“Монастир перетворився на лікарню”. Як Унівська лавра на Львівщині перенесла спалах коронавірусу

У чорному підряснику, з дерев’яним хрестом на шиї та густою бородою – темно-рудою біля скронь і сивою на кінчиках – отець Йона заходить на внутрішній дворик Унівського монастиря.

Усі фото – Дмитро Ларін, УП

Це один з двох монастирів УГКЦ в Україні, що має статус лаври. Він стоїть у маленькому селі Унів, що за годину їзди від Львова. 

Отець Йона широко посміхається, швидко говорить і незвично ставить наголоси, на кшталт "тАтари", "мОнах". 15 з 45 років свого життя він живе в Україні та рівно стільки ж є монахом. Сам він зі Словаччини.

Ще до переїзду в Україну побачив на свої очі Помаранчеву революцію. Тоді найбільше дивувався, що в українській церкві можуть молитись за президента і державу.

Початок епідемії коронавірусу зустрів у Львові. Там служив настоятелем у Свято-Михайлівському монастирі – одному з 11 дочірніх Унівської лаври. Саме він першим у місті закрив церкву для прихожан і не відкривав навіть на найбільше християнське свято – Великдень.

Наприкінці червня-на початку липня отець Йона перебрався до Унева, бо виграв "місцеві вибори" ігумена лаври. 

Окрім усіх формальних обов’язків, на його щойно розпочату п’ятирічну каденцію випав особливий виклик – 20 з 35 тутешніх монахів захворіли на коронавірус. 

"Так ми зрозуміли, що той коронавірус існує", – каже отець Йона. 

"Українська правда" розповідає історію одного з найстаріших монастирів України, який перехворів на COVID-19 – як монахи молились у зачинених келіях, переходили на спілкування у Viber і відкривались для прихожан після місяця хвороби.

"У нас усе для людей"

– Перша історія монастиря (cягає – УП) десь 12 століття, – починає розмову отець Йона, стоячи навпроти джерела Богородиці на території лаври.

З джерелом, за давнім переказом, пов’язана історія відродження у 16 столітті обителі  після численних руйнувань і набігів татар.

Лицарю Ваньку Лагодовському, який мав хворі ноги, наснилалась Богородиця – порадила йти до Унева та шукати цілюще джерело.

– Він помився в джерелі, отут коло нас, де вода витікає. І на знак подяки Богові, що він отримав зцілення, хотів відновити той монастир колишній, – розповідає отець. 

Так над джерелом почали зводити мури та вежі, встановлювати гармати. У давнину під час набігів завойовників за кам’яними стінами монастиря ховались місцеві жителі разом зі своєю худобою. 

За кілька століть, у 2002 році, під час розкопок на території монастиря знайдуть стару в’їзну браму. Кам’яна споруда стояла нижче рівня основних будівель, праворуч і ліворуч від себе мала мури. Зараз від неї залишились руїни.

Чи не найважливіша подія в житті лаври – прийняття унії, перехід з православ’я в католицизм і визнання верховенства Папи Римського. Тогочасний настоятель зробив перехід у 1700-му – на 20 років раніше за Львівську архієпархію.

Далі монастир двічі закриватимуть – за Австрійської імперії в 1790-у та за Радянського Союзу в 1947 році. Рядянська влада зробила з монастиря в’язницю для священників і монахів, яких згодом вивозили у Сибір, потім будинок для літніх людей і врешті – диспансер для психічно хворих жінок.

Повернутись монахам у стіни храму дозволили на початку 1990-их, за незалежної України. 

– Тоді наші мусили самі, як переповідають, вивозити тих жінок хворих, які тут ще лишились до Підкаменя (за 100 км від Унева – УП) та інших державних закладів, на то призначених. І тоді почалось відновлення, ремонти, монахи прийшли перші. Почалось уже монастирське життя, – каже отець Йона.

Зараз Унівська лавра має у своєму комплексі білий прямокутний мур з двома вежами і двома двориками, два храми – старий кам’яний і новий дерев’яний, каплицю-дзвіницю, руїни в’їзної брами. У мурованому "прямокутнику" розмістили музей, келії, їдальню, навчальні зали та реколекційний будинок – для зупинки людей, які приїздять до монастиря. Чи платити за проживання, вирішують самі гості.  

Монастир стоїть під Чернечою горою. На ній, за 10 хвилин ходу вгору, кладовище для "своїх".

– У вас можна ходити по газонах? – уточнюємо в отця Йона, ступаючи зеленою травою до храму.

– Оскільки ви з начальником монастиря, то можна! А так – не дуже, – віджартовується. Насправді, каже, по неділях на цих газонах місцеві влаштовують пікніки. 

 

"Монастир перетворився на лікарню"

– У нас нема такого, що строго – не можна, у нас для людей.

Церква Успіння пресвятої Богородиці – центральна споруда комплексу лаври. 

Це овальна кам’яна будівля, схована в першому внутрішньому дворику. Її двері зачинили для прихожан на початку епідемії.

На четвертий місяць, у червні, людей у масках почали пускати на подвір’я монастиря. На сповідь у масках приходили як прихожани, так і священники. 

– Так було аж до того моменту, коли ми захворіли, – зітхає отець Йона.

Хворіти в монастирі почали орієнтовно 19-20 липня. Як в доміно – один за одним, поки число хворих не зупинилось на двадцяти. Того липневого тижня в Україні реєстрували 600-800 щоденних хворих, щонайменше втричі менше, ніж зараз, у середині вересня. 

Настоятель припускає, що COVID-19 до лаври могла привезти група монахів, що їздила на людне поховання священника в Ужгороді.  

– Ми приїхали, і один вже почав мати температуру. Подумали – звичайна температура, він ще й був у машині весь час, не виходив. За два дні були наступні хворі – четверо, здається. Усі ті, хто разом були в машині. Ми це зрозуміли пізніше, на восьмий день. 

Потім інша група поїхала у справах, і серед нас була людина з першої групи. Ми повернулись і ми вже всі хворі! Зрозуміли, що то не жарт і почали ізолюватись. Нам одразу, з дня на день, зробили ПЛР-тести, і тоді виявилось 20 хворих. Здорових ми послали до інших приміщень, до іншого крила, а ми, хворі, лишились у монастирі. Монастир перетворився на своєрідну лікарню.

– Може я заразив других братів, – ділиться брат Пімен, який вже 14 років служить у монастирі. – Я вже трохи почував себе хворим, як ми їхали на похорони владики Мілана. Але не було якогось розуміння… лікарі вже сказали, як був позитивний ПЛР-тест. Була температура, але така звичайна – як при якомусь захворюванні. Я завжди раз-два рази в рік хворію.

Кажемо брату Пімену, що він трохи схожий на Геґріда з культового "Гаррі Поттера". На що той зізнається, що не знає такого персонажа, але обіцяє знайти його фото в інтернеті й порівняти.

На відміну від Києво-Печерської та Почаївської лавр, в Унівській спалах коронавірусу не приховували – сповістили про нього на Facebook і скасували всі богослужіння за участі прихожан.

– Мені та пані (з лабораторії – УП) каже: "Отче, але то буде офіційно". Кажу – нема питань. Як ми хворі, то шо тут ховати? – Розповідає отець Йона. – Це нам дуже помогло, зняло напругу, як ми взнали ті тести – хто негативний, а хто позитивний. Бо ми до кінця не розуміли, що то твориться. Чи то є, чи то не є ковід, чи то якась інша хвороба. А так усе стало на місце, ми заспокоїлися.

Ізоляторами для хворих стали їхні власні одномісні келії. Їдальнею – коридор між келіями, де накривали шведський стіл. Замість працівниць кухні, їжу під час спалаху ковіду в монастирі приїхали готували дві монахині зі Львова, які вже перехворіли і не боялись інфікуватись. 

Молились спершу в келіях – кожен сам собі, а після другого тижня хвороби, коли трохи набрались сил – у допоміжній, дерев’яній Церкві Климентія та Леонтія. 

– Спочатку молитва була на 11 – то запізно. Потім на 8, 7:30, 6 – щоб знову привикнути до ритму, такого звичайного. А потім, як були здорові, то всі почали ходити разом – розповідає брат Пімен.

Рятуючись від ізоляції, монахи створили свій внутрішній Viber-чат.

– Бо й нам було важко, знаєте. Такі нові виклики! Питались – хто до лікарні, а які там лікарства, якісь практичні речі. Навіть почали жартувати про всяке! – розповідає отець Йона.

– Писали: я маю ще ті лікарства, можу тому позичити. Мені ще дві таблетки того! Або попросити щось у тих братів, які були здорові, – додає брат Пімен.

Страху навколо ковіду в монастирі не було.

Лише двох монахів забирали на час лікування до лікарні – один мав одностороннє запалення легень, іншому не могли збити температуру. Решта 18 відносно легко перенесли хворобу, приймали антибіотики та уколи. 

– Я, наприклад, втратив нюх, потім мав три дні температури, – розповідає про перебіг хвороби настоятель. 

– Навіть не знав, що я втратив нюх. Мені кажуть: "Отче, ви щось чуєте?", кажу: "Не знаю". Понюхав олійку пахучу – нічого не відчув! Потім були певні загострення. Десь на 12-15 день почав дуже пітніти, слабкість – тоді було нелегко.

За лікуваннях монахів наглядала їхня сімейна лікарка з Перемишлян. Приїжджала до монастиря, як каже отець Йона, в "обладунках".

– Ми, практично, полежали пару тих днів, коли була температура, а потім почали гуляти по дворі, – розказує отець Йона. – Людей не було, не було кого заразити. Навіть лікар нам казав, що треба гуляти, ходити, дихати повітрям.

Нам було дивно, що є той ковід, але воно тебе аж так не паралізує до такої міри, щоб тебе прикувало до ліжка. Але так ми зрозуміли, що той коронавірус існує. Те, що він по-різному діє в різних людей – це так само факт. Ми легко це пережили.

Хто там каже – а то видумки, якісь теорії починає конструювати – нє, воно існує, по-любому існує, люди хворіють.

 

"Що для християнина може бути страшніше, як йому закриють двері церкви?"

Минув місяць, як монастир вийшов з карантину 17 серпня.

На плакаті "Карантин" біля входу полущилась червона фарба, якою намалювали дорожній знак "заборонений в’їзд".

На території відкрили вхідну браму, церкву та реколекційний будинок. У будинку зупинилась Оксана – єдина відвідувачка денної молитви в день нашого візиту. На службу прийшла в масці.

Оксана родом зі Львова, останні 20 років працює в Бельгії. Як навідується в Україну, завжди їде до Унева. Називає його "кусочком неба на землі".

Пережити карантин без церкви як ревній вірянці Оксані було складно. 

– Що для християнина може бути страшніше, як йому закриють двері церкви і заберуть причастя?

Ти настільки звик до Бога і для тебе то є нормально, що завжди все відкрито. А тут такий шок – двері додому закриті. Я заново відкрила для себе Бога, то було неймовірно складно для мене. 

То була одна віра до карантину й інша віра після карантину.

Отець Йона каже, що кардинально в житті монастиря після ковіду нічого не змінилось, як і в його особистому. Хіба більше почали взаємодіяти з людьми у соцмережах.

– Он бачите, – показує рукою на селфі-палку всередині церкви. На неї ставлять смартфон і транслюють службу на Facebook. 

Інша відмінність від докарантинних часів – до церкви стало приходити менше людей, але цей факт, як не дивно, настоятеля не засмучує. 

– Ті, хто були глибоко віруючими, лишились і відновили ходіння до церкви. Як не відновили, то вдома моляться з дітьми. Їхня віра зросла.

А ті, які так собі формальні були, то вони собі знайшли ще одне оправдання – чого не ходити до церкви. Я бачу в цьому якийсь конструктивний поляризм. Хай буде менше людей у церкві, але вони будуть правдивіші.

Ольга Кириленко, фото – Дмитро Ларін,
Українська правда

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *