Писання – це спосіб відчути себе у мінливості життя. Катерина Єгорушкіна

Сьогодні ми проговоримо про літературну творчість з відомою дитячою письменницею та казкотерапевтом Катериною Єгорушкіною.

Розкажіть нашим читачам трохи про себе та Ваш життєвий шлях.

Складне питання, особливо зважаючи на слово «трохи»… У професійному житті я письменниця з освітою літературознавиці та психологині. Працюю над своїми книжками (дванадцять з яких уже видано), веду заняття з розвитку креативності для дітей і дорослих, створила та реалізувала проект «Казки про корпоративні цінності», виступила на TED з темою «Казки та цінності майбутнього». Стати письменницею вирішила у сім років – тоді й написала свій перший вірш червоним олівцем у маминому блокноті. Я була замріяною дівчинкою з блакитними очима та довгим русявим волоссям, любила читати й осмислювати все, що відбувалося довкола. Приміряла на себе різні ситуації, шукала в людях ті риси, які роблять їх та їхні сім’ї щасливими. Я інтроверт, та мала потребу ділитися своїм світовідчуттям зі світом. У реальному спілкуванні завжди трохи підлаштовуєшся під співрозмовника та його світовідчуття. Натомість творчість для мене – це територія свободи. Тут я можу бути собою і знайти коло однодумців, навіть якщо вони мешкають за сотні кілометрів від мене. Десь із семи до п’ятнадцяти років я «писала в стіл», інколи зачитувала щось мамі, вела щоденники. У дванадцять почала писати любовний роман, який забула в поїзді на третій поличці. А в п’ятнадцять років пішла на айкідо (у 2000-му вулиці були темними, і гуртки із самозахисту росли як на дріжджах). Позаймавшись близько трьох місяців, отримала кілька поворотних моментів для свого подальшого життя. По-перше, знайшла коло друзів і закохалася. По-друге, дістала струс мозку і більше ніколи не ходила на подібні гуртки. По-третє, дізналася про місцевого поета Шмаль Михайла Михайловича. Він індивідуально займався з літературно обдарованими дітьми, а потім ще й познайомив мене з унікальним літературно-мистецьким об’єднанням «Криниця», де я зустріла ще більше однодумців, багато чого навчилася в Овдієнко Марії Григорівни та інших поетів. Після невдалої спроби вступити до Могилянки на філософію, через два роки я вступила туди ж на філологію. Ті два роки – окрема історія, яка навчила мене досягати свого попри труднощі й цінувати свій особливий шлях у житті. Ну а далі –  перша книжка (поетична збірка «Пульсація миті»), яку було видано на Грант Президента України, презентація при свічках в актовій залі третього корпусу Могилянки, яку вів відомий поет Ігор Павлюк… Після цього було ще багато цікавих випробувань і досягнень. Урешті-решт, окрім поезії для дорослих, я стала писати казки. Сергій Іванюк, який вів у нас літературну творчість, якось сказав мені: «люди з таким наївним світовідчуттям, як у Вас, добре впишуться в дитячу літературу» (цитую з пам’яті). Тоді це звучало не так привабливо, як здається. Але врешті-решт, він мав рацію.

Чим Ви займаєтесь під час карантину?

Пишу нову книжку, працюю над останніми правками до рукопису «Історій хоробриків…», які вже незабаром побачать світ, читаю свої казки наживо у фейсбуку. Ну і відповідаю на питання інтерв’ю… (посміхається)

Усе це поєдную з вихованням двох діток: однорічного синочка і шестирічної доні, побутом в однокімнатній квартирі, ремонтом і підтримкою чоловіка з його роботою з 9 до 18. Звісно, мій час дуже обмежений. Аби встигати з дедлайнами, мушу працювати у вихідні та вечірні години, коли чоловік може взяти на себе дітей. Тож часу на прокрастинацію просто немає. Та й на відпочинок його обмаль.

Можете дати якісь поради, як зайняти з користю цей час? Окремо дітям, окремо дорослим, або всім їм разом?

Я вважаю, що дітям корисно нудитися. Є частина діяльності доньки, яку я допомагаю їй організувати (наприклад, онлайн-заняття в садочку, домашні завдання, читання книжок), а решта –  її час. Дитина має навчитися давати собі раду з часом, своїми бажаннями, обмеженнями. Тоді працює уява, з’являються мрії та дії в напрямку бажаного. Батьки не мають бути розважаторами-аніматорами, інакше діти стають споживачами, їм важко долати фрустрацію, коли щось іде не так. Звісно, я граюся зі своїми дітьми, але тільки тоді, коли хочу, можу і маю до того натхнення. Наприклад, нещодавно ми з донькою шили сукню для ляльки, вчилися робити мультики, фарбували крашанки. А ще вона написала й намалювала свою маленьку книжечку у той час, коли я біля неї працювала над синопсисом. Причому, взяла мою тему і навіть назву, але історію вигадала свою. Вже тиждень плануємо зробити шоколадні цукерки, та поки складно знайти час.

Я не прихильниця універсальних порад… Та з власного досвіду можу сказати про мегаважливість руху в умовах карантину. Намагаюся більш-менш регулярно робити зарядку, чоловік займається на гімнастичних кільцях. Дітям вмикаю музику, аби танцювали. Особисто я страждаю через неможливість багато гуляти, адже звикла «думати ногами». Коли ходжу, навіть з дитячим візком, продумую якісь сюжети, набираюся деталей і вражень від природи та спостережень за людьми, або просто розвантажую голову перед новим проектом. А ще великий виклик цього карантинного часу в тому, щоб прокачати свою асертивність: вміння встановлювати особисті кордони та ввічливо їх відстоювати, бути в контакті зі своїми потребами, вміти вчасно сказати про них ближньому. За цих умов ми по вуха занурюємося у свої сім’ї, тож важливо, щоб дім був місцем сили. А коли й виникають напружені моменти, можна шукати в тому можливості для розвитку, довірливого діалогу.

Попри всі труднощі, я тішуся, що чоловік тепер працює з дому. У нього з’явився час на спорт, а в нас разом – час на спільні вечірні прогулянки навколо дому. Син все більше бачить тата і прив’язується до нього. Часом навіть з моїх рук «перелітає» в його. Раніше три-чотири години на день займала дорога на роботу/ з роботи. Тепер цей час належить нам.

Що Вас надихає на творчість? Як Ви знаходите сюжети для Ваших казок?

Напевно, імпульсом до моєї творчості є краса, яка швидко зникає. Краса миті, людей, стосунків, ситуацій, деталей… Я відчуваю щем за красою, яка вислизає з-перед моїх очей та моєї пам’яті. Писання – це спосіб осмислити себе в цій мінливості, відчути й передати далі. Попри те, що наразі я працюю в царині літератури для дітей, я маю й дорослі тексти. Усі вони сповнені дитинності й зачудованості цим світом. Щодо джерел сюжетів… Тут сплітаються і моє дитинство, і дитинства моїх дітей, досвід роботи з дітьми, уява та спостережливість. Сюжети скрізь, причому неймовірні. Якщо покопатися в історіях моїх рідних та близьких – стане на десятки цікавезних книг. А от знайти «час тиші» на творчу працю й цілковиту концентрацію – набагато складніше завдання. Принаймні, для мене. Оскільки я надто відчуваю людей довкола, завжди налаштована вловлювати хвилі емоційних станів – для мене відокремлення в часі та просторі надважливе.

Про письменників кажуть, що вони володарі слова. Чи відповідає це дійсності, на Вашу думку?

Хоч критики й пишуть про мій особливий стиль та мовне багатство, я відчуваю себе дуже маленькою на тлі слова. Для мене слово – це гора, на яку я підіймаюся, але до вершини завжди далеко: за обрієм виявляється, що то був лише пагорб… Як людина не може підкорити гірську вершину (будь-яка вершина і старша, і більша за людину), так само не можна оволодіти словом. Є слова, які були до мене, і ті, які будуть після мене. Є відтінки слів, які мені не відомі. Я можу бути лише спостерігачкою мови, відчувати її і творити нові слова за потреби. Коли писала рукопис «Історій хоробриків…», створила лісове містечко Горішкові Плавні, а також слова «на добранок» і «нічеряти». Коли писала дорослі поезії, народилися слова «дереворитми», «клітинотремтіння» та інші. У буденному спілкуванні створила слово «голодильник» – це порожній холодильник.

Що дітлахи можуть взяти собі з Ваших текстів?

Напевно, те світовідчуття, яким просякнуті мої книжки… Трошки добрих чарів, багато краси та дрібку оптимізму в цьому непевному світі. А також цінності, якими я керуюся в житті. Саме вони є і компасом, і джерелом сили, мудрості, життєстійкості. Наприклад, серія моїх книжок «Музична казкотерапія» (видавництво «Classica») покликана допомогти дітям впоратися з труднощами дорослішання, навчити говорити про свої потреби, зрощувати зернятка талантів, ставати самостійнішими й відповідальнішими. А ще – дружити й веселитися. Книжка «Арчі. Екоказка» (видавець – «Екологічне Бюро УГКЦ») –  про песика, який дбав про довкілля й сортував сміття. Наклад цієї книжки (5 тис. примірників) розходиться без реклами й навіть книгарень. Завдяки цій книжці та майстер-класам із сортування відходів багато дітлахів навчилися дієво любити свою планету. «Історії хоробриків із Горішкових Плавнів» – книжка для дітей і батьків. У ній сім історій про мешканців лісового містечка, кожен з яких мав якийсь страх. Персонажі проходять шлях  від сильного страху до сміливості. Часом цей шлях виявляється довгим, а деякі страхи –  навіть корисними. Особисто я дуже люблю цю книжку. В ній багато праці: моєї як письменниці й психологині, а також праці художниці, редакторів… Словом, дуже чекаю, коли вона опиниться в моїх руках і я прочитаю її своїм дітям.

Ще незабаром вийдуть мої дві книжки – називаються «Пічка» і «Скриня». Це мають буди дуже красиві артбуки про важливі українські символи. У них теж багато праці, в тому числі з історичним та культурологічним матеріалами, які допомагав мені шукати відомий науковець Ігор Козловський.

Яких письменників Ви можете порадити – закордонних та вітчизняних? Що саме з їх творчого доробку і чому?

З-поміж закордонних колег можу порадити книжки Марії Парр («Вафельне серце», «Воротар і море» та інші) – вона чудово пише для школярів: легко, глибоко, з гумором та особливою атмосферою. Ще мені подобаються Клаус Гаґеруп («Золота вежа», «Дівчинка, яка рятувала книжки»), Анджела Нанетті («Мій дідусь був черешнею», «Чоловік, який вирощував комети»), Туве Янссон (серія про Мумі-Троллів). У кожного з них –  свій стиль і світовідчуття, в які поринаєш з головою. Для малюків класні книжки є в Ервіна Мозера – прості й веселі історії, сповнені оптимізму. Для підлітків і дорослих – Террі Пратчет, Толкін, Клариса Пінкола Естес…

З-поміж українських колег подобається, як пишуть Іван Андрусяк, Василь Голобородько, Маріанна Кіяновська, Дзвінка Матіяш, Сашко Дерманський, Володимир Арєнєв, Катерина Міхаліцина, Наталка Малетич, Таня Стус і багато інших. Зараз з’являються нові імена в літературі, та й відомі письменники й письменниці оприлюднюють нові грані своєї творчості. Цьому сприяють Інститут української книги, портал «Барабука», конкурси, рейтинги, Книжковий Арсенал, Форум видавців та багато щирих активістів, які пропагують читання сучасними засобами.

Що Ви пишете зараз?

Зараз працюю над великою різдвяною книжкою, а після того планую братися за другу частину «Горішкових Плавнів». Наразі пропозицій до співпраці вдосталь. Сподіваюся, що невдовзі з’являться переклади моїх книжок іноземними мовами та книжка для дорослих. Мрію про більш-менш усталений робочий графік і кабінет-майстерню, де зможу усамітнитися й сконцентруватися на улюбленій праці. Також хочу переглянути свою давнішу, досі не видану творчість: там багато казок на екологічну тематику. Сподіваюся, все більше читачів дозрівають до сприйняття важливості цієї теми. Останні події з коронавірусом, пожежами, змінами клімату й загальним забрудненням довкілля змушують замислитися про роль людини, яка дбає, а не шкодить.

Красно дякую Вам за розмову!

Олександр КУЗЬМЕНКО, Харків

Авторська лексика збережена в оригінальному вигляді (Прим. Редакції)

Довідка: Катерина Єгорушкіна. Народилась 30 жовтня 1984 року, м. Бровари, Київська область. Українська прозаїк, поетеса, казкарка. Автор проекту «Майстерня доброї казки». Учасниця літературно-мистецьких об’єднань «Криниця», «Радосинь» та «Свіча-до-слова». Казкотерапевт.

В 2010 р. була учасницею проекту для молодих літераторів «Літреактор». Працювала автором та ведучою радіопередачі «Чарівний світ казок» на радіо «Марія» (2012—2013). Приймала участь у волонтерських проектах «Дитині — подарунок, солдатові — життя» та «Посилки Доброти» (для дітей загиблих українських Захисників).

Відзнаки: у 2000 р. стала лауреатом конкурсу дитячої поезії «Весняний зорепад». У 2004 році – дипломант Міжнародного літературного конкурсу «Гранослов». У 2005 р. отримала Грант президента України Віктора Ющенко для талановитої молоді на видання поетичної збірки (збірка “Пульсація миті: поезія”, 2006). 2008 рік — лауреат літературного конкурсу «Кришталеве перо». 2011 рік — переможець Всеукраїнського конкурсу творів для дітей про професії. 2012 рік — книжка «Країна Сніговія» потрапила до довгого списку премії «Великий їжак». 2013 рік — рукопис книги «Птахи та Янголи» увійшов до короткого списку «Корнійчуківської премії». У 2013 отримала Літературну премію ім. Григорія Чупринки за книги «Країна Сніговія» та «Будиночок з води».

Творчий доробок нараховує одинадцять книжок для дітей і одну для дорослих.

Найвідоміші: “Пульсація миті: поезія”, “Музична подорож Золотого Каштанчика”, “Країна Сніговія”, “Будиночок з води”, “Дерево Щастя”, “Птахи та Янголи”, “Чубчик”, “Ляля сонькає”, “Пригоди Штанька”, “Арчі”, “Тінь моєї киці”, “Чубчик у лісі”.

Інші наші розмови з літераторами у розділі Літературне інтерв’ю

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *