Про село Костянтинівка на…

Тут просто чудові…

Про одну хату на…

Ми приїхали на хуті…

Чоловік купив село п'ятсот…

Чоловік купив сел…

З гумором на десятому…

Ми проїхались по се…

Село Тарасівка на Київщині.…

Ми звернули з дорог…

З міста — до…

Ми від'їхали в…

«
»

Коронавірус і невдоволення за Фройдом

У березні львівський психіатр і психотерапевт Олександр Фільц висловив думку: всесвітній lockdown став наслідком не так самого коронавірусу, як ґлобальною потребою зупинитися і перевести подих. Пан Фільц певен, що в момент зустрічі із COVID-19 людство вже розуміло, що мчить вперед із шаленою швидкістю, а тому, якщо не охолодить двигун, то неминуче зазнає аварії.

Ми продовжуємо нашу розмову з професором Фільцом, розмірковуючи над тим, куди попрямують культура і людство після коронавірусу. Резюме від пана Фальца – епохальне буквально: саме коронавірус, на думку професора, по-справжньому розпочинає для нас XXI століття.

У цій розмові Олександр Фільц багаторазово згадує про Зигмунда Фройда – і саме йому присвячує свою бесіду (народини Фройда акурат 6 травня). Концепція «невдоволення культурою», котру запропонував Фройд, допомагає панові Фільцу пояснити, що з нами буде далі.

– Раніше у травні Львів звикло приймав Фройдівську лекцію, присвячену народинам Зигмунда Фройда. Чи відбудеться цього року лекція, з огляду на карантин?

– Дійсно, три роки тому Львівський психоаналітичний інститут, за підтримки міста, медичного університету і всіх колег-психотерапевтів та психіатрів розпочали традицію щорічних читань Фройдівської лекції. Ця лекція вважається у світі знаковою і виголошується переважно у Відні або Нью-Йорку (хоча були й інші міста) 6 травня, починаючи з 1970 року. ЇЇ організатором є Міжнародний фонд Зігмунда Фройда, у комісії якого я приймаю участь вже дев’ять років. Враховуючи галицьке походження родини Фройда, Львів зумів домовитись з фондом про ще одну локацію щорічних лекцій – у нашому місті.

Перша наша лекція у 2017 році якраз була присвячена роботі Фройда «Невдоволеність культурою». Цим терміном Фройд окреслив роздуми про цивілізаційні особливості своєї –але й не тільки своєї – епохи.

Враховуючи особливості нинішнього карантину, ми цього року лекцію надіємось прочитати 23 вересня з нагоди 81-х роковин смерті Фройда. Позаяк темами Фройдівських лекцій є здебільшого загально-культуральна проблематика, то нинішня розмова, думаю, буде пасувати розпочатій традиції.

– Раніше Ви висловлювали думку, що вплив пандемії буде подібним до наслідків, котрі людство зазнало сто років тому, після епідемії «іспанського вірусу» і Першої світової війни. Чи можна передбачати, в який бік підуть зміни?

– Здається мені, що в історії нічого не тече, нічого не змінюється – є тільки одна велика історична хвиля, яка коливається туди-сюди…

Якщо шукати історичних паралелей з подіями столітньої давнини, то ми дійсно фіксуємо певні повторення. І я не маю на увазі хронологію (про це значно краще скажуть історики), а насамперед суть змін, суть випробувань, які проходить людство. Мені йдеться не тільки про Першу світову війну і не тільки про «іспанку», як про те, що саме після цих історичних подій розпочалося XX століття – ідеологічно або ментально. Про це багато хто писав: XX століття почалося аж у двадцятих роках. І зараз ми маємо приблизно те саме.

Як на мене, ми тільки зараз стали на початок XXI століття. От аж тепер воно починається – як певна епоха, як певний уклад, як нові правила суспільного життя. Поки що цих нових правил не видно, але правила, за якими гналося XX століття, вже тріщать.

– Які підказки нам дає досвід XX століття? Які явища можуть повторитися?

– Що цікаво, XX століття теж не було унікальним. Бо, фактично, у двадцятих роках почалося і попереднє XIX століття. Наполеон помер у 1821 році – а до того часу тривали наполеонівські війни, які увінчували перехід між XVIII і XIX століттями. Світовий порядок, сформований після завершення наполеонівських воєн, протримався майже сто років, до Першої світової війни.

Для обидвох епох була характерною колонізація. У XIX столітті людство проходило фазу політичної колонізації. Найбільш розвинуті держави прагнули поширити свій вплив на недорозвинуті. Цей перехід супроводжувався промисловою революцією. Людство мало потребу в розвитку транспортного сполучення і зв’язку: залізниця, пошта, електрика, телефонія.

У XX столітті економіка почала виразно домінувати над політикою. Політичні колонії поступово звільнилися. Але виявилося, що світ легше колонізувати економічними інструментами, і багато країн після політичного звільнення зберегли ознаки економічних колоній. Отож основні процеси визначалися економічним розвитком із переходом до філософії споживацтва.

Буквально до цього року ми жили в інерції XX століття. Сьогодні стає помітно, що ця епоха теж минає, подібно до того, як минули попередні. Звиклі нам політичні системи і економічні моделі, змагання лібералізму і соціалізму, протистояння демократії й авторитаризму – все це проходить через великі випробування.

На мою думку, визначальним рушієм XXI століття буде боротьба за інформаційно-інтелектуальне домінування. Якщо XIX століття дало старт політичній колонізації, а XX століття – економічній колонізації, то тепер, виглядає, ми будемо свідками інформаційної колонізації. Розвинуті країни будуть опановувати новітні інформаційно-технологічні ресурси, конкуруючи між собою, колонізуючи відсталіші країни.

Гроші поступово втрачатимуть свою роль. Бо що таке гроші? Гроші не мають у собі ніякої цінності: це лише засіб організації обміну цінностями. Тому в XXI столітті може стати актуальним уже щось інше, крім грошей.

– Але колонізація – це мета чи засіб? Наскільки колонізація пов’язана з відчуттям вищості, з націоналізмами?

– Мені здається, що колонізація – це неухильний цивілізаційний вибір варіантів розвитку. Так було завжди: цивілізаційно, суспільства починають ділитися на технологічно більш розвинуті і на більш відсталі. Навіть у найдавніші часи. Отож я не вважав би, що прагнення колонізації напряму пов’язане з націоналізмом.

Політична колонізація, економічна колонізація, інформаційна колонізація… Це більше схоже на вісь, довкола якої все крутиться. Вісь прогресу. У цьому процесі завжди мусять проявитися лідери, які показують іншим, куди рухатися далі, а всі інші змушені іти за ними.

– Що визначатиме силу держав у сам переламний момент? Чи можна державі зайняти вигідніше становище в цій круговерті?

– Період змін сам по собі є дуже важким. Початок XX століття – це Велика депресія, довготривала економічна криза. Нашарування криз спричинилося до появи специфічної зміни у філософії. Основним мистецьким напрямком став авангардизм, який декларував ігнорацію усталених цінностей. Найбільш яскравими представниками авангардизму були сюрреалісти. Сюрреалізм – це насмішка зі всього, доведення до абсурду. Є така думка, що саме ця ігнорація, відмова від «старомодних» на той час (я б сказав, вікторіанських) цінностей і стала одним із тригерів, який запустив тоталітарні режими, а потім і Другу світову війну.

Економічна депресія і розвал старих цінностей супроводжувалися появою такого знаменитого явища як «втрачене покоління». Мені здається, це стане ще однією паралеллю для XXI століття. Ті люди, які тримаються канви XX століття та ідеології минулого століття, які живуть у старих уявленнях про лібералізм, тоталітаризм – їх чекатиме неухильне розчарування. Вони, здається, вже розгублені, ніби у них вже немає сил шукати нових перспектив, та й сьогодні вони відчувають, що не дають собі раду ні з чим і ніяк. Можливо, нам слід чекати появи нової генерації «втраченого покоління».

– Класично, «втраченим поколінням» називають покоління Ремарка і Гемінґвея – хлопців, які прийшли із війни і не знайшли собі місця. А про який вік ідеться в нашому випадку?

– Я не думаю, що варто говорити про віковий ценз. Ідеться про ті політичні системи і про політиків, чи про філософів, митців, технології, які відходять у минуле. Розділ проляже між тими, хто триматиметься судомно за XX століття з його цінностями, і тими, хто вже буде дивитися вперед, не знаючи, що там буде. Так робили авангардисти. Вони не знали, що буде, але робили зі всього жарти, доводили до абсурду – стібалися над культурою, як тільки їм хотілося. Для того, щоб створити щось нове, довелося підняти на сміх старе. Далі про паралелі говорити не буду…

Ми ще не знаємо, що стоїть перед нами. Ми ще не знаємо, якою буде економіка. Можливо, вона буде змушена переорієнтуватися зі споживацтва на іншу модель, скажімо, більш екологічну.

Споживацтво дало найбільшу тріщину в цій кризі. Воно виявилося надутою бульбашкою. На цьому, глобальному карантині люди змушені переглядати своє ставлення до речей: ну а нащо аж так багато того усього мені було треба?

– І це минеться?

– Я не думаю, що споживацтво зовсім зазнає краху. Але, знаєте, в колі психологів, психотерапевтів, психоаналітиків ми часто проговорюємо таку думку, що XX століття – це століття нарцисизму, або століття егоїзму. До речі, є дуже класний фільм від BBC, котрий так і називається: «Століття егоїзму». В ньому йдеться про те, як племінник Зигмунда Фройда, Едвард Бернайз, по суті, сформував ідеологію споживацтва.

В психологічному сенсі споживацтво є свідченням специфічної форми нарцисизму. Якщо виразити цей термін у звичаєвих словах, то це би означало: я стаю значимим для інших людей тоді, коли маю більш значимі речі – кращі машини, кращі картини, кращі коштовності, більше грошей. Коли речі визначають суспільну значимість людини, то це є для нас, в психології, однією з сутнісних і важливих ознак нарцисизму. Людина намагається підкріплювати відчуття внутрішньої неповновартості зовнішніми атрибутами. Не системою цінностей, не гідністю – а речами чи фетишами (в тому числі й інтелектуальними, на жаль).

Як ми бачимо, нинішня ґрипа дуже сильно вдарила по нарцисизму. Цивілізація сказала всім «стоп»: «Мусите, люди, ходити однаково в масках. Всі магазини і ресторани замкнено – консумпція не працює. Тіштеся тим, що маєте».

Яким чином може далі розгортатися самоствердження людей? Бо якщо не через речі, то через що? Це цікаве питання. Як на мене, ідеалом стане екологічне збереження. Екологічне – в широкому сенсі: «екос» як домівка.

– Вірус не є ознакою екологічної катастрофи. Як тоді пояснити, що проблема коронавірусу так часто приводить нас до питань екологічних? Ми аж так згрішили перед екологією?

– Як я вже казав раніше, під час цієї епідемії людство пішло на безпрецедентно жорсткі обмеження. Коронавірус, можливо, їх і не вимагав, але людство вирішило: треба стати на паузу.

Велику роль зіграв тригер. Вірус став пусковим моментом. Він вивів нас зі світу технологій у світ реального життя, реальної природи. Реальність сказала нам: «Ей, пардон, вірус – це теж є природа! Природа може вразити!» Тому ми змушені думати про те, як подбати про свою домівку. В інтернеті від цього не сховаєшся.

– Ви згадували про те, що звичні нам протистояння між демократією і авторитаризмом можуть відійти у минуле. Поки що, здається, навпаки: боротьба з коронавірусом лише привернула увагу до суперечки про те, який устрій є оптимальним.

– І знову: нічого не тече, нічого не змінюється – є тільки одна велика історична хвиля, яка коливається туди-сюди…

Протистояння демократії і тиранії бере свій початок іще з античних часів. І, так чи інакше, все зводиться до двох різних форм заопікуватися соціальним життям: або спільним розумом або делегованим розумом. Тиранія, тоталітаризм – це делегована сила. При демократії ми кажемо: наша сила – в тому, що ми все робимо разом.

Мені здається, в майбутньому ми продовжимо говорити про той самий розлам між колективним управлінням і одноосібним. Але в конкуренцію між ними, не виключено, може втрутитися ще один процес – штучний інтелект. Можливо, штучний інтелект стане ще однією інстанцією, якій ми можемо делегувати певні управлінські функції.

– Сучасні технології – це, радше, інструмент, який може стати в пригоді і демократії, і тиранії. Наприклад, під час нинішньої пандемії окремі уряди використовують big data для запобігання поширенню вірусу, а інші – експлуатують його саме для стеження.

– Пригадуєте, кілька років тому був випадок: комп’ютери створили собі мову і почали переписуватися? Люди не знали, що робити і просто від’єднали їх від живлення (не маючи гарантії, що цього не зробили інші комп’ютери). Або історія робота Софії, якій надали аравійське громадянство. Це вже виходить за межі інструментарію. Це перші сигнали, коли вже інструментарій має шанси управляти тими ж процесами, що і люди. Чи 20 років тому ми про таке думали і дискутували?

Йдеться, мабуть, про те, що інтелектуально-інформаційна колонізація може набути зовсім непередбачуваних форм. Можливо, поряд із управлінням спільного розуму (демократією) і управлінням делегованої сили (тиранією) виникне третій тип – інформаційне управління. А можливе й таке, що цей посередник захоче стати диктатором. У будь-якому випадку, дискусія на тему: «демократія чи тоталітаризм?» дуже сильно зміниться з розвитком інформаційних технологій.

– Якщо говорити про конфлікт старого і нового, то яке місце в цьому протистоянні займе архаїка? Українська архаїка не заважатиме Україні пристосуватися до модерних часів?

– Архаїчні пласти – чи індивідуальна архаїка, чи суспільна архаїка – сховані настільки глибоко, що вони, по суті, не змінюються. Саме тому це і називається архаїкою: щось дуже стародавнє, щось, що є «вищим» над усім іншим. Йдеться про щось, що єднає нас із природніми процесами: «Хто ми такі? Звідки ми взялися? Де наші боги? Де пролягає наш всесвіт?»

Цей архаїчний пласт лежить настільки глибоко, що при зміні епох він майже не потерпатиме, або, можливо, зазнавати мінімальної модифікації. Архаїка залишиться архаїкою, допоки ми психологічно є людьми.

Україна дійсно має дуже багато архаїчного. Водночас, вона не є ретроградною. У нас є цікава динамічна культура, інкорпорована в сучасний світ. Мені здається, ми не маємо якихось звичаєвих рис, які могли би кинути нас у декадентський стан.

– Згідно з висновком європейських і американських експертів, під час пандемії Росія веде активну інформаційну війну на Заході й поширює масу фейків про коронавірус. На вашу думку, російська пропаганда є частиною старої епохи чи також вписується і в нову епоху?

– Росія – це країна, яка однією з перших порушила умовності XX століття. Вона просто зневажила правила, встановлені минулим століттям. Водночас, Росія – одна з перших країн, які почали діяти у стилістиці гібридних воєн, і інформаційних воєн зокрема. Тому я би сказав, що інструментально Росія вже давно працює в тому напрямку. І це, звичайно, виклик.

– Дуже прикладне запитання: хто займає кращу позицію на круговерті цих епох – Україна чи Росія? Бо сто років тому Україна програла…

– Українська політична система обернена обличчям до ретрорадянської. Неявними сигналами ця ретрорадянська модель досі не відпускає нас і ніби тягне назад, в радянську епоху. На жаль, я досі не бачу, щоб Україні вдалося успішно вискочити із такого ретрорадянського тренду.

Відмінність між Україною і Росією полягає в тому, що Росія є безпосереднім носієм ретрорадянської ідеології. І, хоча велика маса українського населення перебуває під її впливом (і тут знову доречно згадати про колонізацію), але сам носій – осторонь. У цьому сенсі Україна, можливо, має більше шансів, бо вона є апологетом певного явища, але не його носієм.

Україна довго намагалася звільнитися від політичної колонізації. Коли це вдалося, то пробувала позбутися статусу економічної колонії. Якщо ви подивитеся на наш культурний, інформаційний простір зараз, то, беручи до уваги стилістику ток-шоу, концертів і серіалів, переконаєтеся, що ми досі є колоніальним супутником Росії. Потрібно із цього вирватися. Як би міг сказати Фройд – Україна має, на щастя, свій окремішній і дуже виразний спосіб невдоволеності культурою. Може, навіть і неповторний.

Розмовляв Володимир СЕМКІВ

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *