Ніжно-саркастична, серйозно-іронічна проза Олени Андрейчикової

Олена Андрейчикова “Ніжні виживуть”, збірка оповідань, – Київ, 2020 – 192 с. (варіант російською мовою має назву “Нежные выживут”).

Колись одеситка, нині киянка, народжена в польському місті, де колись працював астроном Йоганн Кеплер (м. Жагань, Любуське воєводство) – вже ці фактори не могли не вплинути на особистість Олени Андрейчикової. А якщо згадати ще філологічну освіту на факультеті романо-германських мов та перелік занять, якими в житті вона займалась та займається – перекладач, журналістка, радіожурналістка, матір та дружина, то додати до цього списку ще й письменниця – зовсім неважко.

Це не перша, і я щиро сподіваюсь, далеко не остання збірка новел та оповідань Олени Андрейчикової. Та частина її творчості з якою я знайомий, власне і складається з таких літературних замальовок, які, як зізнається вона сама: “Серед цих історій немає жодної вигаданої, немає там жодного героя намальованого моєю фантазією. Все це сталось зі мною чи з моїми друзями. Всі справжні. Їх вдача. Їх справи. Їх іронія. Їх ніжність. Мої бабусі, мої мама і тато, мої друзі та подруги, мій чоловік. Моє дитинча та дітлахи друзів, у яких завжди варто повчитись легкості та безкомпромісності“.

Втім, всі ці історії могли статись не лише у Одесі чи її околицях, що розкинулись від Амстердама до Києва та Стокгольма. Бо, якщо читач чи читачка кинуть оком навкруги – на своїх рідних та друзів, то безперечно впізнають багато з того, про що пише письменниця. Просто тим історіям не так пощастило… чи навпаки.

Чимось, її новели нагадують фабльо італійських письменників доби Відродження, а чимось – на оповідки головного героя єдиного роману чеха Ярослава Гашека. Тільки от, як мені здається, питати у неї самої марно, бо в одній зі своїх мініатюр письменниця дає відповідь – що ж тоді станеться: “Почувши це питання, серйозна Олена Олександрівна завжди уявляла себе багатоніжкою, якою-небудь сколопендрою звичайною або гігантською, котру питають, як вона так вправно керує своїми лапками. В цей момент лапки починають плутатись, швидкість уповільнюється, багатоніжка завалюється на бік, судорожно шукаючи подобу витонченої відповіді. А могла за цей час встигнути щось корисне для людства зробити. Дітлахам сніданок, наприклад“. Жінку, що здатна уявити себе сколопендрою, і правда, краще не чіпати дурнуватими питаннями… А ну, як та себе якоюсь скорпіоніхою уявить у відповідь цього разу? (“Пауза“). Втім, літературні критики це вже зробили за неї – втиснувши її творчість у прокрустове ложе між Генрі Міллером та Франсуазою Саган.

Деякім героям, ну, або жертвам, це вже як кому ближче, її літературної творчості, щастить потрапити не в одну мініатюру, а щонайменше – в пару оповідань, присвячених лише їм – єдиним та неповторним. Саме така доля спіткала героїв оповідань “Оченята, сідниці, серпень, Одеса” та “Оченята, ревнощі, розкладайка“. Втім, з текстів випливає, що, вочевидь, пригоди героя та героїні триватимуть і надалі.

Окремий розділ, авторка присвячує собі, любимій. Втім, з такою самоіронією та автосарказмом, що їй не позаздриш. Чи знали Ви, що з себе являє посмішка дитини на дитсадівській світлині? Олена Андрейчикова радо поділиться цим набутим нею особисто “знанням”:

– Мила, посміхайся!

– А це обов’язково? – питаю я виховательку Тетяну Дмитрівну.

– Посміхайся, дівчинко – вторить моїй ніжній виховательці підозрілий фотограф.

Так, я хотіла би знати, чому так важливі посмішки на дитячих портретах вздовж коридору, що веде на другий поверх, в мою старшу групу ясла-садок №414. Я нічого не знаю про ідеологію щасливого совєтського дитинства, районного рейтингу дошкільних закладів, про фізіономіку, про позитивну психологію…”. Одним словом, багато про що ще, авторка не знає, але: “Поки змиряюсь з тим, що не у всьому я бачу сенс, доводиться довіряти дорослим, приймати їх правила, називати їх борщ смачним, а їх цибулю в салаті корисною, але я це роблю. І чекаю, коли подорослішаю, і тоді вже точно буду посміхатись лише тим, кому захочу“. (“Дитсадівські заповіді“).

Але, головні свої зізнання авторка розкриває у розділі, який так і називається “Про нас“, де гранично відверто зізнається у тому, як народжувалась назва цієї збірки.

Була впевнена, що ніжність – ознака слабкості. Хоча тепер достеменно знаю, що ніжність – ознака мужності, а ще сама по собі безцінна. Саме вона і допомагає мені заглиблюватись у себе зараз, все глибше й глибше, роздивлятись там все – місцями крихке, місцями похмуре, але дивитись на все з ніжністю та навіть трохи отримувати задоволення. Чи виживу – не знаю, проте, якби у мене був вибір, мені все одно захотілось би прожити наново весь цей довгий, як тінь перед надвечір’ям, карантин“. (“Ніжні виживуть, інші – не знаю“).

Що буде далі? Авторка і тут знає відповідь:

Вранці я попрошу яєчню з мисливськими ковбасками, а ти зробиш знову вівсяну кашу. Корисну. Обґрунтувавши це моїм ниючим шлунком. А я – твоєю капосною вдачею” (“Що буде далі“). Втім, перелік того, що ж буде далі за яєчнею та вівсяною кашею ще доволі великий…

Олександр КУЗЬМЕНКО, Харків

Інші наші рецензії читайте у розділі “Літературна рецензія

Інтерв’ю з Оленою Андрейчиковою “Важливо вчитися у класиків та знаходити тільки свій голос і слідувати йому” та інші наші розмови з літераторами у розділі Літературне інтерв’ю

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *