«Fratelli tutti»: чергова соціальна енцикліка Папи Франциска

«Fratelli tutti»: чергова соціальна енцикліка Папи Франциска
Братерство й соціальна дружба – це дороги, які вказує Папа Франциск для побудови кращого, справедливішого та мирного світу зусиллями всіх, народу й інституцій. Рішуче «ні» війні та глобалізації байдужості.

о. Тимотей Т. Коцур, ЧСВВ / Isabella Piro – Ватикан

«“Fratelli tutti” писав святий Франциск з Ассізі, звертаючись до всіх братів і сестер, щоб запропонувати їм форму життя з присмаком Євангелія. Серед його порад хочу виокремити одну, в якій він заохочує до любові, що виходить за межі географічних і просторових бар’єрів», – цими словами Папа Франциск розпочинає свою енцикліку «Fratelli tutti», що підписана 3 жовтня 2020 року на батьківщині святого Франциска місті Ассізі та оприлюднена наступного дня.

Якими є великі ідеали, але, водночас, доступні шляхи для того, хто хоче будувати справедливіший і більш братерський світ у власних щоденних стосунках, у суспільному житті, в політиці? Відповіді на це запитання Святіший Отець шукає в своїй черговій «соціальній енцикліці» (6), як він сам її окреслює.

Назву Святіший Отець запозичив у «Напоумленнях» святого Франциска, що цими словами звертався до «до всіх братів і сестер», аби запропонувати їм «форму життя з присмаком Євангелія». Він «не займався діалектичніми війнами, нав’язуючи доктрину, але передав Божу любов», – пише Папа, додаючи, що через це святий став «плідним батьком, який пробудив мрію про братерське суспільство».

Відкриваючись коротким вступом, розділена на вісім розділів, енцикліка містить, як пояснив сам автор, чимало з його роздумів про братерство й соціальну дружбу, що поміщені «у ширшому контексті» та збагачені документами й листами, надісланими від багатьох людей і спільнот з усього світу.

Завданням енцикліки є підтримати загальносвітове прагнення братерства й соціальної дружби. Відправною точкою є спільна приналежність до людського роду через визнання одні одних братами й сестрами як діти одного Творця, всі разом в одному човні, що вимагає усвідомлення того, що в глобалізованому та взаємопов’язаному світі спастися можна лише разом. Головною спонукою, яка часто цитується тексті, є Документ про загальнолюдське братерство, підписаний у лютому 2019 року в Абу-Дабі.

Не лише на словах

Братерство слід підтримати не лише словами, але й ділами, фактами, що конкретизуються у «кращій політиці», тобто, такій, що не підпорядковується інтересам фінансового сектору, але служінню спільному добру, спроможна поставити в центрі гідність кожної людини, забезпечивши всіх працею, аби кожен мав змогу розвивати власні здібності. В політиці, далекій від популізму, що вміє знаходити вирішення всьому тому, що чинить замах на фундаментальні права людини та остаточно викорінити голод і торгівлю людьми.

Водночас, Папа Франциск підкреслює, що справедливіший світ осягається шляхом сприяння мирові, що не є лише відсутністю війни, але справжнім витвором людських рук, до якого залучені всі. Пов’язані з істиною, мир і примирення повинні бути «проактивними», спрямовуючи на справедливість через діалог в ім’я взаємного розвитку. З цього випливає засудження війни, названої «запереченням усіх прав» і про яку вже неможливо думати в гіпотетичній «справедливій» формі, бо ядерна, хімічна й біологічна зброя несе з собою величезні наслідки для невинного цивільного населення. Рішучим є відкинення смертної кари, названої «неприпустимою». Центральне місце займає заклик до прощення, в поєднанні з поняттями пам’яті та справедливості: простити не означає забути, ані відмовлятися від захисту власних прав, захищаючи гідність, яка є Божим даром.

На фоні енцикліки – пандемія Covid-19, що, як зізнається Папа, «несподівано увірвалася саме в той час, як я писав цього окружного листа». Однак, глобальний надзвичайний стан у системі охорони здоров’я послужив тому, аби показати, що «ніхто не спасається сам», що прийшов час «мріяти як одне людство», в якому всі ми є братами й сестрами.

Глобальні проблеми вимагають глобальних дій

У першому розділі, названому «Тіні замкнутого світу», документ зосереджується на багатьох викривленнях сучасної епохи: маніпуляція та деформація таких понять, як демократія, свобода, справедливість; втрата почуття приналежності до суспільства та історії; егоїзм і незацікавленість спільним благом; переважання логіки ринку, що ґрунтується на прибуткові та культурі відкинення немов непотребу; безробіття, расизм, бідність; нерівність у правах та її відхилення, такі як рабство, торгівля людьми, жінки, піддані насильству й примушені робити аборт, торгівля органами (10-24).

За словами Папи, йдеться про глобальні проблеми, які вимагають глобальних дій. А тому він виступає проти «культури стін», що сприяє поширенню мафіозних структур, підживлюючи страх і самотність (27-28). Крім того, сьогодні зустрічаємося із занепадом етики (29), до якого певним чином спричинюються засоби комунікації, що руйнують пошану до іншого та усувають будь-який сором, створюючи ізольовані та автореференційні віртуальні кола, в яких свобода є ілюзією, а діалог не є конструктивним (42-50).

Любов будує мости

Другий розділ енцикліки «Чужинець на дорозі» пропонує шукати відповідь на ці тіні на яскравому прикладі постаті Милосердного Самарянина. Папа наголошує, що у «хворому суспільстві», яке відвертається від болю та є «неписьменним» у дбанні про немічних і слабких (64-65), усі ми покликані, як самарянин із притчі, ставати ближніми для іншої особи, долаючи упередження, особисті інтереси, історичні й культурні бар’єри. Всі ми є співвідповідальними за побудову суспільства, що вмітиме включати, інтегрувати та підіймати того, хто впав або страждає (77). Любов будує мости, а ми «створені для любові» (88), нагадує Святіший Отець, закликаючи християн розпізнавати Христове обличчя в кожній відкинутій людині (85).

До принципу здатності любити згідно із «універсальним виміром» (83) Папа повертається і в третьому розділі «Мислити й творити відкритий світ». У ньому Святіший Отець закликає виходити назовні із замкнутості в собі, аби знаходити в інших «зростання буття» (88), відкриваючись на ближнього згідно із динамізмом милосердної любові, що схиляє нас до «загальної спільності». По суті, духовна статура людського життя окреслюється любов’ю, що спонукає шукати краще для життя іншого, віддаляючись від будь-якого егоїзму (92-93).

Права не мають кордонів

Енцикліка наголошує, що братерським буде таке суспільство, яке сприяє вихованню до діалогу з метою здолати «вірус радикального індивідуалізму» (105), даючи кожному можливість проявити свої найкращі якості, починаючи від захисту сім’ї та пошани до її «першочергової та незамінної виховної місії» (114). Для побудови такого суспільства запропоновані два «засоби», якими є доброзичливість і солідарність.

Нікому не можна відмовити права на гідне життя, а оскільки права не мають кордонів, ніхто не може бути позбавленим їх на основі того, де він народився (121). З цієї точки зору Святіший Отець заохочує замислитися над «етикою міжнародних стосунків» (126), бо кожна країна належить також і чужинцеві, а благ території не можна відмовляти тому, хто перебуває в потребі й приходить з іншого краю. Природне право на приватну власність є другорядним стосовно принципу загального призначення створених благ (120). Енцикліка також згадує про питання міжнародних боргів: залишаючи непорушним принцип, що такий борг потрібно сплатити, висловлюється побажання, аби це не загрожувало зростанню та виживання найбідніших країн (126).

Темі міграції присвячені частина другого та ввесь четвертий розділ, що має назву «Серце, відкрите для всього світу». За словами Папи, слід запобігти непотрібним  міграціям, створюючи в країнах походження конкретні можливості для гідного життя. Водночас, слід шанувати право шукати краще життя в іншому місці. В країнах, що є метою міграції, правильна рівновага перебуває між захистом прав громадян і гарантією прийняття та підтримки мігрантів (38-40). Зокрема, коли йдеться про тих, що втікають від «серйозних гуманітарних криз», потрібні «невідкладні відповіді». Серед них – спрощення отримання віз, відкриття гуманітарних коридорів, безпека та основні послуги, можливість працевлаштування та навчання, гарантування релігійної свободи, сприяння возз’єднанню сімей, дбання про соціальне включення. Папа також заохочує, аби суспільства відмовилися від дискримінаційного застосування терміну «меншин».

У документі звернено увагу на необхідність міжнародної співпраці в тому, що стосується міграції, довгострокових проектів, що виходять за межі окремих нагальних ситуацій (132), в ім’я солідарного розвитку всіх народів. Інший, який відрізняється від нас, є даром і збагаченням для всіх, бо відмінності представляють можливість для зростання (133-135). Здоровою є та культура, яка вміє відкриватися на іншого, не відмовляючись від себе самої.

Політика як одна з найцінніших форм милосердної любові

Темою п’ятого розділу є «Краща політика», тобто, та, яка представляє одну з найцінніших форм любові, оскільки стає на служіння спільному благу, усвідомлюючи важливість народу, який є відкритим, готовим до зіставлення та діалогу (160). Йдеться про «популяризм», який Папа Франциск протиставить «популізмові», що маніпулює поняттям «народ» задля власних інтересів, розпалюючи егоїзм задля власної популярності (159).

Кращою політикою є та політика, що захищає працю, «невід’ємний вимір суспільного життя», та прагне гарантувати всім можливість розвивати свої здібності (162). Найкращою допомогою для бідного не є лише гроші, що є тимчасовим засобом, але уможливлення йому гідного життя через трудову діяльність. Справжня стратегія боротьби з бідністю не просто спрямована на стримування кількості злиденних і дбання про те, щоб зробити їх нешкідливими, але полягає в тому, щоби підтримувати їх в ключі солідарності та субсидіарності (187). Завданням політики, крім цього, є долати все те, що чинить замах на фундаментальні людські права. Рішучим є заклик Папи остаточно викорінити торгівлю людьми, «ганьбу людства», та голод, який є злочином, оскільки їжа є «невід’ємним правом» (188-189).

Потрібна політика, яка каже «ні» корупції, неефективності, зловживанню владою, відсутності пошани до закону. Це політика, зосереджена на людській гідності й не підпорядкована фінансам, оскільки «сам ринок не може все вирішити», що підтвердили лиха, сподіяні фінансовими спекуляціями. В цьому контексті наголошується на важливій ролі так званих «народних рухів».

Необхідність реформи ООН

У цій перспективі в енцикліці знаходимо побажання, яке стосується реформи ООН. В умовах переважання економічного виміру, що скасовує могутність окремої держави, завданням Об’єднаних Націй повинна стати конкретизація поняття «сім’ї народів», докладаючи зусилля на користь спільного блага, викорінення злиднів і захисту прав людини. Невтомно вдаючись до «переговорів, добре діючих служб та арбітражу», ООН, за словами Глави Католицької Церкви, повинна «поширювати силу права понад право сили, сприяючи багатостороннім угодам, які краще захищатимуть навіть слабші держави» (173-175).

Чудо ввічливості

Шостий розділ «Діалог і суспільна дружба» пропонує концепцію життя як «мистецтва зустрічі» з усіма, також і з периферіями світу, бо «від усіх можна чогось навчитися, ніхто не є непотрібним» (215). Справжнім є той діалог, який шанує точку зору іншого, його законні інтереси та, насамперед, гідність. Релятивізм не є вирішенням, бо без загальних принципів і моральних норм, які забороняють те, що є злом саме в собі, закони стають лише самовільними нав’язуваннями (206).

В цій перспективі особливу роль відіграють засоби комунікації, які не повинні використовувати людські слабкості чи виявляти все те, що є в нас найгіршого, але орієнтуватися на великодушну зустріч та близькість з останніми, сприяючи спілкуванню та почуттю родинної приналежності (205). Папа окремо покликається на «чудо ввічливості», наставлення, яке слід відновити, бо воно є «зорею серед темряви» та «визволенням від жорстокості, тривоги та неуважної негайності», що переважають в сучасній епосі. Ввічлива особа, за його словами, творить здорове співжиття та відкриває шляхи там, де озлобленість руйнує мости (222-224).

Мир і прощення

Сьомий розділ «Шляхи нової зустрічі» присвячений темі миру. В ньому Папа підкреслює, що мир пов’язаний з істиною, справедливістю та милосердям. Далекий від бажання помсти, він є «проактивним» і має на меті формування суспільства, що ґрунтується на служінні іншим і на досягненні примирення та розвитку (227-229). В суспільстві, як зазначає Святіший Отець, кожен повинен почуватися «як удома». Тому мир є «ремеслом», яке залучає та стосується всіх, в якому кожен повинен виконати власну частку. Завдання дбати про мир ніколи не припиняється й вимагає поставити в центрі кожної дії людську особу, її гідність та спільне благо (230-232).

З миром тісно пов’язане прощення. В енцикліці читаємо, що слід любити всіх без винятку, але любити гнобителя означає допомогти йому змінитися та перестати утискати ближнього. Більше того, хто зазнає несправедливості, повинен рішуче захищати свої права, охороняючи свою гідність, яка є Божим даром (241-242). Прощення не є синонімом безкарності, простити не означає забути, але відмовитися від руйнівної сили зла та прагнення помсти. Не можна забувати про жахіття геноцидів і переслідувань, про них слід пам’ятати, аби не знечулитися та підтримувати живим полум’я колективної свідомості. Так само важливим є пам’ятати про добро тих, що обрали прощення (246-252).

В цьому контексті Папа висловлює чітку позицію щодо смертної кари: вона є неприпустимою і повинна бути скасована в усьому світі. Вбивця, за його словами, не втрачає своєї гідності, гарантом якої є Бог. З цього також випливає заклик не ставитися до відбування покарання як до помсти, але як до частини процесу оздоровлення та соціальної реінтеграції. Це торкається теми умов у в’язницях і явища довічного ув’язнення, що є «прихованою формою смертної кари» (263-269).

«Ні» війні, що є поразкою людства

Частина сьомого розділу зосереджена на темі війни, що не є «привидом минулого» але «постійною загрозою», представляючи «заперечення всіх прав», «поразку політики та людства». З огляду на існування зброї масового знищення, що вражає багатьох невинних, сьогодні годі думати, як у минулому, про можливу «справедливу війну», натомість, слід рішуче ствердити: «Ніколи більше війни!». А беручи до уваги те, що ми живемо в умовах «поетапної світової війни», бо всі конфлікти є взаємопов’язаними, повне усунення ядерної зброї є «моральним і гуманітарним імперативом». За гроші, які інвестуються в озброєння, можна було би створити Фонд для викорінення голоду (255-262).

Релігійна свобода – фундаментальне право

У заключному восьмому розділі «Релігії на служінні братерства в світі» Папа наголошує на тому, що насильство не знаходить жодного підґрунтя в релігійних переконаннях, але в їхніх викривленнях. Тож такі речі як терористичні акти не є наслідком релігії, але помилкових інтерпретацій релігійних текстів, а також політики, що веде до голоду, бідності, несправедливості й утисків. Тероризм не слід підтримувати жодним чином, оскільки йдеться про міжнародний злочин проти всесвітньої безпеки та миру (282-283).

Глава Католицької Церкви стверджує, що дорога миру між релігіями можлива, і що необхідно ґарантувати релігійну свободу, фундаментальне людське право (279). Роздумуючи над роллю Церкви, він звертає увагу на те, що вона не пов’язує свою місію виключно з приватною сферою, не перебуває на узбіччі суспільства, і хоч не займається політикою, не відмовляється від політичного виміру існування. Увага до спільного добра, турбота про цілісний людський розвиток, у дійсності, стосується людства, а все те, що є людським, стосується Церкви (276-278).

Посилаючись на «Документ про загальнолюдське братерство задля всесвітнього миру та співжиття», підписаний в Абу-Дабі разом з Великим Імамом Ахмадом Аль-Таїбом, Папа нагадує релігійним провідниками про їхню роль «справжніх посередників», що повинні віддавати всі свої сили побудові миру, а також закликає до того, аби в ім’я загальнолюдського братерства прийняти діалог як шлях, спільну співпрацю як спосіб поведінки та взаємопізнання як метод і критерій (285).

Слідами свідків братерства

Святіший Отець завершує свої роздуми, вказуючи на приклад таких постатей, як Мартін Лютер Кінґ, Десмонд Туту, Махатма Ґанді, і, насамперед, блаженний Шарль де Фуко, приклад для всіх, що означає ототожнення з найостаннішими, щоб стати «загальним братом» (286-287). Енцикліка завершується «молитвою до Творця» та екуменічною молитвою за те, щоб у серцях людей оселився «братерський дух».

Твій внесок у велику місію: підтримай нас в несенні слова Папи до кожної домівки

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *