Я не чакаў такога…

Сёння нашым суразм…

Я не очікував такого…

Сьогодні нашим спі…

Важливо вчитися у класиків…

Сьогодні нашою спі…

Я не маю рецепту…

Сьогодні нашою спі…

Кернесюґенд

м. Харків, вул. Д…

В Ірпені утворено…

Нещодавно в Ірпені …

РЕАЛІЇ, ЯКИХ НЕ ХОЧЕМО…

Творився часопис пі…

Хто вони, кобзарі ХХІ…

Запрошуємо ознайоми…

«
»

«Я звинувачую комендантський режим, радянську владу». Фікрет Аметов ‒ про депортацію 18 травня 1944 року

18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам’ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують унікальні свідчення з цих архівів.

Я, Фікрет Сеїтхаліл ог’лу Аметов, народився 30 вересня 1929 року в селі К’оз (з 1945 року Сонячна Долина ‒ КР) Судацького району.

Я є свідком тотальної депортації кримськотатарського народу в 1944 році. Я був досить великий хлопець і важко згадувати ті приниження і знущання тільки через те, що ти кримський татарин. Але я пишаюся своїми батьками та своїм народом

Я із сім’ї спадкового вчителя-імама Амет Челебі з міста Карасувбазар (з 1944 року Білогірськ ‒ КР).

Після смерті свого батька у 1892 році моя бабуся Зейнеб Шерфе із сином та дочкою Фатьме Шерфе переїхала у 1907 році до свого рідного брата Сеїтджеліла ефенді ‒ імама села К’оз (з 1945 року Сонячна Долина ‒ КР) Судацького району. Вона у цьому селі навчала грамоти дівчат. Так я став уродженцем Судацького району.

18 травня 1944 року, вночі, у будинку пролунали гучні крики військових: «15 хвилин! Швидше». І багато разів: «Є зброя в будинку?» Це було страшно. Офіцер забрав подарований мені дядьком фотоапарат: «Та це трофейний! Віддай!» Тато пригостив офіцера двома пляшками марочного вина. Той став добрішим, і ми в порівнянні з нашими співвітчизниками взяли більше речей. Пам’ятаю, було також відро і чайник, останнім я носив воду для всіх, а відро мама Есма Аметова поставила в куток для туалету, який огородили ширмою: чутно було, але не видно…







БІЛЬШЕ ПО ТЕМІ:

«Увірвалися озброєні люди і погрожували розправою»

З нашою родиною ще їхав дядько, мамин рідний брат Сейдамет, який до війни працював у музеї Генуезької фортеці і там жив ‒ після «визволення» Криму від німців було оголошено всім розпочати ту роботу, якою займалися до війни… Дізнавшись про те, що відбувається, він вночі обережно задвірками вийшов з міста і попрямував через пустир Ачик’лар до лісу у своє село Ток’лук’ (з 1945 року Богатовка ‒ КР).

Заскочили двоє солдатів, і, незважаючи на протести сім’ї, забрали тіло старого

Точно не пам’ятаю, але відкрили приблизно через дві ночі, тобто, ми були вже за Кримом. Відкривши, стали з’ясовувати, чи є померлі. Їм відповіли: так. Заскочили двоє солдатів, і, незважаючи на протести сім’ї, забрали тіло старого. Він був не дуже старий, але хворів, певно, на астму, пив пігулки, однак задуха у вагоні зробила свою фатальну справу. На другий день зняли дроти, замки з вікон і більше не закривали. Люди домовилися: якщо навіть хтось помер, не говорити конвоїрам, що є мертвий, адже обов’язково заберуть. Тільки один раз на одній станції за весь більше ніж 20-денний шлях люди в білих халатах і з червоними хрестами запитували про наявність хворих або померлих.

Два рази роздавали гарячу їжу ‒ юшку зі смердючої риби. Відтоді я не можу їсти юшку, навіть якщо вона приготовлена з наймоднішої риби. Раз дали по одній житній булці на чотирьох осіб.

З нашого потягу в 62 вагони декілька вагонів зі станції в місті Горький пішли на північ, а нас повезли в Балахшинський та Городецький райони (у Горьківській області ‒ КР). Нашу сім’ю та ще багатьох кримців (одна із самоназв кримських татар ‒ КР) посадили на вози й привезли до Волги. На поромі переправили на інший берег, де на нас чекав потяг з вагонами на вузькоколійці, і відвезли від Волги у глибоку глушину ‒ більше ніж на 30 кілометрів ‒ Ковровський лісомехпункт (у Володимирській області ‒ КР). Вся механізація ‒ це пила «Дружба»: з одного боку за ручку тягну я, а з іншого ‒ ти. У Ковровському лісомехпункті я пропрацював до 30 серпня і тому вважаюся учасником Великої Вітчизняної війни. Працювати примушували, а наказ не оформляли, добре, що хлібну картку ще отримував.







БІЛЬШЕ ПО ТЕМІ:

«З п'ятнадцяти років почалися наші каторжні роботи»

Помістили нас у чотирьох бараках, заставлених дерев’яними ліжками, повними тисяч клопів, одне ліжко на дві особи. Також у цьому місці була будівля контори і там же магазин, і кругом стрункі сосни 20-30 метрів заввишки. Вранці наступного дня вигнали всіх на лісоповал. Нас, підлітків, відіслали прибирати з-під ніг сучки та спалювати. Колоди до вечора вантажили на вагони вузькоколійки та вивозили до берега Волги на сплав.

Десь через 10-15 днів з’явився висипний тиф.

З підлітків, які офіційно не працюють, але табелюються та отримують хлібну картку, я один говорив російською, адже навчався з 1 до 6 класу в російській школі, всі інші діти були з села Таракташ (з 1945 року село Дачне під Судаком ‒ КР). Я супроводжував медсестру з хворими до райцентру ‒ місто Городець ‒ як перекладач. Заповнювали історії хвороб, у серпні 1944 року почався перепис дітей шкільного віку.

Я та моя сестра Сюндюс навчалися у радянській школі. Нам комендатура дозволила переїхати до райцентру Балахна. Інші діти у 1944-45 і 1945-46 навчальних роках вчилися рідною мовою. Після цього навчання для всіх стало російськомовним. У місті Балахна я та моя сестра навчалися в гімназії, я ‒ в чоловічий, вона ‒ в жіночій. Будівля була одна: перший поверх ‒ наш, другий поверх ‒ жіночий. За рік тільки один раз я бачив дівчат ‒ їх запросили до нас на бал на день 8 березня. Дисципліна і викладання були на найвищому рівні. Розповідав вірменин, знайомий батька, що по місцевому радіо передали: цуратися кримських татар, намагатися не спілкуватися з ними, це зрадники, пособники німців, вони, як циклопи, все руйнують і нищать на своєму шляху. Наші однолітки та їхні батьки ставилися до прохолодно. Я та моя сестра навчалися на відмінно, тому між нами й сусідами були нормальні стосунки. Особливо, коли дізналися, що тато ‒ вчитель, його брат ‒ лікар і він воює на фронті з 22 червня 1941 року.







БІЛЬШЕ ПО ТЕМІ:

«Влада ставилася до нас як до ворогів народу»

У 1945-46 роках комендатура переселила нас до міста Правдинск, де я працював на лісовій біржі робітником і навчався у вечірній школі робітничої молоді в 7-8 класах. Нам сім разів з різних причин і за розпорядженням коменданта довелося переїжджати.

У квітні 1947 року відповідно до клопотання дядька з чинної армії, капітана медслужби Ібраїма Аметова нашій родині дозволили переїхати до його рідної сестри в Узбекистан, Беговатський район, бавовнорадгосп Дальверзін-2, відділення №6, де я познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Працював у радгоспі, а у 1947-48 роках через відсутність вчителів російської мови викладав у молодших класах і був секретарем узбецької школи №26. Перевіряльники-інспектори райвно були задоволені моєю роботою, тому мене перевели в семирічну школу з великим навантаженням, де я пропрацював до 1954 року.







БІЛЬШЕ ПО ТЕМІ:

«Шукав батька та сестру в Середній Азії»

За цей час я з відзнакою закінчив Ташкентське чоловіче педагогічне училище. А сестра Сюндюс закінчила медичне училище з відзнакою в місті Ленінабад Таджицької РСР і була подана за п’ятивідсотковою випискою на пільговий вступ до медінституту. Документи із заявою приймальна комісія Сталінабадського вишу забрала, видавши довідку про зарахування. Вона, у свою чергу, залишилася з довідкою та заявою про дозвіл виїхати на навчання. На всі прохання виїхати, відповідали: чекайте дозволу, не свавільничайте, занадто розумна тощо. Близько 10 вересня 1952 року з вишу прийшов наказ: студентку Аметову через неявку на навчання до 5 вересня з неповажної причини відрахувати. Скільки сліз, горя!!!

Помилка сервера

Oops, as you can see, this is not what we wanted to show you! This URL has been sent to our support web team to look into it immediately. Our apologies.


Будь ласка, використайте пошук

Ми в родині домовилися, що очно будемо вчити сестру, а я заочно ‒ у педінституті, адже відмінник має право подавати заяву два роки. Наступного року їй так само не дозволили виїзд у Душанбе. А мої поїздки на сесії до Ташкента давалися дуже важко, і напевно, допомогло витримати все це моє велике завзяття і характер. Мама говорила: «Синку, тато ваш дуже хотів, щоб ви мали вищу освіту, терпи, добивайся». Був такий випадок. Брат, син тітки, навчався в Ташкенті, приїхав на канікули з дозволом коменданта для мене. Українець Шестак був дуже хорошою людиною, розумів моє прагнення до навчання, говорив: «Їдь, я тебе не шукаю, навіть якщо мені донесуть. Але якщо тебе там зловлять, ти знаєш закон ‒ 10-20 років каторжних робіт! Навіть якщо тебе зламають, і ти мене здаси».







БІЛЬШЕ ПО ТЕМІ:

«Кожного місяця ходили відзначатися в НКВС»

Щороку в серпні всім вчителям директор приносив накази з навантаженням на рік, а мене в списках немає. Чекають, шукають вчителя не татарина, а його немає ‒ нам дітей довіряти не можна. Щоб школу не залишити без викладача, держбезпека району після особливого клопотання завідувача райвно дає на 1 вересня дозвіл на роботу п’ятьом вчителям з кримських татар. Хіба це не дискримінація і не геноцид!!!

Часом хотілося накласти на себе руки, але зупиняла мене думка про маму та молодшу сестру, а також розуміння того, що ще жахливіша доля дісталася багатьом з мого народу. Навесні 1944 року, за місяць до депортації, забрали у трудову армію всіх чоловіків до 65-ти років, незважаючи на хвороби, і тих, хто не був мобілізований на військову службу у 1941 році. Вирвали з рідних місць і розкидали по всьому СРСР.

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *