Мистецька традиція живе, коли на рідних принципах створюються нові твори. Борис Щука

Нашим співрозмовником буде білоруській музикант та етнограф Борис Щука. З ним ми поговоримо про важливість збереження музичної спадщини європейських народів, на прикладі його рідної Білорусі, та чим білоруси різняться з українцями, що саме варто прочитати з білоруської літератури, для того щоб краще розуміти білоруській народ.

Частина 1 – про музику, культуру, літературу.

Читати цей текст в оригіналі (білоруською)

Як Ви прийшли до усвідомлення необхідності збереження музичної спадщини Білорусі. Чому ті зусилля, які нібито робить держава, Вам здалися недостатніми?

В юнацтві я захоплювався майже виключно західними стилями музики. А одного разу доволі випадково натрапив на записи етнічних білоруських обрядових пісень в “чистому”, справжньому вигляді – і це був шок! Раптом я дізнався, що в білорусів є (або були) свої “фірмові” мелодії і естетика, що не гірші, як в “цивілізованому світі”; і, в чомусь, навіть близькі до естетики тієї частини західної музики, якою я захоплювався.

З того дня мені захотілося якимось чином: а) засвоїти білоруські етнічні пісні; б) дати їм життя в майбутньому. Але, правильні методи, якими можна здійснити пункт “б”, я зрозумів тільки через 10 … 12 років, буквально нещодавно. (сміється)

Що стосується держави … В області музичної спадщини, як і взагалі етнічної культури, в Білорусі державні проекти зводяться до: а) “популяризації”; б) музеєфікації.

“Популяризація” – це коли робляться публікації та видання і проводяться якісь події на обрану тему. У сподіванні, що “коли ми будемо щось базікати і показувати про культуру, то культура буде квітнути!”

Звичайно, це не працює. Цей підхід заснований на формальному, совітському сприйнятті культури, коли діячі уявляють, що культура – частина життя, якою можна керувати безпосередньо, прямою дією, згідно з адміністративним наказом або через агітацію “замполіта”, “культпрацівника”. Насправді таке ж нереалістичне сприйняття є і в більшості недержавних проектів і, зізнаюся, довго було і в мене з друзями. І це сприйняття не дозволяє давати культурній спадщини реальне життя в майбутньому.

У чому є цінність і сенс збереження коренів традиційної культури європейських етносів, в тому числі і білоруського?

“Правильний” консерватизм полягає в невпинному переродженні форми якогось явища зі збереженням його внутрішніх принципів і цілей. І ті “корені”, які варто зберігати – це не зовнішні форми культури, а внутрішні принципи їх створення.

Дам спрощений приклад. Коли ви хочете “зберегти українську етнічну музику”, то не треба займатися, як самоціллю, точним наслідуванням і нескінченним відтворенням наявних творів, технік співу та грання, тембрів “правильних” голосів і інструментів. Скоріше треба намагатися використовувати мелодійні і композиційні, поетичні принципи старої етнічної музики в нових творах з сучасним звучанням. Як цього досягти – окреме питання. Але з білоруською музикою, наприклад, такого ніхто не робить – принаймні, публічно.

У чому ж цінність збереження “коренів” і вирощення з них нових “квіток”? Багато в чому, але кажучи коротко і спрощено (!), це може дозволити народам:

1) мати “суверенні” естетичні школи, відчувати себе більш повновартісними і таким чином зменшити поклоніння естетиці великих глобальних або регіональних центрів;

2) зменшити шкідливий вплив суспільства споживання;

3) збільшити безпеку в суспільстві через збільшення солідарності людей як культурно близьких одне одному;

4) навіть знизити витрати на державний апарат; адже коли є культура та загальні цінності, то вони регулюють поведінку людей не гірше за міліцію і органи спостереження та контролю.

Чим для Вас є пошук нової стилістики в музиці? На що (на які корені) він має спиратись?

Не сказав би, що я виступаю за пошук нового заради нового. Скоріш якось так: варто створювати правильні твори. Під правильними маю на увазі такі, які “загострені” під якусь мету, функцію (крім втіхи для вух слухача). Функціональність, в свою чергу, призводить до вироблення стилю – набору прийомів і правил.

Як приклад: стройова солдатська пісня не повинна мати складного ритму з синкопами і мелізмами, не повинна вимагати широкого діапазону голосу; повинна мати доволі простий, емоційний текст; повинна мати темп в певному діапазоні, щоб відповідати стройовому кроку; і т. ін. Інакше солдати просто не зможуть її використовувати.

Інші приклади функціональної музики: твори для релігійних обрядів; гімни держав і організацій; твори для навчання і поширення якихось ідей; наспіви для танців; колискові; навіть спеціальні саундтреки для різних видів діяльності і різних візуальних творів. Традиційна музика саме функціональна, а не “сама по собі”. І, що цікаво, в домодерні часи музика сприймалась, як одна з точних наук.

Таким чином, я б орієнтувався на функціональність: “для чого ти робиш твори?”, “як вони будуть використовуватись?” А стиль тоді буде вироблятися органічно, на сучасному ґрунті.

Що стосується “коренів”. Особисто я намагаюся мінімізувати стилістичний вплив епохи “Просвіти” – безконтрольне багатоголосся, яке в підсумку виродилось в передбачувані твори, засновані на гармонії на послідовностях акордів. З цього впливу народився мейнстримний рок, радіопоп, шансон, акордна бардівська пісня, поп-панк. Коли ця течія поєднується з репом, то музика зникає взагалі: люди починають писати пісні, в яких є акомпанемент з послідовності акордів (який сам по собі музичного змісту не несе), але поверх акомпанементу голос просто говорить або кричить, без мелодії. (посміхається)

У свою чергу, максимізувати варто модальність: коли в музиці важливий лад, звукоряд, з якого вибудовуються мелодії. А коли вводити багатоголосся, то помірне: голосів мало і кожен наближається до самостійної мелодії; або навпаки, додаткові голоси практично ніяк не змінюють мотив. Це можна знайти, наприклад, в християнських співах на межі 1-го і 2-го тисячоліть (“григоріанський спів”), в піснях трубадурів, в музиці лірників, в язичницьких (етнічних) обрядових піснях; в якійсь мірі в барокових творах; в метал-музиці; в деякій “непопсовій” електронній музиці.

На Вашу думку, що посприяло кризі традиційної культури і самоусвідомленню білоруського етносу на останньому стику епох і століть?

Традиційна культура і самоусвідомлення – два різних питання. І можливо, ви маєте на увазі скоріше етнічну / національну культуру, ніж традиційну.

Я б не сказав, що після розпаду СРСР білоруська етнічна культура саме пережила якусь кризу. Вона просто продовжила зникати, а це зникнення почалося задовгою до того – з урбанізацією Білорусі і додаткового завозу в міста російськомовних управлінських кадрів, починаючи з 1920-х.

Теоретично, ми могли би збільшити присутність білоруської мови і культури в житті суспільства за рахунок політичних зусиль в 90-х. Але ці спроби закінчилися, як тільки до влади прийшла просовітська і проросійська сила.

А прийшла ця сила (Лукашенка) не випадково, а закономірно. На той момент російсько-совітські симпатії були в більшості населення. А ось чому симпатії були такими – це питання історичного багажу, розміру і географічного положення нашої країни. Тут дуже довго розповідати, перерахую тільки основні довгострокові причини такої долі.

Відносно мала кількість населення.

Відносно жорстокий клімат (в західній Європі, навіть і в Швеції, зима м’якша за білоруську) і не дуже родючі ґрунти.

Відсутність виходу до моря.

Відсутність якихось природних бар’єрів (як гори), які б робили нашу країну важкою для завоювання.

Відсутність стратегічних корисних копалин в будь-яких значних кількостях.

Знаходження на шляху періодичних військових походів чужих армій.

Знаходження на перетину важливих торговельних, вантажних шляхів.

Відсутність досвіду християнської Реформації (а вона на Заході сильно сприяла національному визволенню з імперій).

Знаходження на межі, вододілі між сферами впливу різних сильних цивілізаційних центрів (Москва, Берлін).

Поєднання цих обставин історично приводить, на жаль, до наступного:

а) білоруси не мають прив’язаності до власної культури, вони переймають культуру “начальника”;

б) Білорусь може бути суверенною, тільки коли вона буде диктатурою / автократією. Якоюсь “мікроімперією”.

Щоб з цим боротися, треба намагатися ліквідувати якісь обставини зі списку вище. Це неможливо зробити швидко.

Що стосується самоусвідомлення, то, як я показую вище, білорусам не надто суттєво ідентифікувати себе згідно з культурною приналежністю. Склалось так, що більш важливими для білорусів маркерами є приналежність до певної місцини (“я з-під Глибокого”) і до певної релігійної конфесії (“я православний”/ “руські” або “католик”/ “поляк”).

Що варто знати про Білорусь та її культуру, про самих білорусів Вашим сусідам по континенту, щоб краще розуміти внутрішні процеси у Вашій країні – в культурі, мистецтві, літературі?

Перша думка на цей копил: коли ви хочете зрозуміти культуру народу, дивіться на культуру пересічної людини. Дивіться не на якісь ексклюзивні, видатні зразки, якими пишається інтелігенція; а на те, що відбувається на рівні повсякденності. Видатні зразки не можуть бути репрезентативними. Так, я б міг назвати свою улюблену білоруську музику, проте це щось ексклюзивне, дуже нішеве, і воно вам дасть тільки спотворення картини.

Друга думка: культура полягає не тільки і не стільки в творах мистецтва, скільки в неписаних нормах щоденної поведінки людей. Наприклад: чи нормально для них залишати сміття в лісі і на берегах водойм? Чи нормально для них пити горілку при кожній зустрічі компанією друзів? Чи нормально для них бити дітей або, навпаки, розбещувати їх нескінченними поступками? Чи нормально для них потискати руку при вітанні? Чи нормально для них жорстка вертикальна або, навпаки, анархічна корпоративна культура? І тому подібне.

Вважаю, що щоденна поведінка і діяльність жителів Білорусі не надто відрізняються від таких в Україні, Росії чи Польщі. У всіх наших країнах більшість населення живе в містах, користується приблизно тими ж засобами зв’язку і транспорту, працює приблизно в тих же самих типах підприємств. Споживає і створює більш-менш схожий медіаконтент.

Чим ми відрізняємось від українців? Можу висловити кілька припущень.

1) Жителі Білорусі – самі неемоційні люди в світі. Це підсумок міжнародного дослідження. (Це при тому, що ми одні з лідерів у світі в споживанні алкоголю.)

2) Білоруси – “східноєвропейські німці”. Ми доволі сильно любимо порядок, любимо виконувати регламенти, будь-яке законодавство і накази, аж до абсурду. (сміється)

3) Ми досить інерційні: довго домовляємось з контрагентами, уточнюємо умови; але коли домовились, то прагнемо дотримуватись домовленостей.

4) Ми схильні все ж до ієрархічної, вертикальної корпоративної культури.

5) З компонентів ідентичності для нас важлива не стільки кровна (етнічна) і культурна приналежність, скільки крайова ( “звідки ти?”) і релігійна ( “якої ти віри?”). Зустрічаю також і заклопотаність класовою / кастовою приналежністю.

6) Ми досить залежні від думки про нас зовні. Схвалення від іноземця цінується більше, ніж схвалення від співвітчизника.

7) У великій мірі ми живемо в російському інформаційному полі, оскільки саме з Росії приходить більш професійно зроблений і одночасно всім зрозумілий медіаконтент. Це наближає свідомість білорусів до свідомості росіян.

В силу останнього пункту, а також малої кількості населення, в Білорусі майже відсутній внутрішній ринок для місцевих музикантів, відсутній “шоу-бізнес”. Причому навіть коли ці музиканти роблять російськомовні твори. Білоруські музичні “зірки” (відомі широкому загалу молоді) існують, але більшість з них стали такими спочатку на закордонному ринку, найперше російському. Можливо, ви чули імена Макс Корж, ЛСП, Серьога, група “Ляпіс Трубєцкой”. Хоча білоруські “зірки” і існують, білоруси переважно слухають російську і західну музику і на неї ж орієнтуються в своєї власній творчості.

Відповідно, і реальних конкурсів для молодих виконавців в Білорусі немає, і наші виконавці їдуть на конкурси в Росію і Україну.

Ну, і, як ви могли здогадатися, білоруськомовної музичної творчості мало і вона нішева або андеграундна  ( навколофолькові стилі, політизований панк, поп-рок). А білоруськомовної радіоетерної попси та іншої “масової” музики взагалі практично немає, бо в неї немає аудиторії.

Що стосується літератури, то теперішнє життя художньої літератури в Білорусі я практично не відслідковую. Можу тільки сказати, що активна, “сучасна”, “білорусько-орієнтована” частина літераторів має здебільшого ліберальні погляди. (Однією з ілюстрацій буде те, що з лав білоруського ПЕН-центру в 2019 р. виключили людину, яка протестувала проти промоції ЛГБТ).

Найвірогідніше, ще є і великий пласт сучасної російськомовної літератури, але я про неї не знаю майже нічого.

У сучасному швидкому світі на зміну старій паперовій літературі частково прийшла “громадянська журналістика” (блоги). Але білоруська блогосфера, значною мірою білоруськомовна, прожила десь близько 10 років і зникла в соціальних мережах, коли ті з’явилися. Кількість користувачів Інтернету зросла в рази, і найперспективнішим способом розповсюдження думок стало відео. (По суті справи Інтернет перетворився назад у телебачення.) А от вже серед білоруських відеоблогерів майже що нема жодного білоруськомовного. Для них немає аудиторії.

Коли ж ви хочете дізнатися, яку білоруську літературну класику варто прочитати, то поради та списки найважливіших книг можна легко знайти в мережі. Єдине, що серед них я би радив звертатися до того, що створено до 2000 р. і написано білоруською.

А від себе пропоную три книги, які зазвичай не фігурують в списках золотої спадщини, але мали реальний вплив особисто на мене в шкільні роки – і знаю, що не тільки на мене. Це твори для шкільного віку, але… всі ми родом з дитинства. (посміхається)

1) Михась Чернявський – “Стріла Росомахи” і “Вогнепоклонники”. Сюжетні тексти, дія в яких відбувається в білоруської старовини, в кам’яній епосі. Автор – історик і археолог, і цими книгами він хотів виховати в школярів інтерес до старовини. Автор показує побут і технологічний уклад давніх племен, їх релігійні уявлення. Тексти вийшли атмосферні, вони “затягують” у свій світ.

2) Янка Мавр – “Поліські робінзони”. Пригодницька повість, яка для мене в дитинстві була нарівні з книгами про мумі-тролів (а це величина!). Подорож, таємниця, лісове володіння, виживання посеред дикої природи – гарний набір індоєвропейських мотивів. І зіткнення з контрабандистами – як дійсно білоруська “родзинка”.

Втім, поліські хащі – спільне для білорусів і українців явище. (сміється)

Красно дякую Вам за розмову!

Продовження буде…

Олександр КУЗЬМЕНКО, Харків

Довідка: Борис Щука. Білоруський аналітик, музикант, етнограф. Займається збереженням білоруської музичної спадщини та пошуками нової стилістики в музиці. Один з учасників товариства “Вільний архів”.

Веб-сайт «Вільний архів» (Спільнота білоруських етнографів-аматорів, які хочуть об’єднати свої напрацювання та зробити їх надбанням суспільства. Вільний архів – це також архів етнографічних записів, що ведуться цими дослідниками). ПОСИЛАННЯ Сторінка “Вільного архіву” у Facebook

Музична творчість за участю Бориса Щуки:

Альбом ” Christs Not Christians” (Black Metal, Hard Rock, Ambient) гурта “Trunar” ПОСИЛАННЯ

Альбом солдатських пісень ” Білорус на варті” ПОСИЛАННЯ

Альбом “Інше” (постфольк) ПОСИЛАННЯ

Альбом ” Sanguine Scales” (Thrash Metal) гурта ” Disgod” ПОСИЛАННЯ

Інші наші розмови з цікавими особами у розділі Літературне інтерв’ю

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *