Синергія виконавця і слухача…

Збірник наукових ро…

Я не чакаў такога…

Сёння нашым суразм…

Я не очікував такого…

Сьогодні нашим спі…

Важливо вчитися у класиків…

Сьогодні нашою спі…

Я не маю рецепту…

Сьогодні нашою спі…

Кернесюґенд

м. Харків, вул. Д…

В Ірпені утворено…

Нещодавно в Ірпені …

«
»

«Українці, які приїхали до Австралії в кінці 40-х, почали з Церкви, а потім додалося і все інше», – владика Петро Стасюк

У наступну неділю, на Трійцю, у соборі Cвятого Юра у Львові, відбудеться хіротонія нового єпископа Мельбурнського Миколи Бичка, відкладена у зв’язку із карантином в Україні і світі. У лютому на радіо «Воскресіння» відбувся ефір з новопризначеним владикою.

А у ці дні у програмі «Добра розмова» з Тарасом Бабенчуком – його попередник як єпископ УГКЦ в Австралії, Океанії та Новій Зеландії, владика Петро Стасюк, який очолював Мельбурнську єпархію УГКЦ з 1993-го по 2020 рік. Владика розповідає про своє служіння в Австралії та Канаді, співзвучне і накладене на життя і української діаспори, й УГКЦ за кордоном і в Україні.

Владика Петро – нащадок українських емігрантів в Канаді кінця XIX століття. Народився у 1943 році, в Манітобі, у Роблені.

«То була українська околиця, яка називалася Поступ, і де жили кількасот українців, – розповідає він. –  Там була українська школа і мала семінарія отців Редемптористів (пізніше – колегія святого Володимира – Ред.), до якої я вступив у 13 чи 14 років. Закінчив навчання у 60-му, звідти пішов до новіціяту отців Редемптористів, був висвячений у 1967 році і повернувся до семінарії вже як вчитель, а потім – директор. Так що 25 років мого життя і праці були пов’язані з вихованням молоді – і у нашій семінарії, і, пізніше, у цивільній школі в Саскачевані, і коли служив у Торонто…»

Отець розповідає про перші знаки до покликання – і це була історія Митрополита Андрея Шептицького.

«Коли я ще вчився у семінарії, до нас на запрошення нашого митрополита, Максима Гребенюка, приїхав Курт Левін, якого у 40-х роках, малим хлопцем, врятував від Голокосту Митрополит Андрей Шептицький. І він багато розповідав нам про Митрополита Андрея, про якого я на той час нічого не знав… І казав нам, що сподівається, що з нашої школи вийдуть студенти, які стануть священниками і колись повернуться в Україну, щоб відродити там Церкву. Він розповідав нам, що Церква в Україні в руїні, в підпіллі, що там дуже тяжко… І я того не забув. З того часу Бог говорив мені, що маю бути священником… З Куртом я мав зв’язки пізніше, маю його книжку і вдячний йому за те, що він посіяв у мені те зерно, яке виросло у покликання…»

Додамо, що Курт Левін (помер у 2008 році в Нью-Йорку) – син львівського равина, відомий у США, Європі та Японії фінансист і економіст, а також дослідник і громадський діяч, був одним із тих, хто багато зробив для беатифікації Митрополита Андрея та архимандрита Климентія Шептицьких. Вони врятували його в роки Другої Світової війни, і Левін усе життя працював над тим, щоб вони були визнані Праведниками світу. Давав свідчення у Ватикані, оскільки, як він казав, найбільшою його метою в житті було проголошення братів Шептицьких новомучениками і святими.

Владика Петро Стасюк до 40 років служив у Канаді – як сотрудник парафій в Робліні та Ітуні, парох парафії у Торонто, а також як учитель і керівник колегії св. Володимира. До слова, з цієї колегії (колишньої семінарії) вийшло 8 єпископів УГКЦ. Цікаво, що звідти є і кілька членів НХЛ Канади, оскільки при колегії була гарна хокейна команда, тренером якої також був владика.

Аж ось у 1992 році Папа Римський Іван Павло ІІ призначив ієромонаха ЧНІ Петра Стасюка єпископом УГКЦ у Австралії, Новій Зеландії та Океанії, і у березні 1993 року відбулася його хіротонія. Владика розповідає про той час і свої відчуття.

«Я не мав поняття ні про Австралію, ні про те, що на мене чекає. Хотів відмовитися і навіть говорив з Папським Нунцієм, але… На моїм гербі написано – «Хай буде воля Твоя», і навесні 93-го я приїхав до Австралії…

На часи мого дитинства, у 50-ті роки, українці в Канаді за більш, ніж півстоліття еміграції уже обжилися – жили купно у своїх округах, говорили українською мовою, ходили до нашої Церкви… В Австралії історія еміграції українців була зовсім іншою: головна і найбільша хвиля емігрантів припала на 1948-49 роки. То були люди з німецьких таборів DP (переміщених осіб – Ред.), які боялися повертатися в Україну… Тих людей, які ще жили в Україні, зараз залишилося дуже мало, а тоді, на початку 90-х, ще трохи було…» 

Українська громада Австралії у 50-х роках складала 16-18 тисяч осіб, але, з часом, досягла настільки значних успіхів у розбудові громадського і культурного життя, що у цьому її порівнювали навіть із багатомільйонною діаспорою Північної Америки. Люди будувалися, гуртувалися, створювали громадські і культурні організації і рухи, школи, хори, театр. І, звичайно, будували церкви і творили Церкву. Мельбурнська єпархія УГКЦ була проголошена у червні 1982 року, а першим єпископом став  владика Іван Прашко, який у 1950 році, по закінченні докторату у Папському інституті в Римі, прибув до Австралії для душпастирської праці.

«Владика Іван приїхав до Австралії тоді, коли українцям потрібно було будувати своє життя від самого початку, – розповідає владика Петро. – Він мусив будувати Церкву, громада будувала свої домівки, громадські будинки, створювала організації. Вони почали з Церкви, а потім додавалося і все інше… Коли я приїхав, церкви вже були, організації були, і Церква виконували свої душпастирські обов’язки. У моїх часах з’явилася потреба у роботі над структурами і статутами, щоб кожен член єпархії – священик чи мирянин, парох чи парафіяльна рада, знали свої завдання. Це урівнювалося з процесами, які відбувалися і в Україні… В останні п’ять-шість років починаємо говорити про пасторальні програми, і це вже новий етап…»  

«Діаспори у різних країнах мають свої етапи розвитку – історія подібна, але важить багато факторів, як і сам час. Те ж стосується і розвитку Церкви на еміграції. Те, що було в Канаді у 50-х, в Австралії тільки починалося, але й відбувалося пришвидшено. Наприклад, використання англійської мови у літургійних відправах та інших службах: в Канаді це постало ще з 60-х років, а в Австралії – років із десять тому… 

Єпархія в Австралії дуже добра – тут є і сильний мирянський рух, і добрі священики. Українська громада тут – як велика родина: всі знаються через Пласт і СУМ, є близько 20 різних українських організацій. Ми знаємо людей, які живуть у Перті, за 5 годин перельоту літаком, в Аделаїді, в Сіднеї чи у Брісбі – всі один одного знають і спілкуються, особливо тепер, коли маємо модерні засоби комунікації… Маємо добрих лідерів, які стараються, щоб всі ми були єдиною спільнотою…»

Владика Петро, який усе життя працював з молоддю, не залишив без уваги цей напрямок і в Австралії, будучи єпископом. Щороку по тижню проводив у таборах Пласту і СУМу, оскільки взяв собі за обов’язок завжди бути на зібраннях молоді. В кінці 90-х було засновано рух «Молодь – Христові». «Владика Іван Пришко теж все їздив по таборах, а тепер кожна парафія має капеланів і для Пласту, і для СУМу. А тоді, в кінці 90-х, ми будували рух «Молодь – Христові» за планом і принципами, які Андрей Шептицький уложив ще у 1932-33 роках в Україні. Це була спроба Церкви об’єднати молодь єпархії і ще одна з ідей, яка єднала українську громаду в Австралії. Ті, хто має зараз по 35-40 років і були учасниками того руху, товаришують по-сьогодні, хоча сам рух дещо ослаб з різних причин…»

І про пасторальні програми та катехизацію, до чого владика Петро має прямий стосунок – і як керівник Патріаршої катехитичної комісії УГКЦ впродовж багатьох років, і як один із авторів масштабної праці «Катехизм УГКЦ. Христос – наша Пасха», виданої у 2011 році. Серед авторів – Блаженніший Святослав, як доктор богослов’я.

«УГКЦ сотні років хотіла написати і писала свій катехизм, – каже владика Петро. – Найбільше працював над цим Митрополит Андрей Шептицький. Я десь читав, що Митрополит казав, що той катехизм колись обов’язково вийде. І от у 2011 році він вийшов… Було близько 250 авторів, ми працювали над ним десь із десять років, постійно зустрічаючись і обговорюючи все. Але сама ідея з’явилася – чи відродилася, у 95-му, коли ми, кожен окремо, почали цю роботу. Можна сказати, що цей катехизм – це дійсно щось, що виросло з потреб нашої Церкви, це дійсно Божий дар і Боже благословення… Це не справа дня, року чи навіть десяти років, тому що все це живе, розвивається, бере свою форму з життя. І, можливо, через 10-15 років потрібне буде перероблене видання, бо часи міняються…»

reradio.com.ua

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *