Нам треба більше фантазії

 

Чи треба боротися за те, щоб людство навчилося називати пропаганду пропагандою? Як ідентичність впливає на опірність до брехні? Чому популістів треба долати фантазією? Про це розмірковує британський журналіст, продюсер та письменник Пітер Померанцев, котрий на цьогорічному Book Forum презентував свою книгу «Це не пропаганда»

Слова, через котрі ми розуміли світ – «демократія», «Захід», «Європа», «вибори», – втратили сенс, котрий вони мали в XX столітті. У своїй книжці «Це не пропаганда» я постійно веду паралель між теперішнім світом і Холодною війною, коли ці поняття були більш стійкими. Наприклад, свобода. Слухали «Радіо Свобода», всім було зрозуміло, що означає «свобода». А зараз уже – не зрозуміло.

Ми живемо в світі, де все пішло обертом. Навіть мова прав людини використовується крайніми правими, щоб поглинати інших.

Формули, аксіоми, метафори, які ми використовували для описання демократичного інформаційного простору, розпалися. В часи холодної війни були дуже прості ідеї, які пояснювали, чим є демократичний інформаційний простір, і що його відрізняє від недемократичного.

В демократичному – свобода слова, плюралізм, вільна людина, яка може самовиражатися вільно, слухати джаз, поціновувати модерне мистецтво. А там – дезінформація, брудно… У нас була метафора ринку ідей. Ми вважали, що з цієї метушні найкраща інформація врешті решт візьме гору.

І так ми собі давали раду. Ніколи не було думки, що це ідеальна картина світ. Всі завжди розуміли, що ЗМІ зводять світ до стереотипів, спрощують – ніхто не був наївним у ставленні до старої ідеї. Але це були прийнятно. Ця модель коренилася на певних ідеях. І все це перевернулося догори дригом.

Я аналізую різні країни світу, починаючи від Південної Азії та Латинської Америки і до України та Західної Європи – і всюди бачу, що авторитарні режими використовують свободу слова як спосіб розчавити людей, заткнути їх не шляхом цензури, як було в часи Холодної війни, а використовуючи онлайн-армії. Які наповнюють простір дезінформацією настільки, що люди не можуть зрозуміти, де факти, де правда, кому можна довіряти.

Такі люди, які мій батько (тато Пітера Померанцева – Ігор Померанцев – відомий письменник, радянський дисидент, радіоведучий, – Z), боролися за індивідуальність проти цензури. А сьогодні все навпаки. Сьогоднішні політики у багатьох країнах не намагаються задушити людей цензурою, а навпаки – прагнуть навалити такий шквал інформації, дезінформації, велетенський хаос, що люди більше не розуміють, де правда, де неправда. Часто – з переходом на особистості: ти – fake-news, зрадник, погана людина, тобі не можна довіряти. І сараною боти, тролі летять довкола тебе. Цьому важко щось протиставити.

Нас тепер чавлять шумом. Це ж теж свобода слова. Дезінформація – це теж свобода слова. З юридичного погляду, дезінформація – це частина свободи слова.

Мій батько грає метонімічну роль у книзі. І в ході розповіді ми бачимо, як його поезія змінюється. Якщо раніше ця поезія боролася з тоталітарною системою, котра намагалася зламати людину, вона була сповнена ейфоричної індивідуальності, все будувалося на «я», на забороненому «я». То вже в 90-х, коли відпадає тоталітарний тиск, це вже не цікаво. Його поезія змінюється – він шукає інші форми свободи.

Плюралізм як найбільша відмінність між радянською і західною системами перетворився на систему партій і поляризацій. Між якими залишилося настільки мало довіри й поваги, що вже зникає спільне місце, спільний форум для обговорення. Найяскравіше це зараз помітно у США.

Навіть ідея вільної людини, яка вільно висловлюється, – також розпадається. Бо що більше себе виражаєш через Facebook, через Twitter і що більше пишеш, то більшою мірою самовираження використовується проти тебе, то більше це продається новому поколінню пропагандистів, які не намагаються розчавити вас своєю ідеологією, а прагнуть закрастися всередину ваших емоцій, когнітивних упереджень і маніпулювати вами зсередини. Зв’язок між самовираженням і правом голосу було розірвано.

Врешті, ця метафора ринку ідей, на якому найкраща інформація бере гору, вже виявилася нежиттєздатною у вік, коли можна створити шквал дезінформації і хаосу в одну мить.

Пропаганда не змінилась. Але це вже не стара пропаганда – це нова пропаганда.

Я викладаю своїм студентам курс про пропаганду. Скажу, що здефініювати пропаганду практично неможливо. Немає єдиного узгодженого поняття, що таке пропаганда. Це як порнографія – щось туманне і кожен трактує по-своєму.

Вважаю, цей термін практично безсенсовий. Набагато важливіше – зрозуміти в нашому сьогоднішньому інформаційному хаосі: а що ми хочемо? Ми можемо ще мільйон років сперечатися: пропаганда чи не пропаганада, BBC є пропагандою чи крайні праві є пропагандою, це fake-news не fake-news… В цьому нема сенсу. Ми маємо визначити, чого ми хочемо. І що таке нормальний суспільний дискурс. Це набагато важливіше.

Займаюся вивченням пропаганди вже три роки. Проводжу якимись мікро-дослідженнями, намагаємося зрозуміти, який фактчекинг працює, а який фактчекинг не працює, робимо купу соціології, велетенські опитування, фокус-групи, bigdata-аналіз, залучаємо комп’ютери, щоб зрозуміти, як можна боротися з пропагандою… І після двох книг на цю тему – а зараз пишу ще й третю – можу зробити висновок: пропаганда – це не про fake-news. Успішний пропагандист працює трішки, як письменник. Він працює з індивідуальністю, з ідентичністю. Ось про що це. Все інше – вторинне.

Успішний пропагандист працює в тому ж місці, що й художник. Він теж входить в оці відносини людини, слова і світу; людини і її розуміння світу. Він туди залізає, робить людину меншою, маленькою і притягує до себе. А мистецтво постійно по-новому розриває цей зв’язок і створює нові сенси, дає нові можливості зрозуміти свободу і зрозуміти себе.

Я не вважаю, що відповідь на брехню – це фактчекинг. Перевірка фактів – це дуже-дуже важливо. Я дуже люблю фактчекерів: люди борються за правду. В світі, де всі брешуть, дуже достойно казати: ні, правда існує. Це важливий емоційний момент… але він мало що змінює.

Ні, я не вважаю, що нам треба впадати в цю боротьбу між фантазією і реальністю. Фантазія завжди переможе! Хто хоче реальність?! Реальність неприємна. Ні!

Як я і казав на початку, треба мати кращу фантазію, більш продуктивну, більш хорошу в моральному сенсі. Фактчекери ніколи не переможуть.

Треба мати фантазію – мати ідею майбутнього. Частина цієї фантазії є повага до реальності. Абсолютно не обов’язково, що вони мають бути у конфлікті. Все-таки ідеї Просвітництва, раціонального майбутнього – це теж була фантазія, все таке. Там є велика повага до правди і до фактів – але так само велика частина романтизму. Не треба ставити ті речі в такі протилежні стани.

Демократичні сили втратили свою уяву. Ми не можемо далі розвивати наше бачення.

Візьмемо простий приклад. Євросоюз був ідеєю Жана Моне. Сьогодні Євросоюз – один із останніх утопічних проєктів у Європі. Він розвинувся до того, що ввійшла Східна Європа. Це був такий великий крок, це було вражаюче! А тепер не зрозуміло, яке майбутнє в Євросоюзу. Що далі робити? До чого ми прагнемо? Якщо це утопія, то ця утопія – далеко не ідеальна. І почався такий ступор…

В чому близькість Польщі Качинського, Угорщини Обрана, Трампа, «Брекзиту», Болсонару – всіх цих лідерів ми називаємо популістами. А ідеологічно вони дуже різні. Хтось більш правий, хтось лівіший. Їх об’єднує те, що вони всі ностальгісти. Всі вони ностальгують. У них нема ідеї майбутнього. Коли закінчуються ідеї майбутнього, коли в демократичних сил більше немає уяви – тоді залишається ностальгія, така негативна ностальгія як провідник для політичної думки.

Коли все погано – не факт, що люди почнуть вибирати раціонально. Коли економічний крах, коли краху зазнала система охорони здоров’я – виглядає логічним, що люди мають обрати здоровий смисл. Не факт! Коли все погано, люди іноді вдаються до диких речей. Бо все погано – тому хочеться ще більше брехні.

Пропаганда – це використання мови й наративів, котрі забирають тебе від себе. Щоб ти став менш самим собою. Пропагандисти постійно влазять в ті речі, котрі вигадують художники. Художники тікають від пропагандистів, створюють щось таке, що протистоїть тоталітарним режимам. А пропагандисти: «Блін! Треба влізти в “я”!». І потім художники знову йдуть далі. Така вічна гра, вічна боротьба за сенси.

Нам треба більше уяви.

Після трьох років роботи я прийшов до висновку, що найкраще з пропагандою може боротися поезія.

Підготував Володимир Семків

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *