Про село Костянтинівка на…

Тут просто чудові…

Про одну хату на…

Ми приїхали на хуті…

Чоловік купив село п'ятсот…

Чоловік купив сел…

З гумором на десятому…

Ми проїхались по се…

Село Тарасівка на Київщині.…

Ми звернули з дорог…

З міста — до…

Ми від'їхали в…

«
»

«Вагони були переповнені вщерть». Тамара Іслямова ‒ про депортацію 18 травня 1944 року

18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам’ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують унікальні свідчення з цих архівів.

Я, Тамара Іслямова, кримська татарка, народилася 9 січня 1937 року. Уродженка міста Сімферополь, Кримська АРСР, проживала за адресою: вул. Клари Цеткін, будинок 22. Під час війни ми переїхали до Нижньогірського району, село Бешкуртка (нині зникле ‒ КР).

На момент виселення у складі сім’ї були: мати Джевер Іслямова (1910 р.н.), батько Сейдалі Іслямов (1904 р.н.), сестра Діляра Іслямова (1930 р.н.), сестра Ельміра Іслямова (1934 р.н.), я, Тамара Іслямова (1937 р.н.), сестра-близнючка Таміла Іслямова (1937 р.н.) та сестричка Ліля Іслямова (1941 р.н.).

На момент депортації сім’я проживала в селі Бешкуртка Нижньогірського району Кримської АРСР. Жили в будинку з трьох кімнат. У нас було дві корови, їх нам подарував мамин брат Абдураїм. Він жив у селі Ташли-Даїр (з 1945 року Янтарне ‒ КР) Курманського (з 1944 року Красногвардійського ‒ КР) району. У нас була земля, там ми садили огірки, кавуни та дині.

18 травня 1944 року вранці прийшли три озброєних солдати, увійшли до будинку. Нічого не пояснивши, наказали всім швидко одягнутися і вийти на вулицю. З будинку нічого не дозволили взяти. Але у мами не було сил зібратися і взяти щось ‒ Ліля маленька, а Таміла хворіла. Усіх нас погнали під зброєю на площу в центр села. Площа вже була заповнена народом. Навколо площі стояли озброєні солдати з автоматами в руках. Крик, шум, плач народу, вили собаки, мукали корови. Тварини відчувають, коли біда приходить до мирного народу. Всі думали, що нас зібрали на розстріл. Нікому нічого не пояснили.

Вили собаки, мукали корови

Вранці на світанку нас повантажили на автомашини і повезли на Нижньогірський залізничний вокзал. Постояли ми на товарному вокзалі на платформі, скільки стояли не пам’ятаю. Жінки плакали, зомлівали. Дітей губили і з криком, шумом їх шукали. Народу дуже багато було. Нас посадили в телячі вагони, вікна яких були обтягнуті колючим дротом. Ні документів, ні речей у нас не було, нам нічого не повідомили, за що і куди нас відсилають. Так з нашої сім’ї були виселені сім осіб.

Вагони були переповнені вщерть. У вагоні не було ніяких умов: не було води, туалету, дихати було нічим, задуха. Їхали через казахстанські степи, було спекотно, задуха, люди хворіли, ні про яку медичну допомогу не було й мови. Часом потяг зупинявся, люди усі намагалися вийти на вулицю, стрибали один через одного, у кого був посуд, бігли по воду. Було багато ‒ не встигнувши набрати води, відставали від потягу та зникали безвісти. У дорозі багато хто захворів на різні хвороби. Від голоду, хвороб помирали в вагоні. У вагоні труп тримати не дозволяли, тому тіло викидали на ходу з потяга.

Слава Аллаху, вся наша родина доїхала до місця. За словами мами, їхали ми 20 діб.

Нас вже зустрічали брички з великими колесами, їх тягли віслюки

Нас привезли на залізничну станцію Кітаб Кашкадар’їнської області. Нас вже зустрічали брички з великими колесами, їх тягли віслюки. Дітей посадили, а батьки йшли пішки 18 кілометрів. Поселили нас у старому занедбаному хліві без вікон, дверей, підлоги, з поламаним дахом, стіни у тріщинах. Спали на підлозі, на соломі. У цьому хліві розводили шовкопряда, там були пацюки, миші, змії. Ми дуже боялися. Це було в селі Панджи. Потім переїхали до Кітаба.

Мама та сестра Діляра працювали у полі. Мама прямо на машині доглядала маленьких дітей. А Діляру, незважаючи, що мала за віком, змушували сапати бавовну великим кетменем. А якщо сапнеш один кущ бавовни, дуже били бригадири. Платили їм дуже мало, давали продуктами ‒ весь час ходили голодними.

У місцях заслання ми не могли вільно пересуватися, залишати територію заборонялося. Порушення комендантського режиму каралося виселенням в іншу область.

Батько влаштувався на роботу у РТС агрономом, їздив у колгоспи конем. Він працював вдень і вночі, додому приходив дуже рідко, вночі приїжджав конем, рано вранці їхав. Ми, діти, його навіть місяцями не бачили. У Китабі ми купили маленький будиночок, там і жили.

В 4-му класі мене оперували в місті Шахрісабз ‒ був апендицит. Батьки не змогли до мене приїхати та провідати ‒ з Китаба виїжджати комендант відмовив.

Ми всі перехворіли на малярію, кожен день приходила медсестра і роздавала хіну, а так іншої допомоги не було. Померла Ліля, їй було близько п’яти років. Ми у школі були, чим захворіла сестра, не знаю.

На нашій території люди хворіли переважно на малярію, туберкульоз, дизентерію, жовтуху

На нашій території люди хворіли переважно на малярію, туберкульоз, дизентерію, жовтуху. Померлих ховали, а деяких просто так кидали. Зранку цих трупів вже не було, їх з’їдали шакали. У сільській коморі поселили багато сімей, вони всі померли від голоду. Ми виживали…

Батько наш мав потрапити до трудармії. Він мав виїхати туди напередодні виселення. Але ми з Тамілою причепилися до нього і плакали. Батько погодився залишитися, товаришам сказав: «Рано вранці я вас наздожену». А рано вранці він не зміг, бо зайшли солдати з гвинтівками і його теж разом з нами привезли в Узбекистан.

Навчалася я у школі №1 імені Карла Маркса до 8-го класу, вступила до Каршинського педучилища. Потім вступила до Бухарського педінституту, факультет початкової освіти, навчалася узбецькою мовою. Викладала в початкових класах узбецькою мовою, працювала 38 років. Зараз на пенсії.

Живу в Криму з 1995 року. Батько та мати померли. Інші живі та здорові, слава Аллаху.

(Спогад від 13 жовтня 2009 року)

До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *