Важливо вчитися у класиків…

Сьогодні нашою спі…

Я не маю рецепту…

Сьогодні нашою спі…

Кернесюґенд

м. Харків, вул. Д…

В Ірпені утворено…

Нещодавно в Ірпені …

РЕАЛІЇ, ЯКИХ НЕ ХОЧЕМО…

Творився часопис пі…

Хто вони, кобзарі ХХІ…

Запрошуємо ознайоми…

Дуже часто читач дивує…

Сьогодні ми погово…

Пішов з життя багаторічний…

З сумом повідомляєм…

«
»

Любити і жертвувати – не означає програти. Це означає бути сильним у любові, а отже – перемогти, – о. Петро Майба

Свято Пасхи і Воскресіння Христове, у якому перебуваємо, важливо переживати не лише як свято у звиклому значенні цього слова, а саме як зустріч з воскреслим Христом. Що це означає? Ким є для нас Ісус, який страждав, терпів і воскрес? За Євангеліями, до Вознесіння воскреслий Христос з’являвся людям – зокрема, його учням, які йшли до Емауса.

Про це Откровення, пов’язане із зустріччю і розпізнаванням Воскреслого Христа, у «Вечірніх діалогах з душпастирем» розмірковував отець-салезіянин Петро Майба.

«Часто у нас є та ж проблема, що і у тих учнів, коли по дорозі до Емаусу вони зустріли воскреслого Христа, але не змогли розпізнати Його відразу. Вони йдуть поряд з ним, спілкуються, але не розуміють, хто йде поряд. І лише коли вони сіли за стіл, й Ісус благословив і розламав між ними хліб, їхні очі відкрилися і вони впізнали Його. І саме у цей момент Ісус зникає… Чому так? Що Він хотів дати зрозуміти цим жестом і тим учням, і нам?..»

Для розуміння цього треба повернутися до моменту, коли Ісус помирав на хресті, поряд із двома розіп’ятими розбійниками. Один нарікав на Христа і просив, щоб Він врятував і себе, і їх, другий же дивився на Христа і сказав: «Згадай мене, коли прийдеш у Царство Своє…» Він знав, що Ісус, на відміну від нього самого, ні в чому не винен, але побачивши, як Він приймає смерть на хресті, називає його Сином Божим і визнає саме те Царство, про яке говорив Ісус у своїх проповідях. Царство безмірної Любові, яка перемагає смерть.

«Він дивиться на Христа і ніби каже: за такого великого болю, страждання і несправедливості Ти перебуваєш у такому стані спокою, який для мене недосяжний. Я теж страждаю і вмираю, я боюся, для мене це – кінець всього. А для Тебе все це – інакше, і я теж хочу бути у такому стані, у якому зараз є ти… – розважає отець. – Тому цей розбійник і просить – згадай мене Там… Що допомогло йому здолати страх у момент своєї смерті? Саме присутність Ісуса: сила, яка йшла від Нього, звільнила його з обіймів страху. Він відчув цю Божу любов – він не просив про неї, а просто прийняв. І вмирав примиреним з власною долею, але звільненим від страху небуття і смерті. За великим рахунком, це була перша людина, яка увійшла разом з Христом у Царство Небесне. І це був не святий, а оцей розбійник, який в останні хвилини свого життя зміг зрозуміти і прийняти Божу любов, яку ні страждання, ні смерть не змогли подолати…»

Ще один схожий епізод-парадокс – із римським сотником, який бичував і розпинав Христа.  Дивлячись, як Він помирає, сотник каже: «Це справді Син Божий». Приклад цього сотника важливий ще й тому, що у його випадку відбувається повний переворот свідомості, зміна картини світу. Адже у римлян часів Римської імперії головною чеснотою була саме земна влада і могутність, такими були й римські боги. І от цей сотник бачить вмираючого Христа, який не обвинувачує, не ненавидить, не мстить, не вергає громи і блискавиці, а приймає те, що відбувається з ним і навколо нього. Якимось чином, попри всі свої уявлення і установки, той сотник відчув ту потужну силу, яку випромінював Ісус, і ніби каже – це щось неможливе для людського розуміння, щось божественне… І тому називає Ісуса Сином Божим. І, водночас, відчуває прийнятим і себе, таким, яким він є, – чужинцем-завойовником, римським солдатом, катом, але й людиною. У цей момент він побачив можливість увійти в нову ментальність, у якій немає страху смерті…

«Отже, серцем, сенсом цих подій – від Голготи до Воскресіння, є дар безкорисної любові, Божої любові, незважаючи ні на що, – підсумовує отець. – Це переживання любові, яка не потребує нічого, окрім прийняття. Земне життя Ісуса було натхненне і зумовлене цією любов’ю, вона була сутністю його воплочення у людську подобу. І для нього було важливим залишатися вірним у цій любові до кінця. Про це просить Ісус у Гетсиманському саду у Бога-Отця – щоб Він підкріпив його і дав сили пройти цей шлях. Він прийняв смерть, щоб не відкинути людину, яку приймав такою, якою вона є. Він не хотів своєї смерті, але саме людина хотіла її для Нього. Ісус знав про це, готував до цього своїх учнів і добровільно прийняв смерть від людини – з любові до неї. І в цьому – суть і тайна Воскресіння: вірність Ісуса у любові до людини аж до смерті, незалежно від обставин і того, як людина ставиться до нього. Тому Його смерть є знаком того, що страх згубитися і пропасти, страх смерті не є непереможним. Любити і жертвувати – не означає програти. Це означає бути сильним у любові, а отже – перемогти…»

Але – повернімося до учнів Христа. Після того, як Його розіп’яли, вони ховаються, втікають, бояться засудження на таку ж смерть. Для них це був кінець, поразка, крах їхніх надій і мрій. Адже вони сподівалися, що Ісус стане царем, який звільнить Ізраїль від римлян і подарує свободу народу. Саме так більшість із них розуміли майбутню перемогу Ісуса і те обіцяне Царство. І Ісус змушений був з’являтися їм ще раз, щоб вони могли переосмислити і Його хресну дорогу, і Його смерть.

«Коли Христос зустрічається зі своїми учнями, він показує їм ніщо інше, як те, чому для Нього було важливо пройти цей шлях страждання і смерті, що саме він хотів об’явити цим моментом. Хрест – це не тільки знаряддя смерті, це знаряддя виразу безмірної Божої любові до людини. Об’явлення Ісуса – це його переживання своєї смерті ще раз, зі своїми учнями, щоб допомогти їм зрозуміти сенс Його страждань і смерті. Щоб вони зрозуміли: Царство Боже – це не влада на землі, а Божа любов до людини. А хто міг показати їм краще, що означає Його смерть, ніж він сам? Він дає зрозуміти, що перехід від смерті до такої любові і є життям, що любов, яка вмирає у такий спосіб, уже є воскреслою…»

Розбійник і римський сотник не мали потреби в об’явленні Христа – їм було достатньо бачити, як Він умирав. Те, що найбільше вразило учнів при зустрічі з Христом, була зустріч з людиною, дуже схожою на Христа, із знаками тортур на тілі, схожими на рани Христа. Але вони все ще не вірили, що це – воскреслий Христос. І Христос відкриває їм свої рани, відкриваючи розуміння того, що відбулося…

«Вони не мали відваги дивитися в очі Його смерті, тому що боялися власної. Але тоді, при ранах Христа, зрозуміли, що якби були присутні там, на Голготі, то зрозуміли б те ж, що і розбійник, і сотник. Ця смерть ще тоді була б для них не поразкою і крахом надій, а перемогою безкорисної любові і початком нового життя. І вони бачили б Ісуса не розіп’ятим, а воскреслим на хресті…»

Але чому Христос, зникає, благословивши і розламавши хліб між учнями? Отець говорить про євхаристію як причастя і причасність до безкорисної любові Бога, яку ми можемо бачити і переживати повсякчас, у кожну хвилину свого життя, якщо приймаємо її у своє серце. Вона не закінчується на власне моменті причастя до цього Божого хліба, а тільки починається з нього… 

«Господь любить нас такими, якими ми є, і нічого не вимагає взамін. Беручи участь у євхаристії, ми ніби живимося нею, щоб вона стала енергією Божої любові, яка могла б через нас проявитися по відношенню до інших. Бачити Воскреслого Христа маємо не тільки у моментах слави чи святкуючи свята. Маємо бачити Його у вірності любові до всього, з чим пов’язане наше життя, бути свідками цієї любові і тими, хто дарує іншим таку любов. У цьому – сенс Воскресіння…»

reradio.com.ua

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *