Я не чакаў такога…

Сёння нашым суразм…

Я не очікував такого…

Сьогодні нашим спі…

Важливо вчитися у класиків…

Сьогодні нашою спі…

Я не маю рецепту…

Сьогодні нашою спі…

Кернесюґенд

м. Харків, вул. Д…

В Ірпені утворено…

Нещодавно в Ірпені …

РЕАЛІЇ, ЯКИХ НЕ ХОЧЕМО…

Творився часопис пі…

Хто вони, кобзарі ХХІ…

Запрошуємо ознайоми…

«
»

Івахнівецькі товтри – недосліджена філія Збручанського культового центру

Збручанський культовий центр (ЗКЦ) – унікальний релігійно-культовий витвір, що існував у Х-ХІІІ століттях на берегах річки, зафіксованої у назві. Припускають, що по тому, як князь Володимир прогнав волхвів з Києва, сюди перемістився головний центр давньоруського язичництва. До «канонічного» ЗКЦ відносять три городища-святилиша, що розкинулися на вершинах гір Звенигород, Ґовда та Богит, розташованих на ділянці між Сатановим та Гусятином на правому (галицькому) березі Збруча, та є вагомі підстави вважати, що територія ЗКЦ була набагато більшою й до неї входила значна ділянка Товтрського кряжу.

Припускається, що ці городища були своєрідним аналогом монастирів – там не торгували, не займалися ремеслами, а виключно здійснювали сакральні дійства та містичні обряди. Економічне та просто буденне життя язичників проходило в поселеннях-супутниках, які кільцем оточували кожне зі священних городищ.

Ці гори стали останнім оплотом прадавньої Віри

Деякі дослідники відносять до ЗКЦ ще й велике городище біля села Іванківці, що стоїть на лівому березі Збруча майже навпроти Богиту. Як й правобережні «монастирі» воно бере свій початок ще від доби бронзи, крім того біля його джерел, досі шанованих, як цілющі та священні, знайдено петрогліфи та видовбане у камені чотирикутне заглиблення, яке археологи схильні розглядати, як місце, де стояв якийсь ідол.

Є вагомі підстави вважати, що територія ЗКЦ була набагато більшою й до неї входила значна ділянка Товтрського кряжу, що тягнеться біля сіл Закупна-Кутківці-Івахнівці Чемеровецького р-ну Хмельницької обл. Про це побіжно згадується на деяких сайтах рідновірів та у Вікіпедії.

Але в усіх випадках йдеться виключно про констатацію факту без жодного пояснення, на чому він базується. Зі свого боку автор досить детально дослідив вищезгадані гори й знайшов чимало доказів сакралізації згаданих теренів нашими предками.

Iвахнівецькі товтри

На перший погляд загальновизнана, чи то пак «канонічна», територія ЗКЦ кардинально відрізняється від ділянки Товтр біля Iвахнівець. В першому випадку гори густо заліснені, місцями майже непрохідні. В другому – «голі», вкриті лучно-степовою рослинністю. Але є чимало фактів, що за часів «волхвів» околиці «канонічних» городищ теж навряд чи могли похвалитися густими лісами. Не кажучи про більш давні часи епохи бронзи, від яких беруть початок святилища.

Дольмен на Богиті

Нагадаємо, що надзбручанські гори вважалися священними з сивої давнини: волхви переносили духовний центр язичництва не на пусте місце. Давню історію святилищ яскраво засвідчують дольмени на Богиті та Звенигороді (кажуть на Ґовді теж є, але автор таких там не бачив ні на власні очі, ні на чужих фотографіях). Ці мегалітичні споруди, зауважимо, зводилися починаючи від енеоліту та до доби ранньої бронзи включно. Пізніше ж – ні.

Дольмен на горі «Баба»

В Івахновецьких Товтрах теж маємо аналогічні споруди. Якщо знайдений автором, й до того раніше невідомий історикам, дольмен на горі «Баба» (про саму гору та її назву далі) не викликає жодного сумніву в рукотворності, то його співбрат на сусідній товтрині «Високі Камені» (Високі Скелі) довгий час викликав сумніви – це цілком могла бути й химерна гра природи. Однак два роки тому виявилося, що в день зимового сонцестояння сонце сідає по самому центру його отвору (автор там побував днем раніше, тому на світлині центрівка не зовсім ідеальна). Така орієнтація на астрономічні явища характерна саме для дольменів.

«Високі скелі» та ймовірний дольмен під ними

«Дольменну» версію підтверджує ще ціла низка фактів. Зокрема на майданчику на верхівці високих скель, під якими знаходиться дольмен (вони й дали назву товтрині) правдоподібно було якесь святилище. Про це, зокрема, свідчить специфічна «палена» земля (кольору цегли), що час від часу викидається з нір якимись гризунами. Такий ґрунт зазвичай утворюється на місці великих пожарищ чи велетенських вогнищ. «Палена земля», наприклад, типова для поховань з тілоспаленням, а також для священних невгасимих вогнищ, як те бачимо на теренах «канонічного» ЗКЦ. Крім того ці ж тваринки неодноразово випорпували дрібні фрагменти досить архаїчної кераміки. Минулою весною на майданчику над скелями активно попрацювали мародери-детектористи, очевидно досить успішно – зокрема автор там виявив більше десятка ретельно прикритим дерном специфічних «закопушок». Що там знайшли детекторні «шанувальники минувшини рідного краю» для історії назавжди залишиться невідомим, а вся інформація, що несли знайдені ними артефакти – втраченою.

 На Верхівці «Високих скель» теж ймовірно було якесь святилище

На верхівці «Високих Каменів» гіпотетично могло бути й якесь укріплене поселення (для оборони місце надзвичайно зручне), але щонайменшого натяку на вали там не збереглося – навіть найпростіший частокіл мав би залишити свої сліди, особливо вважаючи на досить слабке ґрунтоутворення у цій місцевості. Тож найвірогідніше тут йдеться про святилище.

Ще цікавий факт: біля підніжжя «Високих каменів» лежать одна на одній дві величезні брили. Каменюки шануються місцевими мешканцями, як місце, де Божа Мати залишила відбиток сліду під час уславленої мандрівки до Почаєва. Не виключено що у давнину це був давній жертовник – християнські святині традиційно з’являлися на місці давніх язичницьких капищ та святилищ.

Скеля зі «слідочком» Божої Матері

Одразу на захід від «Високих Каменів» здіймається ще одна, досить цікава, в плані «язичницького» дослідження, гора «Ян». Своє ім’я ця конусоподібна товтрина отримала на честь фігури Яна (Івана) Хрестителя, що колись стояла на її вершині. Вважається, що саме вона дала назву селу Івахнівці. Тут впадає в вічі досить великий, десь 6-7 м діаметром, круглий майданчик на її верхівці. Він занадто великий, як для «прифігурного», до того ж там знайдені фрагменти ліпної кераміки, що найімовірніше належить до бронзової доби.

Вид на гору «Ян» зі скель «Високих каменів»

Найвірогідніше головним духовним осередком цих гір було городище на горі «Замок», що біля Закупного. Але тепер можна лише гадати – вже наприкінці 1930-х років територію замчища «з’їв» кар’єр.

В фондах Кам’янець-Подільського державного історичного музею-заповідника є досить цікавий анонімний документ, укладений якимось геологом, що в 1928 році обстежував Товтри на предмет видобутку вапняку. Крім досить широких відомостей, присвячених геології та природі, там чимало історичної інформації. Побував невідомий геолог й в Закупному, про що залишив чималий запис. Є там кілька речень актуальних стосовно теми цього дослідження. Зокрема він зазначив: «…на поле [біля Закупного] встречаются куски грубой глиняной посуды серого, реже красного цвета, толщиной около 1,5 см. Попадаются куски более тонкой посуды. Кусков орнаментированной посуды не найдено. По рассказам крестьян, один из жителей Закупны нашел в земле кусок заржавленного железа в форме серпа (утеряно). Другой крестьянин выпахал на пригорке квадратную площадку из камня шириной приблизительно около 1,5 метра (уничтожено)».

Залишки гори «Замок» та закинутий кар’єр (ліворуч)

Дехто приймає ці руїни за рештки замку, але це усього лишень закинуті печі для випалення вапна

Плоскі вершини місцевих товтрин, зауважимо, до початку механізації частково розорювалися кіньми. З початком застосування тракторів та важких багаторядних плугів практика обробітку розкиданих між каменями полів-клаптиків стала нерентабельною. Описаний майданчик (до того ж на вершині пагорбу) – класична ритуальна вимостка характерна для дохристиянських слов’янських святилищ. Зокрема, в 1966-1968 роках в урочищі «Гнилий кут», що на околиці сусіднього з Закупним райцентру Городок (це якихось 17-18 км від Івахнівецьких товтр), археологи Іон Винокур та Олег Приходнюк розкопали чимале слов’янське поселення, що відноситься до середини VI , початку VІІІ ст. Поміж іншого там будо виявлено святилище, що складалося з кам’яної вимостки прямокутної форми (2,3 х 1,5 м), обпаленої зверху, обкладеної невеликим плоским камінням. Можна сміливо припустити, що описаний невідомим геологом майданчик з того ж ряду.

Гора «Баба»

Чи не найяскравішим свідченням дохристиянського минулого місцевих гір є гора «Баба» (з її верхівки, до речі, видно гори «канонічного» ЗКЦ). Язичницьке минуле тут зафіксовано вже в самому топоніми. Ще на початку ХХ ст. на її верхівці стояв кам’яний ідол-«баба». В назві «Богит» (Божа гора) теж зберігся відгомін часів, коли тут стояли ідоли-боги у тому числі й славетний «Збручський ідол» Святовита. Куди щезла баба з «Баби» сказати складно. Може її «з’їла» каменоломня, може розтрощили якісь ревносні християни чи який хазяйновитий подолянин на господарстві прилаштував…

Баби нема, зате вцілів дольмен, про який згадувалося вище. Але й це ще не все!

Від вершини «Баби» в долину річки Жванчик (притока Дністра) тягнеться дуже мальовничий скельний масив, що закінчується чималою скелею, в підніжжі якої знаходиться невеличка, метрів шість завдовжки, печерка. Про неї збереглася місцева легенда. Наводити усю не будемо, зупинимося на фабулі.

 Скельний гребінь, вхід до печери та «печерна» скеля

Якось до печери спустився бідний, але добрий хлопчик. Там його зустріли якісь поважні діди та дали черепків, які на сонці перетворилися на червінці. Злий син багатія теж захотів золота й попхався слідом. Його печерні мешканці нагородили золотом, яке той напхав в усі кишені та навіть за пазуху, але назовні все то перетворилося на черепки, після чого печера завалилася й від неї залишився лише незначний фрагмент. Власне, досить поширений та традиційний міф. Але тут цікавий епізод про дідів-чародіїв, що мешкали в печері. Чи не є це химерним відображенням народної пам’яті про волхвів, що тут жили?

Інша місцева легенда розповідає про золотий стовп на горі «Куциха» – колись стояла поруч з «Замком», наразі майже повністю знищена кар’єром, що діяв там з 1928 року. Не можна виключати, що легендарний «Золотий стовп» – то колись був якийсь ідол, прикрашений золотими бляшками.

 Камінь з заглибиною для кріплення дерев’яної конструкції

За якийсь десяток метрів униз від скелі з печерою бачимо дві величезні каменюки. Колись це була одна невеличка скелька, але у незапам’ятні часи її частина відкололася та посунулася у бік долини, в результаті чого між каменями утворилася ущелина десь метри півтора завширшки. Повз це утворення автор проходив разів зо п’ять, але лише цього серпня помітив одну досить цікаву й важливу деталь. На верху нижньої каменюки, по самому центру продовбана круга заглибина, десь в 20 см діаметром та такої ж глибини. Всередині навіть збереглися сліди від інструменту, яким її пробивали. Нащо було витрачати чималі зусилля, аби так «прикрасити» каменюку? Відповідь напрошується сама собою – якщо в заглибину вставити колоду відповідного діаметру, а інший її кінець зафіксувати на сусідньому камені – вийде основа для перекриття. Навряд чи такий будиночок між скелями використовувався як житло, а от як якась сакральна споруда – більш вірогідно. Тим більше, що далі мова піде про стовідсоткову сакральну споруду з такою ж структурою.

З протилежного від «Баби» та «Високих Каменів» боку Iвахнівець знаходиться найяскравіша та найцікавіша сакральна пам’ятка цієї ділянки Товтр. До того ж, що досить дивно, практично невідома широкому загалу та науковцям.

 Скелі з печерою на вершині (вхід позначено)

На краю Івахнівецького лісу зі сторони села Демківці в хащах ховається невеличка безіменна товтрина з досить пристойним скельним гребенем на вершині, що мало чим поступається скелям «Високих каменів». На їх найвищій точці можна побачити невеличку, напіврукотворну печерку. Можливо, що саме вона побіжно згадується в праці Юхима Сіцінського «Исторические сведения о приходах и церквах Подольской епархии. Каменецкий уезд» (Кам’янець-Подільський, 1895): «В Демковецькому лісі (наразі його офіційна назва «Івахнівецький ліс» — Авт.) розташована велика печера, яка, за переказами селян, слугувала місцем сховку місцевих жителів при набігах татар».

Насправді печера на скелях невеличка — десь 4,5 метри завдовжки та менше 3-х метрів у найширшій частині. Місцеві мешканці, однак, розповідають, що в підніжжі скель колись була ще й велика печера, але по тому, як там заблукали діти вхід до неї засипали.

Печера (ззовні та зсередини) та графіті сердечко – сучасна “творчість”

Як поталанило з’ясувати автору, ця печера на скелях, принаймні від доби Ренесансу, використовувалася з сакральною метою. Зокрема на одній зі стін було виявлено графіті, виконане церковно-слов’янською мовою. З тим графіті вийшла досить заплутана історія.

Після відкриття давніх написів в «Печері відлюдника» біля Звенигороду (територія ЗКЦ), звісно що хотілося знайти давні написи й в печері біля Івахнівців. Її стіни були ледь не обнюхані, але результат був нульовим. Лише завдяки збільшеній на моніторі зробленої зі спалахом фотографії було виявлене жадане. На жаль стіна з давніми написами виявилася випаленою – хтось розводив під нею вогнище й вогонь перетворив вапняк на вапно й літери ледь проглядалися.

У 2002 році цю печеру обстежували кам’янецькі історики Павло Нечитайло та Володимир Галкін. Науковці зробили її обміри та опис. Розкопок, однак, не проводилося. Графіті теж не знайшли. На той час цифрові фотоапарати були рідкістю та предметом розкошів, тож написи вони виявити не могли в принципі – візуально, як сказано вище, вони непомітні. Відповідно питання про її використання та призначення повисло тоді у повітрі.

Капличка в ущелині вірогідно теж виникла на місці дохристиянського капища. Зверніть увагу на круглі заглибини – такі ж як на «Бабі»

Найшвидше, графіті залишив якийсь відлюдник десь у XVI—XVII століттях (можливо, навіть у XV ст.), коли в Галичині та на Поділлі масово поширилася духовна практика анахоретства (відлюдництва). Причому в більшості випадків, як це бачимо зокрема у «Пущі відлюдника» біля Звенигорода, для проживання ченці-анахорети обирали місця давніх язичницьких святилищ.

Але печера не єдине сакральне місце цих скель. Колись, десятки, а може й сотні тисяч років тому, від скельного масиву під печерою відколовся чималий шмат та посунувся вниз по схилу. У результаті між основними масивом та скелею-уламком утворилася ущелина десь два метри завширшки та близько десяти – завдовжки. У цій скелі відлюдник й облаштував капличку, про яку сьогодні нагадує специфічна ніша для якоїсь сакральної фігури (місцеві розповідають, що там стояло зображення Божої Матері). Капличка колись мала перекриття, про це свідчать круглі отвори в основному масиві скелі від яких перекидалися колоди до скелі-уламка. Власне це саме, але у менших масштабах є під скельним гребенем на «Бабі», про що розповідалося вище.

Печера відлюдника на Звенигороді

Нагадаємо, – біля «Печери відлюдника» що на Звенигороді теж є ніші для фігур. Є там й аналогічні отвори для кріплення дерев’яних конструкцій. Тобто в лісі від Івахнівцями ми бачимо абсолютний відповідник скельно-сакрального комплексу з території «канонічного» ЗКЦ. Тут варто зробити й наступний крок у висновках. Якщо звенигородські відлюдники успішно обжили дохристиянське святилище, то чому  під Івахнівцями має бути інакше? До того ж: «святе місце пустим не буває»…

Виходячи з усього вище переліченого згадану ділянку Товтрського кряжу цілком можна розглядати як потенційну частину теренів ЗКЦ. Аби прояснити ситуацію та розставити усі крапки над «і» потрібна принаймні комплексна експедиція, яка би оглянула та дослідила всі перелічені вище пам’ятки та провела би хоча б шурфування в найбільш цікавих місцях. На жаль якихось археологічних досліджень тут досі не проводилося, хіба що, ще за царату на околицях Івахнівців розкопали кілька курганів бронзової доби.

Фото – Дмитро Полюхович

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *