Я не чакаў такога…

Сёння нашым суразм…

Я не очікував такого…

Сьогодні нашим спі…

Важливо вчитися у класиків…

Сьогодні нашою спі…

Я не маю рецепту…

Сьогодні нашою спі…

Кернесюґенд

м. Харків, вул. Д…

В Ірпені утворено…

Нещодавно в Ірпені …

РЕАЛІЇ, ЯКИХ НЕ ХОЧЕМО…

Творився часопис пі…

Хто вони, кобзарі ХХІ…

Запрошуємо ознайоми…

«
»

«Діти обзивали нас зрадниками, а ми з ними билися». Світлана Решидова ‒ про депортацію 18 травня 1944 року

18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам’ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують унікальні свідчення з цих архівів.

Я, Світлана Решидова, кримська татарка, народилася 13 листопада 1939 року, уродженка міста Бахчисарай Кримської АРСР.

Я є свідком тотальної депортації кримськотатарського народу, здійсненої сталінським комуністичним режимом колишнього СРСР.

На момент виселення до складу сім’ї входили: батько Ескендер Решидов (1920 р.н.), мати Уріє Османова (1921 р.н.) і я, Світлана Решидова.

На момент депортації сім’я жила в місті Бахчисарай, жили за адресою: вулиця Радянська, 37. Будинок був на дві сім’ї.

У батька було 4 сестри та 3 брати ‒ Сервер Решидов, Шукрі Решидов і Куддус Решидов. Сервер Решидов був призваний до Червоної армії до війни. Шукрі Решидов у 1944 році був призваний у трудову армію і потрапив у Казахстан, у місто Гур’єв.







БІЛЬШЕ ПО ТЕМІ:

«Всіх чоловіків мобілізували в трудову армію»

Також із родичів до Червоної армії був мобілізований у 1940 році дядько Мустафа Мусаєв, у трудову армію в 1944 році ‒ дядько Сейдамет Османов (1901 р.н.), там він помер від голоду.

Коли почалася війна, батько був на фронті, у лютому 1942 року він зник безвісти

Мій батько Ескендер Решидов (1920 р.н.) ‒ уродженець села Фотісала Бахчисарайського району, працював у райпо (районне споживче товариство, різновид кооперативу в СРСР ‒ КР), у 1940 році був призваний до лав Червоної армії. Коли почалася війна, батько був на фронті, у лютому 1942 року він зник безвісти. У дідуся Алієва Решида в селі Фотісала був свій будинок і великий сад.

18 травня 1944 року під час спецоперації військ НКВД нас з мамою, а також моїх співвітчизників силоміць виселили з Криму. Куддус Решидов з матір’ю Фатіме та сестрою Ділярою також разом з усім народом був висланий з Криму і потрапив до Узбекистану ‒ в колгосп Чархинського району Самаркандської області.

Мама Уріє Османова в роки війни допомагала партизанам, містом розклеювали листівки. Вночі партизани попередили маму, що нас вишлють з Криму до кінця життя, щоб вона взяла, що зможе. Але вона взяла одну ковдру, одну подушку (добре це пам’ятаю) і мене на руки.







БІЛЬШЕ ПО ТЕМІ:

«Солдати говорили, що всіх татар виселяють із Криму»

Нам давали на весь вагон відро баланди, де плавали шматки риби і нечищена картопля, трохи хліба

Нас, усіх жителів міста і сіл, зігнали на склади залізничного вокзалу та замкнули. Потім повантажили в товарні вагони під конвоєм. Вікна обтягнуті були колючим дротом, двері наглухо закрили і на малих стоянках не відчиняли. Нам давали на весь вагон відро баланди, де плавали шматки риби і нечищена картопля, трохи хліба. Не було ніякого медичного обслуговування, хворих ніхто не лікував, а якщо й були медпрацівники серед кримських татар, то вони без ліків були безпорадні. Вагон був забитий людьми, у кутку вагона пробили дірку для туалету. Стоянки були тривалі десь у степу, десь короткі, а десь пролітали без зупинок.

У дорозі в ешелоні люди помирали від голоду, хвороб, відчували страшні моральні страждання.

Померлих людей не давали ховати, дорогою кидали в річку або викидали у степах на узбіччя дороги на ходу потягу.







БІЛЬШЕ ПО ТЕМІ:

«Я був шокований тим, що побачив»

Нас привезли в Самаркандську область, Роз’їзд 69 (Джамбай), колгосп «Москва», ми там жили з родичами Абдуразаковими, потім переїхали до Роз’їзду. Ми з мамою жили в колгоспному хліві, де вирощували кокони шовкопряда.

У кожному хліві жило по 10-12 сімей. В одній з кімнат жила велика родина, а в іншу поселили нас. Паливо ‒ суху траву та кізяки ‒ збирали в полі.

В умовах надмірної нестачі продуктів, питної води, відсутності санітарних умов люди хворіли, а також помирали від голоду та масових хвороб: малярії, гострих кишкових інфекцій ‒ жовтяниці та дифтерії. У спецпоселенні померли дідусь Мурат Ісаєв, бабуся Хатідже Нафєєва, братик Сіяр Муратов, сестра Майє Велієва через малярію.







БІЛЬШЕ ПО ТЕМІ:

«Від голоду та епідемій померло 90% сімей»

Мама переїхала з родичами в район, влаштувалася працювати в райпо й отримувала талони на продукти. Я ходила в дитсадок, ми спали на підлозі, хто міг, той стелив те, що приносив з дому. З собою брали три шматки хліба на день.

У 1946 році дядько Мустафа Мусаєв демобілізувався з армії в Халхінголі та розшукав нас з мамою в Узбекистані. Дядько Шукрі Решидов після трудової армії розшукав брата і сестер у Пастаргомі та нас з мамою в Джамбаї.

Коли у 1947 році я пішла до школи, інші діти обзивали нас зрадниками, а ми з ними билися.

У 1949 році нам виділили землю на будівництво житла. Ми з мамою абияк, за допомогою (за гроші) інших людей, збудували одну кімнатку-кухоньку, і так ми влаштувалися.

Всі мої близькі та співвітчизники перебували до 1956 року під жорстоким комендантським режимом, за порушення якого була передбачена кримінальна відповідальність. Відзначалися дорослі один раз, для поїздки до міста брали пропуск на виїзд у коменданта.

У сім’ї дотримувалися усіх національних традицій, звичаїв, відзначали всі свята, проводили дуа, нікях і дженазе (молебень, обряди одруження та похорону ‒ КР) відповідно до канонів ісламу, адже жили серед узбеків та інших мусульманських народів.

У 1956 році з кримських татар та інших депортованих народів були зняті обмеження щодо спецпоселення, але без права на повернення на батьківщину ‒ до Криму

У 1956 році вийшов Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня, згідно з яким з кримських татар та інших депортованих народів були зняті обмеження щодо спецпоселення, але без права на повернення на батьківщину ‒ до Криму.

У 1957 році я закінчила 10 класів школи з російською мовою навчання у Джамбаї та вступила в місті Самарканді до харчового технікуму. Закінчивши його, я у 1960 році вступила до Самаркандського держуніверситету (СамДУ) на філологічний факультет. Пішла працювати в школу, де працювала 44 роки. Вийшла заміж, виховала трьох дітей, дала їм освіту.

До Криму в 1993 році переїхав мій старший син Ескендер із сім’єю, у 2002 році ‒ дочка зі своєю сім’єю, а я через сімейні обставини не змогла. У 2004 році я переїхала до Криму, живу в селі Українка Сімферопольського району.

(Спогад від 20 вересня 2009 року)

До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *