Нам варта чытаць творы…

Сёння мы пагаворым…

Нам слід читати твори…

Сьогодні нашою спі…

Синергія виконавця і слухача…

Збірник наукових ро…

Я не чакаў такога…

Сёння нашым суразм…

Я не очікував такого…

Сьогодні нашим спі…

Важливо вчитися у класиків…

Сьогодні нашою спі…

Я не маю рецепту…

Сьогодні нашою спі…

Кернесюґенд

м. Харків, вул. Д…

«
»

«Моя задихана коридо…»

Ніколи не думав, що той дванадцятилітній хлопчик, мокрий від травневої зливи, якого я вперше побачив на Погулянці, стане п’ятдесятилітнім вуйком. Те зрештою він вуйко реальний і тато теж. Тільки ніхто його не питає так, як він свого батька: «Татку, а троє дерев це вже ліс?. .»

Тарас уже тоді був кришталево дзвінкоголосим, коли ходив з альтом у музичну школу-інтернат ім. Крушельницької. «А та школа метальова, вчаться мени там зі Львова». Це лунало з касет на червоних, голубих югославських касетофонах «Internacional», який і я придбав на суботицькому ринку. Той же кришталь голосу чи, може, венеційське скло… «Він співатиме для неї аж дзвенітиме кришталь». Кришталь голосу Тараса Чубая бився о кришталі в львівських креденсах і чернівецьких сервантах. Голос, чистий, як гірський потік, що збагачує киснем не безкисневі Черемош і Тису.

Перша «Червона рута» відбувалася наприкінці вісімдесятих років минулого століття. Вже тоді доблесні радянські правоохоронці викручували руки юному Тарасові за пісню. Чернівці – це місто не лише Пауля Целяна й Рози Ауслендер, не тільки місто сумних очей Емінеску, це місто Володимира Івасюка. Тарас це знав добре, ріс ув артистичному оточенні, куди до відкритого Грицька Чубая на тісну кухоньку на Погулянці збігався чи не весь львівський андеґраунд. І те гоголівське: «Україна дзвенить піснями» було далеко не всім.

Як Лисенко щепив на дику шипшину добірні трояндові пагони класичної музики, так Тарас Чубай мітив на зовсім не попсову естраду, навіть Володимир Івасюк у його виконанні зазвучав іншим «водограєм».

Тарас Чубай виспівав майже половину вишуканої й конгеніальної поезії свого батька: гурт назвав «Плач Єремії» (Єремія – один із найсумніших біблійних пророків). «Плач Єремії» – назва книжки Григорія Чубая, твори з якої я передніше читав у машинописах. Олег Лишега й Стах Смирнов на київському Виноградарі мали славнозвісне «П’ятикнижжя». Був виспіваний цілий цикл «Світло і сповідь», присвячений мамі Тараса – Галині Іванівні.

Окремою сторінкою в музичній і виконавській майстерности Тараса Чубая є чудово заранжовані співаком і музикантом поезії Богдана – Ігоря Антонича, котрий і сам непогано володів скрипкою. Не випадково, що єдина етнічна група карпатських горян, лемки, славиться піснею так, як гуцули – інструментальною музикою.

Коли я в книжці «Фараметлики», своїй першій не цензурованій збірці, реалізованій у приватному видавництві «Ґражда» в Ужгороді, опублікував вірш «Сервус, пане Воргол», то багато захопилося цим текстом. Роман Чайка в розмові на радіо «Люкс» (одна з перших комерційних радіостанцій Львова) говорив у розмові: «Ну, признайся в своєму коханні до Воргола…» Вірш був співзвучний із ворголівським настроями поп-арту, з лемківським походженням самого Андрія Вархоли, його батьків із села Микова під Низьким Бескидом, які виїхали на шахти Пенсильванії, як і багато інших закарпатців і дуже швидко американізувалися.

Тарас Чубай взяв цей текст до репертуару «Плачу Єремії». Майже на всіх поетичних вечорах, презентаціях в Україні та Європі я мусив його читати. Доповненням до цього був хіт «Плачу Єремії» і музики 90-х років минулого століття. Не настільки була захоплюючою постать самого Воргола (вона далеко неоднозначна), як концепт самого поетичного тексту та його музичної інтерпретації. В медіа пісня звучала багато разів, і в самій Америці, я мав з цього тільки приємність.

Навіть наш національний гімн у виконанні Тараса Чубая Чубая звучить вражаюче, не так як з голосів академічних хорів. Хоч Тарас ніколи в цьому плані не був ні кармазинником, ні шароварником.

Тарас Чубай наразі вже надовго пережив свого тата й тим самим зберіг й оновив його поетичний світ.

Музика й пісні Тараса Чубая не «в догоду хтивим ерудитам, юрбі цинічній до смаку», тобто новочасному шоу-бізнесу. Мистецьке оточення, консерваторій на освіта не дають йому опуститися до попсової «липучки».

Знаменно те, що класична й сучасна українська поезія в його устах – це нова якість і новий вимір нашої культури. Саме культури, а не минущих дешевих подачок.

 «Росте Антонич і росте трава». Тарас Чубай росте вже давно в коріння. І дай йому, Боже, сили!

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *