраїнської акції «Почитай мені, татку!» Запропонувала святкування в Україні Всесвітнього дня письменника.

Автор серії уроків для загальноосвітніх шкіл «Бібліотечний урок веде письменник», ініціатор першого письменницького флеш-мобу в Україні «Читаємо дітям».

Одна з трьох авторів театрального українсько-білорусько-російського проекту 2012 року – лялькової моновистави «Ярик і Дракон» для Білоруського поетичного театру одного актора «Зніч» (м. Мінськ, Республіка Білорусь): Казка – Лариса Ніцой (Україна), сценарій та переклад білоруською мовою – Лявон Нікіта (Білорусь), музика – Ілля Прудников (РФ), виконавець – Леонід Сідаревич (Білорусь), який було презентовано глядачам на сцені театральної зали Культурного центру Костьолу святого Симона та святої Олени у Мінську («Червоний костьол») в рамках Міжнародного театрального фестивалю «Белая вежа».

Вперше публікується у 2001 році – «Казка про славного Орленка» – присвячена В. Чорноволу до річниці загибелі політика.

Літературний доробок: казкові повісті «Пригоди лисеняти Бума»; «Як хом’ячок друзів шукав»; «Невигадані історії про звіряток-друзяток»; «Казка про Українське Щастя»; «Ярик і дракон»; «Невигадані історії про звіряток-друзяток»; «Ярик-векалка»; «Ярик і рогатий Мі…»; «Страшне страховисько»; «Мій Блек»; «Неслухи і вередулі»; «Зомба або історія про милосердя»; «Павлусь і Павлинка»; «Дві бабуськи в незвичній школі або скарб у візку»; «Автомобільчик».

Інші наші розмови з літераторами у розділі Літературне інтерв’ю

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *