«Важливо виробляти у своїй свідомості постійну думку про Бога», – владика Венедикт Алексійчук

На початку вересня владика Венедикт Алексійчук відзначив 10-лііття єпископської хіротонії: уже три роки він є єпископом Чиказької єпархії святого Миколая, яка охоплює північний захід США, раніше сім років був єпископом-помічником у Львівській архиєпархії УГКЦ. Минулої п’ятниці, 25 вересня, під час візиту в Україну, владика Венедикт презентував у Гарнізонному храмі святих Петра і Павла у Львові свою третю книгу – «Школа молитви», яка постала із його роздумів у відеоблозі з такою ж назвою. Про служіння і покликання, молитву і сучасні можливості комунікації, Україну й Америку у програмі «Добра розмова» на «Воскресіння. Живе радіо» з владикою Венедиктом Алексійчуком говорив Тарас Бабенчук.

Книжка владики Венедикта Алексійчука – своєрідне продовження його роздумів у відеоблозі. Такі роздуми отців Церкви – Блаженнішого Святослава у відеопроєкті «Доступно про важливе», владики Венедикта у «Школі молитви», священників, які мають сторінки у соціальних мережах, – певний дороговказ і допомога для тих, хто шукає свого шляху до Бога і молитви.

«Одна з наших проблем у молитві – те, що ми відтворюємо наші стереотипи про Бога. Але кожна зустріч із Богом – унікальна, – сказав на презентації у Гарнізонному храмі владика Венедикт. – Часто згадую в новій книжці «Школа молитви» про те, що перед Богом не треба грати ролі. Перед Богом, як і перед лікарем, треба бути такими, якими ми є…»

Більше про цю презентацію і книгу – тут.

Тарас Бабенчук почав розмову із відеоблога владики «Школа молитви» і нових часів, коли значна частина комунікацій вимушено перемістилася в онлайн-режим і соцмережі.

Далі – фрагменти цієї розмови.

– Владико, як ви ставитеся до того, що в сучасних умовах у більшості випадків доводиться спілкуватися саме так – в онлайні? Бо багато хто каже про велику потребу живого спілкування, безпосередніх зустрічей…

– Що ж, дійсність є такою, якою вона є… Ми живемо в новій епосі, де ці новітні технології доцільно використовувати, вони допомагають нам комунікувати, не втрачати зв’язок. Тому пробую провадити цю Школу молитви, записую ці відео –  і їх дивляться люди в різних точках світу, більше, можливо, в Америці, де я зараз служу… Але, водночас, і для мене найціннішою є особиста зустріч з людьми, з кожною людиною. Минулорічна моя книжка так і називалася – «Таємниця зустрічі». Вважаю, що тільки особиста зустріч формує нас, впливає на нас, як і ми впливаємо на когось. Але поки що ці речі – онлайн і живе спілкування, протиставляти не треба: важливе і те, й інше…

– Чи можна сказати, що епідемія коронавірусу і пов’язані з нею речі – самоізоляція, обмеження спілкування, страх за здоров’я і життя – змінює людей?

– Я цілковито переконаний, що автоматично, механічно нас нічого не змінює. Не можна змінитися, просто перебуваючи в якихось обставинах, які є такими, якими вони є, незалежно від нас. Обставини самі по собі нічого в людині не змінюють. Бачимо: навіть в одній родині діти не стають копією ні одне одного, ні батьків, хоча, здається, виховання і стиль життя були  однаковими… Інша річ, що, як кажуть, поки грім не загримить, чоловік не перехреститься. Але от, перехрестився – і що далі? Чи той чоловік трохи усвідомив, що через той грім Бог хоче з ним говорити?

Так само і з коронавірусом: чи хочемо ми чути Бога, який, я переконаний, говорить до нас через ці події? Не пригадую, чиї це слова – що людина народжується, щоб померти. І коли замислюємося про це серйозно, це дійсно дуже сумно – народившись, ми вже готуємося до смерті, людина має свій початок і кінець… Але християнство дає цілковито іншу перспективу – народження у Христі до вічності. Будьмо щирі: ми живемо так, ніби житимемо вічно саме в цьому світі. Але народження і смерть дані нам, щоб причаститися до справді вічного життя, народитися для вічності, для Бога, для Христа. Бачимо з прикладу мучеників, що для них смерть не була страшною, вони знали, що це – народження до неба. Зауважмо, у церковному календарі ми святкуємо, фактично, день їхньої смерті. Здавалося б, абсурдно святкувати чиюсь смерть, правда? Але їхню смерть – святкуємо, тому що це їхнє народження у вічності…

Ситуація з пандемією показує, наскільки крихким є світ і людське життя. І, по-друге, наскільки ми маємо бути готовими до вічності, бо невідомо, коли прийде момент, коли Господь покличе кожного з нас. Тому я певний, що через ці події Бог хоче говорити з кожною людиною в окремий спосіб. Але Він не примусить людину слухати і жити інакше, це питання свободи волі людини, питання, наскільки ми готові до цього слухання, спілкування, розмови з Господом нашим…

– У нинішньому світі дуже непросто говорити й думати про вічність: шалена швидкість життя, потоки інформації, яка забувається на другий день… Як у цьому всьому пам’ятати про вічність?

– Просто так пам’ятати про вічність неможливо, потрібно розвивати в собі цю свідомість. Якось, коли я ще вчився, викладач статистики сказав – усе на світі можна виміряти, і мене це тоді дуже зачепило – ну як це?! Але з часом зрозумів, що певні речі виміряти справді можна. Якось я замислився: скільки часу ми присвячуємо Богу й скільки – земним речам? Отже, добрий побожний греко-католик щотижня ходить у неділю до храму – це півтори години, молиться вранці й увечері – це ще загалом 2 години на тиждень, разом – десь три з половиною години. У тижні – 148 годин. Тобто реально віруюча і практикуюча людина в середньому присвячує Богові 2-3 відсотки свого часу, а 98-97 відсотки – цьому світу.

Але ми нагі в цей світ прийшли й нагі підемо. Тому дуже важливо виробляти у своїй свідомості цю постійну думку про Бога. Слова «атлет» і «аскет» мають однакове походження і смисл – це той, хто вправляється. Тому й щодо сприйняття вічності треба вправлятися, докладати зусилля. Легко й без зусиль не вивчиш мову, не станеш чемпіоном з паверліфтингу – усі розуміють, що для цього треба вправлятися щодня. Так і щодо вічності, і сенсів – питати себе вранці і ввечері: у що я інвестую свій день?  Збудую хату, здобуду освіту, що також важливо, чи трохи більше часу віддам вічності, витрачу на Божі речі…

– До речі, про аскезу: ви завжди підкреслюєте, що ваше покликання – монашество, і що це – ваша сутність. І в Чиказькій єпархії також дуже швидко знайшли монахів. Розкажіть трошки про ті монастирі і монахів…

– Я їх не шукав – вони були (сміється). У самій єпархії є два монастирі східного єпархіального права: один – у Каліфорнії, на заході нашої єпархії, другий – в Мічігані, на півночі, ближче до кордону з Канадою. Монахи, які там є, практично не мають українського коріння – це американці, які захотіли провадити монаше життя у східній католицькій традиції. Чому так? Ми, греко-католики, часто навіть не усвідомлюємо, який безмежно великий скарб маємо – нашу Церкву як традицію. Тому що це щось унікальне – бути одночасно і на 100 відсотків і православними, і католиками. Ми, греко-католики, репрезентуємо неподілену Церкву, якою вона була від початку! Багато говориться про екуменізм і єдність Церкви, а тут не треба говорити, це вже є: ми самі репрезентуємо Церкву, яка подає не можливу екуменічну модель, а традицію – одночасно і Сходу, і Заходу, і католицизму, і православ’я…  Тому ті американські монахи й захотіли жити тією повнотою, цілісністю, бо це для людини є важливо… Я часто буваю в обох монастирях, щоб пожити своєю монашою автентичністю, добре чуюся серед них…

– І – про ваші загальні враження від Америки: кажуть, що Чикаго і Львів чимось подібні – у тому, як українці зберігають свою ідентичність…

– Звичайно, паралелі можна шукати і завжди їх віднайти… Хоча особливістю Чикаго справді є те, чого, можливо, в діаспорі більше ніде немає: реальне «Українське село», такий район у Чикаго, де українці живуть дуже сконцентровано. Там все – українською мовою, щотижня щось відбувалося, було по кілька подій. У Чикаго на виступи визначних артистів з України я потрапляв частіше, ніж мені вдавалося, коли жив у Львові…

– Питання, яке часто ставлю, тому що воно болюче: чому українці, які виїжджають за кордон, стають там успішними, а в самій Україні чогось для цього бракує?

– Скажу свою думку: українці стають успішними за кордоном, тому що потрапляють у певну систему. Держава, куди вони емігрують, має свою систему – економічну, політичну, правову, соціальну тощо. Українці, які потрапляють туди, як правило, законослухняні, й виконують прийняті там норми і закони. З іншого боку, українці – підприємливі і працьовиті, і в цій системі можуть швидко розвиватися. Є таке галицьке слово – доробитися. Так, більшість українців за кордоном не творили великі бізнеси, але вони входили в існуючу систему, працювали і щось здобували. Думаю, у 95 відсотків це саме так.

У чому, на мій погляд, проблема України, то це в тому, що ми не вміємо творити систему, дотримуватися її законів. Чому? Тому що всі ці закони, системи, порядки тощо завжди сприймалися як щось стороннє – те, що створив хтось інший, ворожий, чужий. І маємо певну алергію і до системи, і до законів, не сприймаємо їх серйозно, навіть якщо творимо все це самі. Так, закон – але для когось, не для мене; хтось має їздити за правилами, а не я; так, ходжу до церкви щонеділі, але хабара дам, тому що така ситуація, бо так вже є… Тому, як на мене, витворення цієї системи, яка тримає і формує суспільне життя, є таким важким. Причин для цього дуже багато, про це можна дискутувати дуже довго, але саме в цьому приховані і труднощі…

В Америці на загал – гонорово заплатити річний податок зі свого прибутку. Звичайно, є якийсь відсоток громадян, які ухиляються від цієї сплати, але американець розуміє, що він – громадянин своєї країни, має підтримувати свою державу і що робити це – гонорово, що це – честь.

А в Україні гонорово – не платити податки… У цьому й проблема і біда – у цій несистемності, у тому, що ми не готові, не навчені творити цю систему і порядки і, головне, дотримуватися їх. Але без творення цієї власної системи і правил, однакових для всіх, не досягнемо успіху…

Повністю програму можна подивитися тут.

Джерело: reradio.com.ua

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *