Досить жалю та журби – нам потрібен позитив. Ярослава Дегтяренко

Сьогодні ми поговоримо з Ярославою Дегтяренко, українською письменницею, яка пише історичні романи про українську минувшину.

Розкажіть нашим читачам трохи про себе та Ваш життєвий шлях.

Мій життєвий шлях цілком стандартний для жінки: закінчила школу, ВНЗ, влаштувалася на роботу, вийшла заміж, покинула роботу, щоб дбати про дитину, яка пішла до школи.

Звичайно, що життя домогосподарки дещо монотонне, але нудьгувати мені не доводилося. Окрім хатнього клопоту я багато читала та розважалася тим, що коментувала у соц. мережах, поки приятелька не подала мені ідею спробувати написати маленьке оповідання та викласти його в Інтернеті. Звичайно, що принадність новини цієї затії спрацювала – оповідання було написане, викладене та здобуло маленький успіх серед любителів. Тому слідом за ним на світ з’явилися “Лицарі Дикого Поля”, мій дебютний роман про початок Хмельниччини. Слід зауважити, що починаючи писати, я не планувала друкувати цю книгу. Навіть більше – я взагалі не планувала ставати письменницею. Це вже після написання друзі порадили шукати видавця, бо твір гідний паперу.

Чому я обрала історичну тематику? Досі не можу дати собі відповідь. Історію я любила зі школи, і мені самій цікаво працювати над історичним романом.

Чим, окрім роботи, Ви займались під час карантину?

Вибір діяльності під час самоізоляції не багатий – окрім праці над новою книгою, займаюся йогою, щоб компенсувати вимушену малорухливість, читаю, дивлюся фільми. Особливо сподобалися фільми режисера Альфреда Гічкока – раніше я ніколи їх не дивилася. Він був дуже талановитою людиною, бо відповідально підходив до праці над кожним своїм фільмом. В нього є чому повчитися кожному митцю.

Можете дати нашим читачам поради про те – як зайняти з користю цей час?

Взагалі давати поради справа ненадійна – люди різні, і що корисно для однієї людини, зовсім не підходить іншій. Втім, на мою думку варто цей час витратити передусім на своїх рідних – поспілкуватися, вигадати якесь спільне хатнє заняття. Адже через повсякденну зайнятість залишається мало часу для душевного спілкування з найближчими людьми. Так само можна спробувати розширити свій світогляд – почитати нові книги, подивитися фільми, посилити свої знання в іноземній мові тощо.

Яких письменників Ви можете порадити – закордонних та вітчизняних? Що саме з їх творчого доробку і чому?

В мене немає улюблених письменників. Здебільшого я читаю науково-історичну літературу, книги з психології, етнографії, археології, історії держави та права, військової історії, навіть судово-медичної експертизи. Все це необхідно мені для праці над власними книжками. І такі книги не завжди цікаві широкому загалу.

Втім, з художніх книжок закордонних авторів я б порадила Джейн Остін, Генрі Гаґґарда. У Остін чудові романи, трохи наївні, але такі романтичні. Так, вони застарілі для сучасної людини, але ж який в неї тонкий гумор! І як комічно вона зображує своїх героїв.

А от Гаґґард – це любов з підліткових років. Його книги завжди мають динамічний, захопливий сюжет, цікаві любовні трикутники. А писав він історичні романи, починаючи з доісторичних часів та закінчуючи його часом, а це кінець XIX – початок XX ст. Зараз, вже дорослою, я розумію що романи Гаґґарда не завжди містять точні історичні деталі, окрім подій, під час яких він жив. Але їх варто почитати – люди XIX століття мали певний шарм у своєму світогляді, обумовлений вихованням та поняттями про мораль.

З сучасних українських можу порадити більше, бо з творчістю цих авторів я познайомилася коли почала писати сама. Це Анастасія Нікуліна – чудові книжки для підлітків і не тільки, Ярина Каторож – хороше фентезі, Радій Радутний – фантастика, Любов Відута – чудові книги та вірші для дітей. Цікаві оповідання у стилі фентезі в Олени Сайчук (псевдонім Ема Ільм) – вона публікувала їх у збірці “Брама”. Хороші історичні романи пишуть Ірина Даневська, Оксана Зененко (хоча в неї історично-містичний), Дмитро Воронський, Василь Крас, Віктор Вальд. З детективів – Василь Добрянський, Віктор Янкевич. Оригінальні любовні романи пише Євген Хміль.

Що Вас надихає на Вашу творчість?

Однозначно або чітко відповісти на це питання складно. Як правило, спочатку в уяві виникає пара (як виникає – складно пояснити), які стають головними героями книги. А далі починається вибір реальної історичної події, збір інформації, кропітка праця. Я ніколи не пишу за чітким планом. Буває таке, що нові герої та сцени роману з’являються спонтанно. І часто сама не знаю, як завершиться моя книга.

Лише одне незмінне: головні герої завжди долають усі свої халепи. Чому? Тому що нам треба позитивні образи сильних, впевнених успішних людей. Попри мою повагу до вітчизняної класичної літератури, вона містить забагато страждань та невдач – це не надихає читача на власне успішне життя. А от закордонна література навпаки – містить позитивних героїв, на яких хочеться бути схожим. Вже дорослою я зрозуміла, чому мені було так важко читати нашу класику – через оту вічну журбу. Але ж коли я досліджую історичні події, то бачу інших людей – наші предки були доволі оптимістичними, впевненими та вольовими людьми. Саме ці риси я прагну вкласти в своїх героїв. Досить з нас жалю та журби – нам треба позитив.

Чим для Вас є історичні романи?

Історія така наука, яка вимагає більшої точності, ніж фізика з математикою. І вона до божевілля цікава, бо розповідає про життя та долі таких самих людей, як ми з вами. Історія – цілий всесвіт, який існував, але якого вже немає. І Історія вчить життю – знаючи її, ми можемо уникнути багатьох помилок. Але ми лінуємося вчити! Почасти це через шкільну програму, яка настільки суха та нецікава, що аж журба бере. Почасти це через внутрішнє переконання людей, що історія це нудно. Ні, це не нудно! Це цікаво, пізнавально, навіть феєрично.

Історичні романи для мене наче портал в реальний, але минулий світ. А ще можливість розширити свої знання в усіх галузях. Бо історичний роман містить усе – любовний роман, фентезі, детектив, психологічний роман, соціально-побутовий тощо.

Що читачі можуть взяти собі з Ваших текстів?

Після п’яти років письменництва мушу визнати, що головною моєю перевагою як авторки є легкість оповідання та цікава подача історичного матеріалу – це зазначають майже усі мої читачі. І мені страх як приємно чути від людей, що завдяки моїм книгам вони не просто дізналися щось нове та цікаве, але переглянули своє ставлення до Історії та зацікавилися нею. Тож завдяки моїм книгам читач може якщо не вивчити історію України повністю (для цього мені треба написати десятки романів), то хоча б дізнатися про ключові події нашого минулого, дізнатися про побут, звичаї, повсякденне життя наших предків. Адже я пишу книгу, намагаючись чесно реконструювати події (звичайно настільки точно, наскільки це можливо у сучасності). Саме реконструювати, а не підлаштувати під свою задумку – я не Дюма, щоб вішати свої опуси на історію, як на цвях. Бо якщо ми не знатимемо минулого, то не матимемо майбутнього.

На мій сором мушу погодитися з Геббельсом, який казав “Забери у народу історію – і через покоління він перетвориться на натовп, а ще через покоління ним можна управляти, як стадом”. Якщо не маємо усвідомлення свого коріння, свого роду, то перетворюємося на бур’ян, втрачаємо орієнтири. Навіть більше – втрачаємо гідність. Достатньо поглянути на сьогодення, щоб зрозуміти, які катастрофічні наслідки має незнання своєї мови, традицій, культури, історії. Почасти це через згубну діяльність Радянського Союзу, почасти через людські лінощі. Гірко та боляче це усе бачити.

Як Ви “вживаєтесь” в епоху, коли розгортається дія Ваших романів?

Особливо ніяк. Часто, коли перечитую написане, мені стає страшно – я не пам’ятаю, як це було написано. Наче моє Я замістив хтось інший, хто керував моєю рукою. Це звучить фантастично, навіть абсурдно. А насправді це дуже важко: коли я пишу роман, то наче випадаю з реального життя, провалююся у міцний сон, а коли закінчую, то немов прокидаюся та відчуваю себе дезорієнтованою та знедоленою. Це висотує душевно та інтелектуально.

Чим є для Вас творчість класиків – Миколи Гоголя та Зінаїди Тулуб, які кожен у свій час писали про ті ж часи, про яки Ви творите Ваші романи?

Скажу одразу – Зінаїду Тулуб не читала, тому нічого не можу сказати щодо її творчості.

А от з Гоголем складніше – я не поважаю його як письменника. Микола Васильович є нащадком козацького старшини Остапа Гоголя, соратника нашого великого гетьмана Богдана Хмельницького. Але на превеликий жаль нащадок козака-лицаря описував свій народ як щось кумедне, розважальне в угоду окупантам-москвинам. Так, Гоголь любив Україну, але йому, майстру слова, не вистачило хоробрості привселюдно звеличити шляхетність, переваги свого народу. Натомість волів акцентувати увагу на недоліках. Прикро, адже у Гоголя чудовий стиль, але рідкуватий він як людина.

Що Ви творите зараз і які у Вас творчі задуми?

Нині я закінчила свій шостий за ліком роман. Але про що він – не скажу. Коли він побачить світ – не знаю, тому нехай це буде сюрприз. Єдине, що можу сказати, це теж історичний роман, але не про добу Козаччини. Сподіваюся, обрана мною малознана тема буде так само цікава читачеві, як і козацтво.

Красно дякую Вам за розмову!

Олександр КУЗЬМЕНКО, Харків

Довідка: Ярослава Дегтяренко. Народилась та мешкає в Запоріжжі. Домогосподарка. Виховує доньку. Колекціонує фото з краєвидами Запорізької області.

Інші наші розмови з літераторами у розділі Літературне інтерв’ю

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *