Про село Костянтинівка на…

Тут просто чудові…

Про одну хату на…

Ми приїхали на хуті…

Чоловік купив село п'ятсот…

Чоловік купив сел…

З гумором на десятому…

Ми проїхались по се…

Село Тарасівка на Київщині.…

Ми звернули з дорог…

З міста — до…

Ми від'їхали в…

«
»

«Від голоду та епідемій померло 90% сімей». Осман Мухтаров ‒ про депортацію 18 травня 1944 року

18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам’ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують унікальні свідчення з цих архівів.

Я, Осман Мухтаров, кримський татарин, народився 25 березня 1939 року. Уродженець села Трудове Сімферопольського району, але виселяли з села Аргин (з 1945 року Балки ‒ КР) Білогірського району. Є свідком тотальної депортації кримськотатарського народу 1944 року, здійсненої сталінським комуністичним режимом колишнього СРСР.

На момент депортації наша сім’я у складі 8 осіб жила в селі Аргин Білогірського району. До її складу входили: батько Абдулла-Мухтар Абдувелієв, 1876 р.н., мати Керіме Мухтарова (дівоче Мустафаєва, 1898 р.н.), сестра Ур’яне Мухтарова (1926 р.н.), сестра Аліме Мухтарова (1931 р.н.), сестра Абібе Мухтарова (1934 р.н.), я, Осман Мухтаров (1939 р.н.), брат Союн Мухтаров (1940 р.н.) і сестра Тевіде Мухтарова (1942 р.н.). Склад сім’ї підтверджується архівною довідкою від 6 травня 2008 року №14-547/08.

Дорогою в ешелоні люди помирали від страшних страждань, голоду, хвороб.







БІЛЬШЕ ПО ТЕМІ:

«З п'ятнадцяти років почалися наші каторжні роботи»

На місці спецпоселення ‒ Узбекистан, Наманганська область, Папський район, село Гульбах ‒ нас поселили в барак, де не було ні вікон, ні дверей, який перетворили на туалет.

У дорозі наш батько захворів. Медичні працівники на станції Арис (станція на залізничній лінії Оренбург ‒ Ташкент, розташована на території Казахстану ‒ КР) батька зняли, хоча старша сестра Ур’яне хотіла залишитися й доглядати за батьком. Але її суворо попередили: «Ніхто не має доглядати за хворим, для цього є служба медицини. Вам треба негайно повернутися у свій вагон, ми знаємо, куди вас везуть, і якщо він одужає, то ми його відішлемо до вас». Ми не встигли доїхати до Ташкента, коли нам прийшло повідомлення: «Ваш батько помер, турбуватися вам не потрібно, ми його поховаємо».







БІЛЬШЕ ПО ТЕМІ:

«Цей жах і звіряче ставлення я не можу забути»

Коли ми приїхали на місце поселення, наш барак був досить великий. На кожну сім’ю давали по одній кімнаті, але, коли не вистачило кімнат, стали підселювати інші сім’ї з 3-4 осіб.

Вся сім’я опухла від голоду та епідемії, упродовж чотирьох днів поховали трьох, залишилися лежати опухлими мати і п’ятирічний син

Практично від голоду та епідемій померло 90% сімей. Навпроти нашої кімнати жила сім’я з п’яти осіб. На жаль, я прізвища та імена їхні не пригадую, але дуже добре пам’ятаю, як ця сім’я помирала. Батька у них теж не було. Вся сім’я опухла від голоду та епідемії, упродовж чотирьох днів поховали трьох, залишилися лежати опухлими мати і п’ятирічний син. Наступного дня помирає мати, син відрізає у померлої матері шматочок м’яса та їсть… Мати поховали, а потім наступного дня поховали й сина.

У нашій родині від голоду та епідемії, окрім батька, померло ще троє: Тевіде, Союн та Ур’яне. Мати працювала на бавовняних полях, сестра Аліме теж ходила разом із мамою працювати на бавовняних полях. Також ганяли на бавовняні поля працювати сестру Абібе. Ні продуктів, ні одягу ‒ нічого не було. Мене мати у 1945 році віддала до дитячого будинку, директор якого був узбеком. Годував дітей на добу один раз, але як годував ‒ здогадатися неважко. Щодня діточок ховали.







БІЛЬШЕ ПО ТЕМІ:

«Ні покарання за скоєне, ні компенсації, ні законів ‒ усе повз нас»

Почалися епідемії дизентерії та малярії. Люди помирали сім’ями

В умовах надзвичайної недостатності продуктів, питної води, відсутності санітарних умов почалися епідемії дизентерії та малярії. Люди помирали сім’ями. До 1956 року ми перебували під суворим комендантським режимом.

На підставі вищевикладеного, враховуючи, що подібні злочини скоювалися щодо всіх моїх співвітчизників лише за національною ознакою, прошу:

‒ реалізувати комплекс заходів щодо визнання українською державою та світовою громадськістю цих діянь геноцидом кримськотатарського народу;

‒ від імені кримськотатарського народу ініціювати перед Українською державою проведення заходів для притягнення до відповідальності осіб, які вчинили цей злочин.

(Спогад від 2 листопада 2009 року)

До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *