Не нудно в Нагуєвичах

Сьогодні до 104-их роковин смерті Івана Франка у державному історико-культурному заповіднику в Нагуєвичах презентують перший науковий збірник «Садиба Івана Франка». Втім останнім часом музейна команда більше своїх зусиль спрямовує на те, аби долучити до Франкової спадщини дітей та молодь. І робить це тією мовою, яку сучасні діти і молодь розуміють найкраще: тут і велосипедна екскурсія, і прогулянка в запряженій кіньми кареті, і контактний міні зоопарк з вівцями і рок-концерт. Розробили тематичну настільну гру «Вандрівка з Франком», ближчим часом планують відкрити квестову кімнату і зробити франкових персонажів героями ще й комп’ютерної забавки.  

«Глобально ми працюємо над тим, аби Франка прив’язати до молоді, тому що «війну» за Франка і Шевченка в школі ми програємо ще досі. Доки Франко не бігатиме в них в телефонах, то нам буде важко залучити дітей до теми про українського генія», – говорить директор музею Богдан Лазорик. Він зустрічає гостей у найкращому стилі бойківського ґазди: «Ви тільки скажіть скажіть, хто до нас їде: чи великі, чи малі, чи веселі, чи сумні – ми всім організуємо відпочинок в заповіднику».

Богдан Лазорак – кандидат історичних наук, викладач Дрогобицького педагогічного університету імені Івана Франка. На посаді директора музейного комплексу лише три роки. За цей період заповідник пройшов серйозний ребрендинг. Та найголовніше, наукові працівники музею склали клаптик за клаптиком історію нагуєвицького музею, щоб довести його автентичність і вагомість у культурній панорамі України.

Як повертали історію нагуєвицькому заповіднику

Музей і заповідник в Нагуєвичах довго не сприймали всерйоз. «Його вважали «сировинним» придатком львівського музею, який організовано в домі Івана Франка», – каже Богдан Лазорак. Наукова робота тут майже не велася, але організовували екскурсії: приманювала людей не лише садиба Франків, а й чудотворне джерело Ярина неподалік. Наступний, 2021-ий рік, стане для нагуєвицького музею ювілейним: перше десятиліття, як діє державний історико-культурний заповідник імені Івана Франка, а не філія львівського музею. В планах дирекції – затвердити за ним статус національного заповідника, на кшталт «Батьківщини Тараса Шевченка», що є на Черкащині.

«В паспорті музею написано, що його відкрито за радянської влади у 1946 році, – розповідає Z Богдан Лазорак. – Мені, як історику, краєзнавцю, було дивно, чому в Самборі, Трускавці, Дрогобичі подібні музеї були засновані ще в тридцятих роках, а в Нагуєвичах значно пізніше. Я підняв фонди, які довго зберігалися у львівському музеї імені Івана Франка (йдеться про 10 тисяч фондових одиниць, які нам повернули щойно у 2001 році).  Коли ми провели ревізію, знайшли рідкісні експонати: печатки, фотографії, спогади, документи, знимки 30-их років, на яких відома «Галицька громада робітнича» в хаті брата Івана Франка – Захара. Міжвоєнна українська періодика («Діло», «Дрогобицька газета»), а також польська писали про те, що у 1934 році на місці, де стояла хата Івана Франка, Галицька громада робітнича (у Дрогобичі була філія цього товариства, яка носила ім’я Івана Франка) на чолі з відомим адвокатом Степаном Витвицьким утворює Комітет з побудови «Дитячої оселі, музею пам’яток Івана Франка та захоронки». Вони, навіть, розробили статут, яким мали би керуватися ці організації: сиротинець чи то інтернат, будинок для пристарілих і музей імені Івана Франка. Засідання Громади проводилися просто в хаті Захара Франка, бо Іван зрікся своєї частки на користь брата. Батьківської хати вже не було, тому Захар приймав діячів в себе вдома. На місці обійстя, яке колись належало Якову Франку, поставили пам’ятний стовп, на якому було написано, що тут відкриють дитячу оселю і музей пам’яток Івана Франка».

Аматорський театральний гурток у Нагуєвичах. Знимка ’30-их років минулого сторіччя

 Польська влада не зареєструвала такої організації. Ще одна спроба відкрити музей Івана Франка була у 1936 році до роковин смерті поета. Тоді на перешкоді стали внутрішні чвари.  Українці були поділені на табори: народно-демократичний рух і комуністичний.  «Захар Франко та його діти – Григорій і Василь – належали до Комуністичної партії Західної України, і це не забереш. Вони всі були соціалістами і щиро вірили у  ті гасла, – розповідає Богдан Лазорак. – Адвокат Степан Витвицький належав до протилежного крила – народно-демократичного (до тих, які потім перші стали в лави ОУН-УПА). Він з прибічниками був проти того, щоб музей Франка відкривали для гасел: «Фабрики робітникам»,  «8-годинний робочий день» і подібних. 31 травня 1936 р. вшановували  25-річчя від дня смерті Івана Франка. На зібранні українці поставили на трибуну тризуб і синьо-жовтий прапор, а опоненти зняли і поставили червоний. Почалася бійка, потім ще раз перестрілися, як їхали фіакрами до Дрогобича, зав’язалася різанина, польська поліція цим скористалася і завела тюремні справи. Музей знову не відкрили».

Комітет побудови дитячої оселі. Знимка ’34 року

Так і вийшло, що працювала над ідеєю музею в Нагуєвичах українська громада ще у 30-их роках, проте відкрили його вже за радянської влади на десять років пізніше.  Статут музею затвердили аж у 1939 році, коли почалася перша радянизація. Ідею починає підхоплювати син Івана Франка – Петро – засновник Пласту, винахідник, мислитель. У 1940 році він став першим директором львівського музею Івана Франка, в домі батька.  «Зараз ми вже маємо документи, які підтверджують, що в 1940 році Петро Франко організовує перші експедиції в Нагуєвичі разом з етнографічною комісією при Академії Наук УРСР. Члени експедиції приїжджають з фонографами і записують народні співи, приповідки, які Іван Франко збирав у довколишніх селах, – формують базу етнографічну. На базі львівського університету Петро Франко створює студентську експедицію до Нагуєвич: дає своїх львівських музейників і вони їдуть з молоддю в зимову мандрівку на лещата. До річниці народження в 1941 році планували відкрити заповідник. Це на п’ять років раніше, ніж він відкритий згідно з паспортом історичного об’єкта», – провадить директор музею Богдан Лазорак.

У столичному архіві, що при парламентській бібліотеці, музейники віднайшли лист Петра Франка до Народного Комісаріату освіти і культури УРСР. У ньому повідомляється, що експедиції до Нагуєвич «дали колосальні результати». «У сусідньому до Нагуєвич селі Попель ми знайшли хату, яка була збудована з деревини, проданої від хати, в якій народився мій батько і я (бо Петро – єдиний з дітей Франка народився в Нагуєвичах – Б.Л). Далі Петро Франко пише: «Треба відкривати заповідник, бо вирубується ліс в селі Радичів. Там росте дуб Франка, де батько працював. Створімо заповідник республіканського значення. Адже тоді вже був заповідник республіканського значення Тараса Шевченка», – додав Богдан Лазорак. Спроба сина заснувати музей в Нагуєвичах не вдалася. Почалася війна:  Петро Франко зник в один день, ніби канув в Лету.   «Здавалось би, був членом КПЗУ, брав участь у виборах, їздив до Сталіна після перших виборів у Західній Україні…  6 червня його викликали до Києва, звідки він ще подзвонив жінці, а далі з ним пропав будь-який зв’язок.  У 2017 році росіяни опублікували шифрограму, в якій за наказом  Хрущова йшлося про те, щоб серед інших розстріляти і Петра Франка. Ніхто досі не знає, де його розстріляли і поховали», – розповів Богдан Лазорак.  

За німецької окупації ідею музею підняв дрогобицький діяч Іван Ковбанюк, але тоді відкрили тільки дитячу оселю, яка діє й досі. У 1946 році почали формувати музей. Перший запис у книзі відвідувачів залишили енкаведисти, які мали наказ розстріляти членів українського збройного підпілля, яке було витіснене в гори, і зайшли по дорозі «поклонитися великому революціонеру Івану Франко». «Відразу стає зрозуміло, яким було тоді уявлення про Франка, і яким був музей – наскрізь агітаційним і прополітичним», – зауважує Богдан Лазорак. Очільником першого музею імені Івана Франка в Нагуєвичах став племінник поета, син Захара – Григорій. На цьому наполіг письменник Микола Бажан, якому була небайдужа доля музею. Таким чином він прагнув зберегти бодай етнографічну тяглість покоління Франка: родинні пам’ятки, пісні, традиції. Нагуєвицький музей відразу привернув увагу радянської системи: сюди з московського музею Леніна прислали трьох наукових співробітників, які «допомагали» Бажану та Григорію Франку сформувати статут. Впродовж десятиліття нагуєвицький заповідник набрав культурної ваги: у 1956 році на столітній ювілей Івана Франка сюди приїжджали гості з Аргентини, Канади та інших куточків світу. У 1963 році внаслідок політичних конфліктів музей-садибу Івана Франка приєднують до львівського літературно-меморіального музею на правах філії.

Франко у Нагуєвичах: сучасно, модно і не нудно      

Серйозні проекти на території нагуєвицького заповідника почали втілювати на початку 80-их. Довголітня директорка музею-філії Марія Оркуш зі співробітницями буквально взялися за реконструкцію садиби Якова Франка на основі твору Івана Франка «Мій вітцівський дім». «Ця садиба  постала руками жінок», – каже Богдан Лазорак. У 1986 році під протекторатом голови Спілки письменників Романа Лубківського, на Франковій горі в Нагуєвичах відкрили літературно-меморіальний музей. «Тоді то був колосальний проект, та й нині таких музеїв вже не будують: з підземеллями, фондами, бібліотечними залами, автономною котельнею. Він був відкритий дуже помпезно:  з усього СРСР приїхали письменники. Тоді ставлення до Франка було іншим», – розповідає Богдан Лазорак.

Відтоді і до 1996 року життя тут вирувало: в лісовому парку відбувалися концерти, приїжджали відомі люди. Доки не сталася перша трагедія: згоріла давня церква святого Миколая, в якій хрестили Івана Франка. На тому не стало: у лютому 2001-го ще одна пожежа зруйнувала стодолу, а в липні й садибу Франка. Їх, щоправда, невдовзі реконструювали державним коштом. «Нагуєвичі –  це особливе село, Іван Франко писав про то не раз. Громада там непроста: століттями тут був власний суд, на печатці села зображений меч – символ німецького права. Селяни видобували сіль в Дрогобичі і Сільниці, тому король дав їм таке право. Щось з того ментально дійшло до ХХ століття. Не випадково там ті пожежі і чвари. Однак рід Франка не з Нагуєвич: вони походили з села Озимина, а на Слободі (частина Нагуєвич) поселилися у 20-их роках XIX століття. Односельці Івана Франка за життя мало його читали. Відомо, що його двічі не підтримали на виборах.

«Іван Франко був гостем в Нагуєвичах: він любив сюди приїжджати до родини, привозити свою сім’ю. Коли дружина Ольга була вперше вагітна, він мав їхати на конференцію і не хотів її саму лишати у Львові. Привіз в село, тут вона Петра й народила. Завжди помагав односельцям: половина людей була неписьменна, то комусь документи заповнив, переклав. На городі любив помогти. Є спогади, що з сином Петром приїжджав на весілля до племінника: до ранку співав з людьми народні пісні.  На коляду бував у Захара: любив «Бог ся рождає» і «Бог предвічнИй». Колядували, доки не захрипали, також є спогади про це. Він був рибак, грибар, сусід, ворог… Сам про це писав. Приходив у кнайпу, брав собі каву чи чай, під пахвою книжка чи газета… Всі завмирали: дивляться і мовчать, бо доктор Франко зайшов. «Та вже щось кажіть!» – «Доктор Франко, а що там нове для дітей вийде?», «Поможіть те, поможіть інше». Отакий був «живий чоловік», – завершив Богдан Лазорак.

Відбудова у Нагуєвичах

«Приїжджайте, тут цікаво!» З таким гаслом запрошують відвідати нагуєвицький музей-заповідник сьогодні. В колективі працює 32 людей. За останні роки розробили логотип, футболки з вишивкою, яку відсканували з сорочки Івана Франка, запустили веломандрівку та «Франкофіакр». «Знайшли карету. Через систему Прозоро купили коня. Знайшли такі описи, що у 20-их роках в Дрогобичі була організація велосипедистів – їх називали «наколесники». У 1926 році наколесники приїжджали з Дрогобича в Нагуєвичі вшанувати Івана Франка. Їхали тією стежкою, якою Франко ходив в гімназію. Ми розширили той веломаршрут: долучили сюди чудотворне джерело в Ярині, датоване кінцем XVIII століття. Також Горішню церкву, яка згадується в грамоті Лева Даниловича, бо Нагуєвичі були княжими землями до XIV століття. Внесли сюди і церву святого Миколая, де хрестили Івана Франка, де поховано його батьків, і збережена давня дзвіниця. Під час експедиції ми знайшли в тій дзвіниці Требник Петра Могли 1656 року і Мінею Ставропігійського Братства». Такий вийшов маршрут – «Франкоровер». Молодь його сприйняла».  

У підземеллі літературно-меморіального музею діє постійна міжнародна виставка з дещо містичною назвою «Посмертна маска вічно живого». Експонати її теж мають певну містику: це посмертна маска Івана Франка – відбиток його мертвого лиця («знайшли у відрі разом з погруддям Троцького»); фотографії з похорону та ексгумації мислителя; відео, на якому збережено голос митрополита Андрея Шептицького; репродукція єдиного втраченого портрета Івана Франка за робочим столом, яку написав дрогобицький митець Левко Микитич.

У серпні, в день народження Івана Франка, на території садиби – етнофест.  Цього року мав би бути четвертий. Під час фестивалю працює пів сотні локацій:  гончарі, ковалі, різьбярі проводять майстер-класи.  У парку – рок-концерт, на галявині – народні танці, пластова руханка. На цьогорічний етнофест запрошений гурт ДахаБраха. Для дітей планують відкрити лабіринтову конструкцію. Наступний рік – ювілейний і для Івана Франка, і для нагуєвицького заповідника. «Плануємо театралізовану екскурсію, – ділиться планами Богдан Лазорак. – Дасть Бог,  повноцінно запустимо квест-кімнату, де для дітей зможуть проводити майстер-класи».

 

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *