Пішов з життя багаторічний…

З сумом повідомляєм…

Населення: світ і Україна

Майже 4 000 народів…

Шаровари - це одяг…

Підставою для нашо…

ДО УВАГИ!

Зважаючи на каранти…

Писання - це спосіб…

Сьогодні ми прогов…

«
»

Шаровари – це одяг еліти європейської держави! Костянтин Рахно

Підставою для нашої розмови, стало, як не дивно, явище, яке дехто з презирливістю зве «шароварщиною». У певних колах стало модним ставити під сумнів одну з визначних, «хрестоматійних», ознак українського козацтва – червоні шовкові шаровари. Натомість, всіляко пропагується, що козаки нібито носили типове тогочасне європейське вбрання – вузькі обтягуючі штанці, в тому числі і шкіряні.

Тож, після усіх цих дискусій в соцмережах, про те – що ж саме носило українське козацтво, наша редакція вирішила звернутись до фахівця – доктора історичних наук, спеціаліста з історичної етнології, козакознавця, полтавця Костянтина Рахна.

Доброго дня. Давайте, для початку, розберемося з давністю цього елементу одягу на українських теренах. Чи є шаровари дійсно стародавніми?

Так, це один із найдавніших видів поясного одягу в українців. Судячи з назви та крою, він сягає часів взаємодії праслов’ян із іранськими племенами степу.

Ще наприкінці ХІХ століття відомий український музикознавець Петро Сокальський писав: «Козацькі шаровари – давньоперського походження». Уже філолог Іван Огієнко – майбутній митрополит Іларіон – відносив шаровари до запозичень стародавнього часу під іранським впливом. Потім, у 20-х роках ХХ століття видатний чеський славіст Любор Нідерле теж дійшов висновку, що назва «шаровари» є загальнослов’янською і запозичена з іранських мов. Згодом до іранських запозичень у слов’янських мовах, разом із загальновідомими іранізмами «хата», «топір», «собака», включив слово «шаровари» історик Георгій Вернадський – син академіка Володимира Вернадського. Такої ж думки був польський мовознавець Станіслав Лукасік.

Відома дослідниця історії одягу Ніна Гаген-Торн, подруга нашої видатної вченої Катерини Матейко, пише, що сама назва шаровари охоплює дуже широку територію і зустрічається у цілій низці мов, у багатьох народів, позначаючи один і той самий крій штанів з широкою мотнею, що не заважають рухам вершника і зручні при верховій їзді. Як вказував осетинський іраніст зі світовим іменем, академік Васо Абаєв, «шаровари» – це давнє іранське слово для позначення широких мідійських штанів, що поширилося від Індійського океану до Балтійського моря. У грецьку мову воно було запозичене як «сарабара», у пізню латину – як «сарабалла».

У сучасній перській мові воно звучить як «шалвар», «шарваль», у курдській – «шелвар», в осетинській – «шалбар», в татській, афганській і белуджійській – «шалвар», а з перської мови були запозичені турецьке «шалвар», казахське «шалбар», ногайське «шалбар», кумицьке «шалбар» і інші тюркські назви.

Однак в українську мову воно увійшло як споконвічна іранська спадщина, а не як тюркське запозичення, оскільки українське слово шаровари відтворює давньоіранську форму «шчаравара», де «шчара-» відповідає грецькому «скелос» – стегно, тобто буквально «те, чим покривають стегна». Тобто українці запозичили це слово від давніх іранців, задовго до того, як воно змінилося й набуло свого сучасного перського звучання.

Це слово, крім української, є в білоруській, польській, чеській і деяких інших мовах. Його навіть запозичили австрійські говірки німецької мови як штани-«чаріварі».

А серед населення теренів Московії, росіян, це слово побутувало?

Ні, до російської мови форма шаровари була запозичена, очевидно, не раніше кінця XVI століття. На пізній факт засвоєння російською мовою вказує те, що ще в XVII столітті вона була маловживаною: при перекладі цього польського слова перекладачі, хоча і користувалися ним, але вважали за необхідне коментувати, тлумачити його – «шаровари, сірєчь порткі». Російський мовознавець Микола Шанський справедливо вважав, що лексема спочатку була засвоєна українською і польською мовами, а потім з української перейшла в російську мову. У літературну російську мову увійшла форма «шальвари». Вона книжного характеру, найбільш точно відображає турецький прототип «шалвар» і хронологічно пов’язується з післявоєнними подіями 1826 року, тобто першою чвертю XIX століття. Того ж походження болгарське «шалваре».

Хіба що в донських козацьких говірках, які відчули сильного впливу української мови, є слово «шаровари», а також дієслово «шароваріться» з характерним негативним відтінком – надто повільно щось робити, хизуватися.

Те, що назва широких штанів «шаровари» – іранського походження, це унікальний факт для української культури?

Ні, навіть саме наше слово «штани» є іранським запозиченням, яке вчені, починаючи з академіка Олега Трубачова, виводять від авестійського «паіті-штана» – нога. І західноукраїнська діалектна назва штанів «гачі», яка є в інших слов’ян і фіно-угрів, теж має іранське коріння. Порівняйте осетинські слова «ґакк», «ґакке», «ґаккі» – нога, ніжка (в «дитячій» мові). Інші літературні й діалектні терміни, що стосуються штанів і взуття, наприклад, «кишеня», «холоша», «халява», «чоботи», «мешти», в українській мові теж завдячують своєю появою давнім іранцям. Бо це одні з наших предків.

А яку функцію виконували шаровари?

Як зазначає дослідниця історії слов’янського одягу Галі Маслова, крій широких штанів є зручним для верхової їзди та в похідному побуті. Він пов’язаний також зі звичаєм сидіння на підлозі на схрещених ногах – ми зараз його звемо «по-турецьки», поширеним переважно у кочових народів Сходу, нерідко – перед низьким столиком, подібним до столиків скіфів, персів, народів Кавказу й Середньої Азії. Подібний звичай був у запорізьких козаків ще в XVIII столітті (як видно з малюнків в книзі Олександра Рігельмана), а також зберігався в українського селянства на Лівобережній Україні у ХІХ – на початку ХХ століття. Ні в росіян, ні у білорусів цього звичаю немає.

У стародавніх аріїв були шаровари?

Це можна припустити. Індолог Андрій Снєсарєв писав про Пакистан і Північну Індію: «Тип шароварів…, тобто штани, які широкі біля талії і звішуються широкими складками, зустрічається у патанів, белуджів, сіндхів, мултанців тощо». За даними Софії Маретіної, вільні широкі шаровари збереглися на північному заході Індостану у різних етнічних груп, що виводять свій родовід від ведичних аріїв, зокрема в пенджабців. Це підтверджує і індолог Наталя Гусєва у своєму дослідженні індійського ткацтва й кравецтва. Проте на північ Індії потужно впливали іраномовні народи, тому тут важко відрізнити, що є принесеним ними, а що лишилося від часів арійського завоювання.

Античні греки мали доволі часті контакти з тогочасним населенням України – скіфами. Більше того, один з семи великих грецьких мудреців – Анахарсіс, був скіфом за походженням. Так от, що давні грецькі історики пишуть про одяг наших земляків – скіфів?

Не лише Анахарсіс! Баба знаменитого оратора Демосфена теж була багатою скіфянкою.

Геродот Галікарнаський у V столітті до н.е згадує широкі штани персів, скіфів і саків. Саки – це азійські скіфи. Всі ці народи були іраномовними. Штани ті Геродот зве терміном «анаксірідес». Це ж саме слово вживають Гіппократ, Діодор і інші автори. Воно має іранське походження і, згідно з сучасним німецьким мовознавцем Манфредом Брустом, означає буквально «те, що на гомілках», «одяг для ніг».

У шаровари вбрані скіфи, зображені на платівках з Куль-Оби, на пекторалі з Товстої Могили, на кількох скіфських кам’яних монументах. У центрального босого персонажа на Чортомлицькій амфорі вони підв’язані вище щиколоток. Та ж традиція відзначена за римської доби на хорезмійському рельєфі з Топрак-кали, і ми до неї ще повернемося.

Шилися ті шаровари з різної тканини. Так, на золотому гребені з Солохи борються дві групи воїнів, які відрізняються декором шароварів: у групи переможців вони прикрашені хрестиками, а в тих, хто зазнає поразки, – кружками. Археолог Сергій Яценко гадає, що це – візерунок матерії. У греків скіфські штани, як, втім, і перські, розглядалися не тільки як ознака варварства, але й навіть вважалися шкідливими для здоров’я: Гіппократ був переконаний, що їхнє носіння викликає… імпотенцію.

Ще під час греко-перських воєн широкі штани персів здавалися грекам яскравим втіленням усього варварського (порівняйте в «Осах» у Аристофана: «Ми їх кололи як тунців в мішки штанів», «строкаті мішки»). Щоправда, ще до цих воєн знаменитий Піфагор з Самоса носив перські шаровари. Дуже характерною є поведінка Олександра Македонського, засвідчена античними авторами. Ще перед вступом в Парфію, у Гірканії він із задоволенням приміряв царську діадему свого ворога – правителя персів Дарія III, його білий «хітон» і пояс, не наважившись одягти лише каптан («кандіз») і шаровари.

І тут найцікавіше. Юлій Полідевк – граматик і софіст, уродженець єгипетського міста Навкратіс, жив у другій половині II століття н.е. при імператорі Коммоді, якому присвятив твір «Ономастикон» в 10 книгах, що зберігся до нашого часу. Він пише: «…Антифан в «Скіфах» сказав: «усі одягнені в шаровари і хітони».

Антифан – один з найвизначніших представників середньої комедії в Афінах, жив у першій половині IV століття до н.е. і написав 260 (за іншими даними навіть 865) п’єс, які до нашого часу не збереглися, але уривки є більш ніж з 200, в тому числі зі «Скіфів і таврів». Тобто це скіфи й таври – герої комедії – всі мають носити шаровари!

На позначення шароварів Антифан вживає слово «сарабара». Полідевк пояснює, що це те саме, що «анаксірідес». Саме цим словом перекладався одяг трьох отроків, вкинутих у вогняну піч, із книги пророка Даниїла у грецькому перекладі Біблії. Лексикограф Гезихій Александрійський у V столітті н.е. кілька разів пояснює «сарабара» і «сарабарія» як штани, одяг навколо стегон, накриття стегон у мові парфян. У візантійському лексиконі Свіди (Суди) другої половини Х століття на підставі античних джерел «сарабара» тлумачиться як одяг персів, який ще звуть штанами. Отже, це те саме іранське слово, з якого постали українські «шаровари».

Давні сармати дали світу міф про амазонок. Вони теж жили на території сучасної України та взяли участь в етногенезі українського народу. Який одяг вони носили?

Як пише великий український історик Михайло Грушевський, «в убранні сарматів античні письменники завважували подібність до перських: вони носили широкі сподні і взагалі їх одіж була широка, фалдиста».

Римський поет Овідій, котрого було заслано імператором Августом у 8 році н. е. до містечка Томи поблизу гирла Дунаю, у своїх «Сумних піснях» пише, що місцеві сармати носили «зшиті штани», «просторі штани». В одному з «Послань з Понту» він так відгукується про своїх вимушених сусідів-сарматів: «Якщо навіть їх не боятися, то можна зненавидіти, побачивши груди, прикриті шкурами і довгим волоссям. Та й ті, хто, як вважають, походять з грецького міста, також носять замість вітчизняного костюма перські шаровари». Це був один з найяскравіших для римлянина показник варварства. Мабуть, ця деталь відповідає дійсності, бо є відомості, що і в інших районах Північно-Західного і Північного Причорномор’я спостерігалося подібне проникнення місцевих варварських елементів одягу і військового спорядження в грецький побут. І там, і тут мова йде про вершників, які одягали штани, що природно для кінноти, яка запозичила, крім одягу, багато прийомів ведення війни і типи озброєння у місцевої кінноти кочовиків.

Ці широкі шаровари стали впізнаваною прикметою сарматів. Римський поет Гай Валерій Флакк, що помер близько 90 року н.е., в «Аргонавтиці» теж згадує, що деякі «вже міняють льняні одежі на сарматські штани».

За повідомленням грека Діона Христозома, який жив у другій половині І і на початку ІІ століття н.е., у «Борисфенітській промові, прочитаній у вітчизні», молодий борисфеніт Калістрат, який відзначився в боях з савроматами, «був оперезаний великим вершницьким мечем, одяг його складали шаровари та інше скіфське вбрання, на плечах був невеликий, тонкий чорний плащ, який звичайно носять борисфеніти. І інший одяг у них здебільшого чорного кольору за прикладом одного скіфського племені, яке… від цього отримало у греків назву меланхленів (чорноризців)». Шаровари тут названі в оригіналі «анаксірідес».

Від сарматів шаровари почали переймати їхні германські сусіди. Марк Анней Лукан, відомий поет, племінник Сенеки, засуджений на смерть у 65 році н.е. за участь в змові проти Гелона, в епічній поемі «Про громадянську війну» згадує германське плем’я вангіонів, «які, подібно до тебе, сармате, носять широкі штани». Схолії до Лукана кажуть, що сарматів «наслідували гвармаціанці в носінні довгих штанів». Маються на увазі мешканці германського міста Вормс.

Сармато-аланський одяг з часом припав до душі навіть римським імператорам. Зокрема, імператор західної частині імперії Флавій Граціан був прихильним до аланів, з яких був сформований спеціальний полк гвардії. Граціан зазвичай носив у походах аланське вбрання і був оперезаний аланською зброєю, за що, як свідчить історик IV століття Аврелій Віктор, його не любили римські вояки.

Є припущення, що нащадками скіфів, сарматів і аланів можливо є етнос осетинів, що живуть на Північному Кавказі. У них такий поясний одяг зберігся?

Так, за свідченням їхнього відомого етнографа Бориса Калоєва, осетини поділ сорочки теж заправляли в шаровари («шалбар»), які були схожі за кроєм і способу носіння зі старовинним типом широких штанів слов’ян.

Слов’яни, які виходять з присмеркової тіні на історичну арену в часи після так званого Великого переселення народів та саме на основі східнослов’янських племен яких і сформувався сучасний український етнос теж мали свій традиційний одяг? Яким він був?

Про те, що шаровари могли носити ще праслов’яни-венеди, є дотичні вказівки у Публія Корнелія Тацита в творі «Про походження германців і розташування Германії». Він говорить от що:

«Віднести певкінів, венедів і феннів до германців чи до сарматів, по правді, не знаю, хоча певкіни, яких деякі називають бастарнами, промовою, способом життя, осілістю і житлами повторюють германців. Неохайність у всіх, ледарство і відсталість серед знаті. Через змішані шлюби їхній вигляд стає все безобразніше, і вони набувають рис сарматів. Венеди перейняли багато з їхніх звичаїв, бо заради грабунку нишпорять по лісах і горах, які тільки існують між певкінами та феннами. Однак їх швидше можна зарахувати до германців, бо вони споруджують собі будинки, носять щити і пересуваються пішими, і до того ж з великою швидкістю; все це відмежовує їх від сарматів, які проводять все життя у повозі й на коні».

Тобто Тацит вагається, куди віднести венедів – до германців чи до сарматів. Він робить вибір на користь перших, але лише тому, що вони осідлі й піші. Значить, у всьому іншому, в тому числі й зовні, венедів було не відрізнити від сарматів. А сармати, як ми знаємо, носили широкі шаровари.

Дійсно, через п’ятсот років слов’яни вже мали табуни коней, і в них засвідчені такі штани. Візантійський автор VI століття Прокопій Кесарійський у «Війні з готами» пише про антів і склавинів: «Вступаючи ж в битву, більшість йде на ворогів пішими, маючи невеликі щити і списи в руках, панцира ж ніколи на себе не одягають; деякі ж не мають [на собі] ні хітона, ні [грубого] плаща, але, пристосувавши тільки широкі штани, що прикривають сороміцькі частини, так і вступають в сутичку з ворогами». Опис, що нагадує голих по пояс козаків із малюнків Анатолія Базилевича, правда ж?

Ці широкі штани в оригіналі визначаються «анаксірідес», тобто тим самим словом, яким античні автори звуть шаровари скіфів і сарматів. І це ж саме слово у своїй «Таємній історії» Прокопій вживає для характеристики поясного одягу однієї з константинопольських іподромних партій, яка у вбранні й оселедцеподібній зачісці наслідувала слов’янських варварів – «гунів», «массагетів». Прокопій пише: «Накидки, широкі штани і особливо взуття у них і за назвою, і за зовнішнім виглядом були гунськими». Партія ця, що характерно, звалася «венетами». Такі ж штани мав на собі юнак Феодосій із Подунав’я. А в праці «Війна з персами» Прокопій саме «анаксірідес» називає штани, які носили готські, герульські, вандальські й інші найманці у війську візантійського полководця Велизарія.

Ми пам’ятаємо, що й континентальні германці ще за римської доби переймали широкі штани в сарматів. Польська дослідниця Аліна Бжустковська спостерегла, що візантієць Агафій Мірінейський у творі «Про царювання Юстиніана» теж ужив слово «анаксірідес», характеризуючи ним льняні та шкіряні штани германського народу франків. Зазначу, що на франків дуже вплинули сармато-аланські племена, тож не дивно, що вони за раннього середньовіччя носили шаровари.

Збереглося в VII столітті й слово «сарабара». Єпископ Ісидор Севільський у своїй праці «Етимології» визначає їх як «вільно спадаючий і складчатий предмет одягу».

А в інших слов’ян шаровари є, чи тільки в українців?

О так! У поляків, білорусів, болгар, чехів, хорватів, сербів. Під час Першої світової війни викладач Кам’янець-Подільської гімназії Олексій Кожухов, вказуючи на подібність традиційного побуту сербів до українського, зазначав: «Похмурі, чорномазі, суворі на вигляд, проте в дійсності надзвичайно добродушні старі серби у широких шароварах – зовсім наші «діди» з малоросійських хуторів». Поляки в Ловичському повіті і деяких інших місцевостях наприкінці ХІХ століття теж носили білі сукняні шаровари.

Існує певна плутанина щодо походження терміну «руси». Дехто з дослідників відносить їх до полян, мешканців Київської землі, дехто – до вихідців зі Скандинавського півострова та прирівнює до вікінгів. Що носили вони?

Дані про шаровари як властивий для середньовічних русинів одяг підтверджуються досить частими писемними згадками. Зокрема, на початку 20-х років Х століття арабський дипломат Ахмед ібн Фадлан у своїй «Книзі», що часто зветься «Запискою» пише про обряд поховання знатного купця у русів, які припливли на Волгу зі своєї країни на Дніпрі через купецькі справи: «Отже, вони одягли на нього (покійного) шаровари, і гетри, і чоботи». Разом із шароварами у цьому описі фігурує також «соболина шапка з парчі», дуже схожа на ті, що носила козацька старшина.

З арабських джерел можна переконатися, що йшлося не просто про штани, а саме про шаровари звичного для нас вигляду. Арабський мандрівник Абу Алі Ахмед ібн Омар ібн Русте близько 30-х років Х століття у праці «Книга дорогоцінних намист» згадує про широкі шаровари у русів, на які «йде по сто ліктів матерії». А далі ібн Русте говорить от що: «Надягаючи такі шаровари, збирають вони їх у збори коло колін, до яких потім прив’язують». Що саме він має на увазі?

Ці рядки ібн Русте, неподоланні для російських учених, можна легко зрозуміти, якщо звернутися до історичних праць Дмитра Яворницького. Запорожці теж носили вражаючі для очевидців дуже широкі і просторі суконні або нанкові шаровари, які звисали складками до землі і на які йшло багато аршинів тканини, при цьому холоші шароварів не заправлялися, а носилися поверх чобіт, вони особливим чином прив’язувалися до халяв – дійсно нижче колін – поворозками або шнурками. З-під складок шароварів мали виглядати носок чобота і ті самі знамениті закаблуки з пісні.

Перс Абу Саїд Абд аль-Хайі ібн ад-Даххак Гардізі, що написав свою працю «Прикрашання звісток» у середині ХІ століття, теж підтверджує, що «шаровари у них близько сотні ліктів; коли надягають, натягають до колін і там зав’язують; у них верхній одяг, вони носять шапки». Географічний трактат «Худуд ал-алам» 80-х років Х століття, описуючи вбрання русів близько до ібн Русте та Гардізі, дає все ж значні доповнення: «Приблизно зі ста гязів полотна вони шиють одну штанину, одягають, обвиваючи довкола коліна; вони мають звичай носити шерстяні шапки із хвостом, який звисає на потилицю». Тобто, як бачимо, руси носили не лише широкі шаровари, але й дуже знайомі українцям хутряні шапки зі шликом.

Як ми пам’ятаємо, у свої широкі пояси запорозькі козаки ховали гроші, листи і дрібні речі. Цікава деталь збереглася у ібн Русте: «Плату ж, одержувану грошима, зав’язують міцно в пояси свої». Також руси, за даними арабських мандрівників, зазвичай були вбрані у короткі куртки, каптани з золотими ґудзиками, шапки, плащі. Тут простежуються чіткі паралелі з українцями ранньомодерного часу.

А що носили скандинави?

Зі скандинавами справа дуже цікава. Археологічно всі штани з території Балтики і Скандинавії представлені тільки невеликою кількістю збережених шматочків, на деяких з яких є залишки швів, тому власне зовнішній вигляд самих штанів, а тим більше їхній крій, дізнатися практично неможливо.

Тому тут нам знову допоможуть тогочасні писемні джерела. Це «Коло Земне» – всесвітньо відома праця Сноррі Стурлусона. До неї входить «Сага про Олава Тихого», що описує події останньої третини ХІ століття: «Пішли нові моди. Люди стали носити шаровари, стягнуті на щиколотках…».

Тут словом «шаровари» передано оригінальне словосполучення «драмбхозур», утворене від слів «драмб», тобто зарозумілість, гордість, чванство, марнославство, і «хозур», тобто штани. Порівняйте українські слова «пиха», «пихатий» і «пишний», тобто, принагідно до одягу, такий, що з густими складками, зборками. Як і багато виразів вікінгів, схильних до поетичної і образної мови, це точний і дотепний опис модного аксесуара, який повинен був недвозначно продемонструвати оточуючим багатство і статус їхнього власника, здатного дозволити собі пошити штани зі «ста ліктів» дорогої тканини.

Таким був культурний вплив Аустрвегу, тобто Східного шляху, як називали узагальнено землі Русі. Вікінги, що побували в Русі, переймали руський одяг. Як бачимо, у Сноррі знову звернено увагу на те, що шаровари підв’язуються на халявах. І те, що це саме звичні для нас шаровари, а не штани-буфф, підтверджують образотворчі джерела. На різьблених поминальних каменях острова Готланд біля узбережжя Швеції зображені воїни в широких збористих шароварах, що дуже нагадують шаровари русинів. З-під них, як і належить, виглядає низ чобота.

Фігури, вбрані у такий поясний одяг, також зображені на скандинавських ювелірних виробах і на збережених фрагментах північних гобеленів. Тобто, всупереч думці, що образ козака в шароварах якось віддаляє нас від Європи, насправді шаровари – внесок наших предків у європейську культуру. До речі, в сагах багаторазово згадуються «руські шапки», що їх носять як ті, хто повернувся з Русі, так і багаті ісландські бонди та представники знаті Норвегії.

Побутує уявлення про складну етіологію появи козацтва – деякі стверджують, що українське козацтво виникло на базі залишків так званих бродників часів Київської Руси, інші – що на основі залишків слов’янських племен Нижнього Подніпров’я тиверців та уличів, хтось говорить про шляхетсько-магнатський вплив, а їхні опоненти – про селянський. То чи є свідчення, що козаки носили шаровари раніше XVIII століття?

Так, це польські й білоруські писемні джерела, які, за даними польської лінгвістки Марії Борейшо, фіксують існування шаровар вже у XVI столітті. Одним з перших згадує цей вид поясного одягу Віт Корчевський, польський поет, у діалозі якого «Розмови польські, латинською мовою переплетені» (1553) селянин примушує свого сина-студента шануватися й бути добрим католиком.

Письменник, проповідник, богослов і педагог, один із вождів польських лютеран Еразм Глічнер Скшетуський у своїй праці «Книжки про виховання дітей» (1558) теж згадує шаровари.

Відомий веселун, жартівник і потішник, польськомовний поет з Поділля Міколай Рей у творі «Звіринець» (1562) згадав шаровари аж двічі. Персонаж у шароварах фігурує і в його творі «Фігліки» (1574).

Йоахім Бєльський, видрукувавши книжку свого батька Марціна Бєльського «Сейм жінок» (1565), навів у ній вірш, в якому в уста героїні Констанції вкладено заклик до лицарства брати зброю й панцирі та вдягати шаровари, щоб бити татар. Оскільки далі лицарі звуться козаками, то польські вчені ще з ХІХ століття розглядають цей уривок як свідчення того, що козаки в цей час уже ходили в шароварах.

Як одяг плотогона згадує шаровари польський поет Ян Кохановський у своїх віршованих «Фрашках» (1584). Про це ж саме говорить відомий польський поет Себастіан Фабіан Кльонович у поемі «Лісосплав, тобто спускання суден Віслою та іншими річками, що впадають у неї» (1595). Те, що йдеться саме про широкі штани, підтверджує його ж римований правничий трактат «Мішок Юди, тобто погане придбання майна» (1600), де згадуються перські шаровари.

Шаровари як вид чоловічого поясного одягу згадуються й у творі так званої «плебанської» поезії Речі Посполитої – анонімній рибалтівській поемі «Альбертус з війни» (1596), герой якої, слуга ксьондза, вирушає воювати на Поділля. Варто згадати, що 1587 року на сейм гетьман реєстрових козаків Ян Оришевський, уродженець Белзького воєводства, прийшов вбраний «по-грецькому», тобто по-православному. Він виклав свої заслуги й попрохав про оплату та винагороду. Доки розглядали його писемне прохання, Оришевський «сів між панами на землю по-турецьки». За справедливим зауваженням дослідників, він нізащо не зміг би так всістися, якби мав на собі вузькі обтягуючі штани.

Дуже рано засвідчено шаровари і в Білорусі. Відомий історичний документ 1557 року про те, як у білоруса Янка Ленковича з Городні серед іншого майна вкрали не абищо, а шаровари з чеського сукна! Того ж року не пощастило й білоруському бояринові Яну Матисовичу з того ж міста. У сердеги, поряд з іншим одягом, вкрали зелені шаровари простого сукна.

Вже перший польський етнограф Лукаш Ґолембійовський довідався про шаровари в гардеробі короля Сигізмунда І Августа: у видатках цього правителя дійсно 1564 року двічі згадуються штани саме під такою назвою. Тобто шаровари – це одяг європейської держави.

Шаровари відомі в Україні тільки в запорожців?

Аж ніяк. Вони побутували й там, де годі уявити якісь турецькі впливи чи діяльність гурту романтиків. Ще на початку ХІХ століття на Пряшівщині місцеві українці носили широкі штани, у всьому подібні до козацьких шароварів. Про це вже давно пише великий знавець культури лемків Східної Словаччини, академік Микола Мушинка.

У другій половині XIX століття фольклорист і етнограф Яків Головацький сповіщав, що на Опіллі, у Тернопільському й Бережанському повітах мешканці носили короткі куртки й широкі, зі складками, штани, схожі на козацькі шаровари. Саме такий різновид штанів згадувався в коломийках:

Ой широкі шалавари землю замітают,

Два крейцарі у ремени й тоти заважают!

Етнограф Григорій Купчанко наприкінці XIX століття вказував на сині шаровари у підгорян зі Стрийського повіту та верховинців зі Станіславівського повіту. Варто уваги, що шаровари підгорян звалися «убранє», а це спростовує вигадку сучасних шаровароборців, ніби «убранєм» називали вузькі облягаючі штани угорського крою! А верховинці мали на голові «шлик», тобто шапку з суконним дном…

Письменник Павло Крушеван тоді ж відзначав «широкі шаровари на кшталт запорозьких з безліччю складок, …здебільшого темного кольору», які носили під українським впливом і молдавани на півдні Бессарабії.

Тобто «убранє» – це не вузькі штани чи не тільки вузькі штани?

Ні, наприклад, дослідниця матеріальної культури Катерина Матейко в етнографічному словнику «Український народний одяг» (1996) тлумачить «убранє» як назву синіх шароварів на Буковині. Уродженець Прилук Павло Білецький-Носенко у своєму словникові української мови (1838-1843) пояснює «вбраньє (убраньє)» як одежу, нижній одяг, особливо шаровари. «Пошарпане вбраньє» – порвані шаровари.

Як шаровари визначав «убранє» карпатських опришків історик Юліан Целевич (1891). Саме шароварами вважає «убранє» й сучасний український історик, дослідник козацького одягу Євген Славутич.

Чи могли українці запозичити широкі шаровари від турків?

На жаль, не могли. Мешканці Османської імперії не носили широкі шаровари, бо їм це забороняли приписи ісламу. І вони не лише не перейшли на широкі довгі штани у ХІХ столітті, але й продовжували їх уникати, бо вони були заборонені пророком. Це засвідчує знаменитий англійський сходознавець і перекладач «Тисяча і однієї ночі» Едвард Лейн.

Крім того, якби українці не успадкували з давніх давен, а пізно запозичили такі штани від турків, то звали б їх «шальвари», як болгари й росіяни. Давньоіранська форма слова заперечує можливість запозичення з турецької мови їхньої назви, а отже, й самої реалії.

Чому ж тоді певні коментатори заперечують існування шароварів, опонуючи цим Яворницькому, Грушевському, Репіну та Гоголю?

Звичайно, спершу напрошується думка про вияви якоїсь українофобії. Бо намагання під будь-яким приводом витравити базові маркери українськості, примусити почувати відразу до етновизначальних елементів культури є не такими вже й безневинними.

Зруйнувавши сув’язь поколінь, нав’язавши думку, що все українське є несправжнім, вигаданим якимись «романтиками», а отже, безвартісним, не вартим доброго слова, можна легко знищити національну свідомість. Бо раз вигадано це, то вигадано й інше, й самих українців вигадано, сконструйовано гуртком якихось інтелектуалів. Тому дуже насторожує специфічний глузливий тон усіх цих міфоборців, яким вони говорять про щось українське.

Незабутній Анатолій Погрібний недарма писав про фінів і естонців: «Годі й припускати, щоб поміж цих або інших народів Європи побутував аналог до нашого позначення шароварщина. Дружно та повсякчас закидає нам шароварщину шовініст-зросійщувач (дарма, що кокошнікі і сарафани найменшої зневаги не зазнають). Ми ж, українці, так присоромлюємося цими закидами, що ледь не слізно виправдовуємося: мовляв, та вже зняли ми шаровари, та в європейських ходимо костюмах, та ми вже і самі дужче вас ганьбимо спроби навіть наближатися до того вбрання. Хіба не чуєте, як ганьбимо: шароварщина!, шароварщина!».

Втім, важливо, що існування шароварів до кінця XVIІІ століття заперечують не науковці, а представники розважальної субкультури так званих реконструкторів, які не мають гуманітарної освіти, а часто й вищої освіти взагалі, не володіють іноземними мовами, не читають першоджерела. Часом і імена авторів прочитаних книг плутають.

Слід чітко розуміти, що реконструкторство – це частина рольового руху, а не науково-дослідний відділ, тому не можна сприймати його серйозно. Навіть якщо з ними разом гасає хтось із навколонаукової публіки, молодої й не дуже. А тим більше з мистецької богеми, в якої багата фантазія. Про що сперечатися з художником? Він – художник, він так бачить. А скривдити художника може кожен…

Навколо реконструкторства й решти ролевицтва склався потужний бізнес. На реконструкторських забавах присутні переважно не ентузіасти вивчення історії, а люди, що шукають потіхи, там багато заможної молоді з негуманітарною освітою – офісних працівників тощо. Для них це щось на зразок пейнтболу. Їх приваблює цікава рухлива розвага, вільне самовираження, свобода норовів. І до їхніх послуг є велика кількість майстерень, які займаються пошиттям, виготовленням обладунків і всім подібним. Узагалі, той же повний латний обладунок може коштувати й понад тисячу доларів. І цим далеко не бідним людям, далеким від історії, зручно пропонувати якісь такі химерні вигадки, дивакуваті гіпотези, вимисли та домисли, щоб із ними вони почувалися обраними, втаємниченими, такими, що стоять вище за якихось бюджетників – істориків, етнологів, філологів, знають те, що їм недосяжне. Боротьба з «шароварщиною» – це хитрий комерційний прийом, а не намагання всіх вразити науковою істиною.

Красно дякую Вам за ґрунтовну та цікаву розмову!

Олександр КУЗЬМЕНКО, Харків

Довідка: Костянтин Рахно. Народився 16 серпня 1979 року, м. Полтава. Український керамолог, етнолог, історик, культуролог, джерелознавець. Доктор історичних наук. Член Конгресу українських керамологів.

Провідний науковий співробітник науково-дослідного Відділу сучасної кераміки Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному; старший науковий співробітник відділу керамології новітнього часу Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України.

Член Ученої ради Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України (з 2011), член Національної експертної керамологічної ради Національних конкурсів публікацій на теми керамології, гончарства, кераміки в Україні «КеГоКе». Відповідальний редактор Національного наукового щорічника «Бібліографія українського гончарства».

Неодноразовий переможець Національного конкурсу публікацій на теми керамології, гончарства, кераміки в Україні «КеГоКе». Учасник всеукраїнських та міжнародних наукових семінарів, конференцій, симпозіумів.

Член редколегій журналів «Європейські історичні студії», «Сходознавство», «Текст і образ: Актуальні проблеми історії мистецтва».

Науковий доробок нараховує дві наукові монографії і понад 170 статей з проблем керамології, історії, етнології, фольклористики у фахових періодичних виданнях і збірниках України, Білорусі, Вірменії, Македонії (Північної Македонії), Сербії, Словенії, РФ, Узбекистану, Хорватії, Словаччини. Крім керамологічної проблематики, вивчає питання джерелознавства, історичної етнографії, історії матеріальної культури, фольклористики, епосознавства, іраністики. Проблемою витоків українського козацтва та його культури займається понад двадцять років.

Костянтин Рахно

Інші наші розмови з цікавими особами у розділі Літературне інтерв’ю

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *