Синергія виконавця і слухача…

Збірник наукових ро…

Я не чакаў такога…

Сёння нашым суразм…

Я не очікував такого…

Сьогодні нашим спі…

Важливо вчитися у класиків…

Сьогодні нашою спі…

Я не маю рецепту…

Сьогодні нашою спі…

Кернесюґенд

м. Харків, вул. Д…

В Ірпені утворено…

Нещодавно в Ірпені …

«
»

«Смійтеся, смійтеся, це буде ваш останній сміх». Ділявер Муратов ‒ про депортацію 18 травня 1944 року

18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам’ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують унікальні свідчення з цих архівів.

Я, Ділявер Муратов, кримський татарин, народився 15 січня 1938 року в селі Єнікале (з 1948 року Сипягіне, зараз входить до складу Керчі ‒ КР) Маяк-Салинського району (з 1944 року перейменований у Приморський район, у 1962 році його територія увійшла до складу Ленінського району ‒ КР) Кримської АРСР.

Моя сім’я ‒ батько Шабай Муратов (1910 р.н.) і мати Ремзіє Муратова (1912 р.н.) ‒ разом з усім кримськотатарським народом 18 травня 1944 року зазнаала насильства ‒ виселення зі своєї історичної Батьківщини. Вважаю, що стосовно мене, моєї сім’ї та всього кримськотатарського народу був скоєний злочин.

Вранці 18 травня до нашого будинку увірвалися озброєні люди: двоє солдатів з автоматами та один офіцер з револьвером. Вони, нічого не пояснивши, у грубій формі наказали нам зібратися упродовж 10-15 хвилин. Солдати поводилися дуже грубо, ображали, кричали на нас і погрожували розправитися, якщо хто-небудь насмілиться ослухатися. Все це було несподівано, як уві сні: ми всі розгубилися, схопили те, що трапилося під руку і вийшли у двір.

Цілий день наші співвітчизники простояли в оточенні солдатів. Нікого нікуди не пускали

На вулицю так само, як і нас, вивели всіх сусідів. Солдати кричали, ображали нас, все це супроводжувалося лайкою. Тих, хто не міг іти, вантажили на віз, усіх збирали на станції Салин (з 1952 року станція Чистопілля ‒ КР). Цілий день наші співвітчизники простояли в оточенні солдатів. Нікого нікуди не пускали. Увечері, коли почало темніти, нас усіх повантажили в студебекери й повезли на якусь станцію, здається, у Ташла Яр (з 1945 року Зелений Яр ‒ КР), і повантажили у вагони, в яких возили худобу.







БІЛЬШЕ ПО ТЕМІ:

«Немає державності ‒ немає народу»

У 1941 році, у зв’язку з масовою мобілізацією, батька забрали в армію, він служив у частинах, що захищали Ор-Капу (місто, військова фортеця та вал на Перекопському перешийку на півночі Криму, зараз тут розташоване село Перекоп ‒ КР). Німецькі війська швидко розбили наші війська, і батько разом з іншими потрапив у полон, а потім у в’язницю. Батько разом з кількома товаришами, підібравши зручний момент, втік з ув’язнення і сховався вдома.

Дядько став свідком такої розмови солдатів: «Смійтеся, смійтеся, це буде ваш останній сміх»

17 травня 1944 року дядько Бекмамбет був на вечірці, на танцях, де було багато солдатів. Підлітки веселилися, були радісними, часто сміялися. Дядько став свідком такої розмови солдатів: «Смійтеся, смійтеся, це буде ваш останній сміх».







БІЛЬШЕ ПО ТЕМІ:

«Напередодні в селі проводили перепис населення»

У кутку вагона люди швидко пробили дірку і використовували її як туалет. Не в одному вагоні, а в цілому потязі не було жодного медичного працівника.

Якщо потяг зупинявся, люди швидко вистрибували з вагонів: хтось шукав воду, хтось розпалював вогонь для випічки коржів, хтось кип’ятив суп або чай. Потяг зупинявся коли як ‒ іноді на 5-10 хвилин, іноді на 1-2 години. Що характерно, машиніст ніколи не попереджав про відправлення, тобто не подавав звукових сигналів. Тому дуже багато хто не встигав вчасно застрибувати у вагони, утворювалася штовханина і люди часто потрапляли під колеса потягу. Зі сторони це була страшна картина, ніби це робилося навмеисно. Нікого за це не карали. Було три смертельні випадки. Небіжчиків не дозволяли тримати у вагоні, їх просто викидали з вагона.

Від недоїдання, від антисанітарії, від хвороб ‒ тиф, малярія, кишкові інфекції ‒ люди помирали як мухи

Таким чином, на 25-й день ми доїхали до станції Сирдар’я, а наш вагон відчепили на станції Мірзачуль. Ми потрапили в колгосп «Жовтень», помістили нас на скотному дворі. Від недоїдання, від антисанітарії, від хвороб ‒ тиф, малярія, кишкові інфекції ‒ люди помирали як мухи.

Захворів на малярію і я. Опівдні, коли температура повітря доходила до 55 градусів, я не міг зігрітися, мені було холодно, я мерз, але якимось чином вижив, сам не знаю як.







БІЛЬШЕ ПО ТЕМІ:

«Ми втратили все й були принижені»

У перші три роки депортації колишні фронтовики поверталися додому, знаходили свої сім’ї.

У 1947 році з Мірзачуля ми переїхали на рудник Лянгар Хатирчинського району Самаркандської області. Тут я закінчив 10 класів і в 1958 році вступив до Самаркандського сільськогосподарського інституту, який закінчив у 1963-му. Один рік попрацював і вступив до Узбецького науково-дослідного ветеринарного інституту. У 1970 році у Фрунзе захистив кандидатську, у 1984-му ‒ докторську дисертацію в Ленінграді, а в 1989 році ВАК СРСР надала мені вчене звання професора.







БІЛЬШЕ ПО ТЕМІ:

«Ні покарання за скоєне, ні компенсації, ні законів ‒ усе повз нас»

З усього колишнього СРСР запрошувався професорсько-викладацький склад з наданням житла. Я тричі подавав документи на конкурс (на завідувача кафедри, доцента та асистента) і кожен раз опинявся неконкурентоспроможним. Хіба це не дискримінація за національною ознакою?

(Спогад від 2 жовтня 2009 року)

До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *