Важливо вчитися у класиків…

Сьогодні нашою спі…

Я не маю рецепту…

Сьогодні нашою спі…

Кернесюґенд

м. Харків, вул. Д…

В Ірпені утворено…

Нещодавно в Ірпені …

РЕАЛІЇ, ЯКИХ НЕ ХОЧЕМО…

Творився часопис пі…

Хто вони, кобзарі ХХІ…

Запрошуємо ознайоми…

Дуже часто читач дивує…

Сьогодні ми погово…

Пішов з життя багаторічний…

З сумом повідомляєм…

«
»

Павло Казарін: Драма переможців

Спеціально для Крим.Реалії

Ностальгія токсична. Вона змушує тебе боятися майбутнього. Змушує мріяти про минуле. До того ж пам’ять милостиво вичищає зі спогадів весь негатив ‒ і ти починаєш вигадувати своє власне «вчора». Починаєш перебільшувати переваги та применшувати недоліки. І головна проблема трапляється в той момент, коли мрія збувається і твоє минуле повертається.

У цей момент ти виявляєш, що спогад завжди яскравіший за реальність. Що пломбір не настільки смачний, побут не настільки гарний, та й молодість не поспішає повертатися. Саме в цьому полягає трагедія тієї частини кримчан, яка мріяла про російські прапори.

Шість років тому у них трапилося «збування мрій». Після російської анексії вони отримали все те, про що мріяли. Кримськотатарський меджліс заборонений. Шкільні програми переписані. Українська мова та церква ‒ вигнані.

Крим перетворився на острів державної одностайності. Кремль розмовляє мовою радянського партапарату. Тема державної величі ллється зі всіх телеекранів. Місце гривень зайняли рублі. Місце тризуба ‒ двоголовий орел. Паростки інакомислення зачищають спецслужби і ніхто відтепер не заважає прокремлівським адептам марширувати лавами.

Але головна проблема виявляється після цього.

Раніше ти звикав жити «відкладеним щастям»

Раніше ти звикав жити «відкладеним щастям». Для проросійських хлопців категорія «сьогоднішнього дня» ніколи не була самоцінна. Вони сприймали її лише як плацдарм для боротьби за повернення в минуле. У цьому самому минулому Крим був привілейованим морським курортом Радянського Союзу. Залізна завіса позбавляла його конкурентів, а базування Чорноморського флоту додавало імперських гордовитих ноток у самовідчуття радянських громадян.

У цьому радянському минулому були заводи й колгоспи. «Стабільність» і загальна рівність у бідності. А ще в цьому минулому було чітке розуміння, хто тут ворог і кого треба ненавидіти. Не було потреби ні про що думати ‒ бо було кому за вас вирішувати. Простір безвідповідальності, за який потрібно було розплачуватися лояльністю та покорою. І ця реальність повернулася на територію українського Криму у 2014 році.

Але виявилося, що в цій новій старій реальності проросійськи налаштовані кримчани втратили головне: джерела своїх проблем. У колишні роки ненастання епохи щастя було заведено звалювати на найрізноманітніші «злісні сили». У проблемах був винний Київ. «Варяги». Кримські татари. Вашингтон. Світове «закулісся». Кожен обирав собі ворога до смаку ‒ і радісно перекладав на нього відповідальність за якість власного життя.






Photo Gallery:
Святині, побут і трагедії: слідами корінних народів Криму (фотогалерея)

Але після анексії всі колишні фобії виявилися недоступними. Чорноморський флот будує нові казарми. Українську мову вчити не треба. Зважати на кримських татар вже не доводиться. Столиця в Москві, а на прапорі ‒ три кольорові смуги. І як тепер бути? Кого тепер звинувачувати в ненастанні епохи щастя?

Виявилося, що реальна Росія відрізняється від тієї, що в телевізорі. Що життя в імперії не настільки хороше, як запевняли спогади про свою юність. Що корупція, відкати, чиновницьке свавілля, соціальне розшарування нікуди не поділися. Але тепер уже не вдасться звалити

відповідальність за те, що відбувається на «чужу» та «недружню» столицю. Архітектором усіх негараздів відтепер виступає тільки Росія. Та сама, яку проросійські кримчани вигадували собі чверть століття.

Напевно вони все одно будуть намагатися знайти винуватця своїх бід. Оголосять полювання на нелояльних, стануть звинувачувати «закулісся», за традицією скажуть, що бояри погано виконують розпорядження царя. Та тільки це нічого не змінить. Цим хлопцям доведеться звикати до думки, що в під’їзді у них лампочки б’є не Держдеп, а в ліфті паскудить не «Правий сектор».

Вони отримали все, про що мріяли. Яка трагедія.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

  • Павло Казарін

    Павло Казарін. Кримчанин. Журналіст. Вважає, що завдання публіцистики – впорядковувати хаос до стану смислів. Співпрацює з «Крим.Реалії», «Українською правдою», Liga.net, телеканалами ICTV та «24».

    “>

    Підписатись

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *