У день вшанування жертв…

У день вшанування ж…

У день вшанування жертв…

У день вшанування ж…

Діти-читачі з Харківщини та…

Дитячий Міжрегіона…

На будинку, де вийшла…

В центрі Лубен, на …

На відміну від української…

Говорить Андрій Крю…

Має бути державна політика…

Говорить Дмитро Шев…

Якщо студент хоче бути…

День українськомовн…

«
»

Мандрівка краєм на півтисячі сторінках

У фотоальбомі – 404 сторінки, і важить він майже 2, 5 кілограми. Кожен розділ – це розповідь і фото про якусь природню чи історичну пам’ятку, буковинські традиції, ремесла,  кухню…

Село Атаки, Баламутівська печера,  Вижниця і Виженка,  Скельний монастир, залишки давньої склоробні на Кельменеччині – це далеко не повний перелік того, що є у цьому виданні.

Це перше за часів незалежності таке об’ємне та ілюстроване видання – кажуть видавці. Добротний папір, багато світлин і короткі розповіді про унікальні місця буковинського краю. Книга двомовна – українсько-англійська. І вийшла вона у «Видавництві 21» за сприяння програми підтримки книговидання Чернівецької ОДА.

Презентація цього об’ємного фотопутівника мала відбутися як круглий стіл про розвиток туризму на Буковині. Але через потрапляння Чернівців у червону карантинну зону, була скасована.

«Йшлося про те, щоб така книжка була цікава й самим буковинця»

Три дні на сайті видавництва книжку можна було придбати за собівартістю – як планувалося на презентації – за 550 гривень. А повна вартість цього розкішного фотоальбому – 999 гривень. Більшу частину тиражу Чернівецька ОДА відправить  бібліотекам, презентуватиме гостям краю. Наклад книги – 1000 примірників.

Тексти у книжці подані в алфавітному порядку, вони інформативно легкі, короткі  і  водночас наповнені саме тією інформацією, яка заохотить людину вирушити у мандрівку Буковиною.

Натомість – великі і яскраві фотографії.  Кожен текст проілюстрований якісними, професійними світлинами – у видання увійшли роботи понад двадцяти буковинських фотомитців.

Села і селища, містечка і міста, археологічні та архітектурні пам’ятки, безліч артефактів та природні атракції, а також люди з їхнім колоритом, талантами, особистими історіями, пам’яттю, традиційні ремесла та мистецтва, свята і святкування і, звісно, буковинська кухня – це лише частина того, про що можна довідатися із альбому «Буковина. Чернівецька область».

«Ми зібралися у січні командою обговорити проєкт видання фотоальбому,  – розповідає Інга Кейван, редакторка фотоальбому, PR-менеджер «Видавництва 21». – Серед нас була Ірина Пустиннікова, яка писала тексти.  Ірина – краєзнавець, сама із Кам’янця-Подільського, займається краєзнавчою тематикою віддавна. Авторка кількох путівників. І ось ми зійшлися на думці про те, що інші регіони мають такі фотопутівники, а Буковина не має чогось такого, щоб її презентувало. І презентувало не тільки в Україні, а й поза межами, сприяло туризму, власне, сприяло промоції. Втім йшлося про те, щоб така книжка була цікава і корисна й самим буковинцям. Бо ми й самі замало знаємо про Буковину. І ось виникла ідея такого путівника, такого альбому, де тексти були б невеличкими, щоб вони подавали основну інформацію. Ірина запропонувала, щоб це було в порядку абетки. Ми особливо відчули зараз, що хочемо більше знати про свій край, коли триває карантин і діють  обмеження на поїздки. Цей альбом може кожному з нас згодитися, він підкаже, де можна провести вихідні, культурне дозвілля. Я сама буковинка, але про багато місць не знала. З прив’язкою до різних місць згадуються і наші видатні буковинці:  Федькович,  Воробкевич, Кобилянська, Івасюк. Особисто я відкрила для себе чимало цікавих місць, зокрема, склоробню у селі Комарів Кельменецького району.

І справді, про цю місцину мало хто знає, навіть самі буковинці. Це було сенсацією в археології  – знахідка на полі між селами Комарів та Дністрівка. У 1962 році вчені віднайшли тут рештки унікальної пізньоримської майстерні (ІІІ–IV ст. н.е.) з виробництва скла — гути-склоробні. На теренах Західної України це одна з дуже небагатьох пам’яток, пов’язаних зі Стародавнім Римом, і абсолютно точно — найдавніша гута України та єдина такого типу споруда на території від Великої Британії до Уральських гір.

За словами молодшого наукового співробітника відділу археології ранніх слов’ян Інституту археології НАН України Мар’яни Авраменко, кам’яна кладка, віднайдена в полі, зроблена за античними зразками, найближчі з яких за 300–400 км від Комарова. І, що найважливіше, її могли зробити лише ті, хто подібне робив і в самій імперії. Можливо, громадяни імперії, що перебралися на варварські землі. Ці ж люди виробляли тут не лише скло, а й цеглу і черепицю.

З 2014 року роботи тут проводяться в рамках спільного українсько-німецького. У дослідженнях беруть участь фахівці з Німеччини та  Польщі. Щороку науковці здійснюють дослідження нової ділянки: загальний розмір археологічної пам’ятки — 35 гектарів . Вчені мріють музеїфікувати об’єкт, але Кельменеччина поки що не має коштів для цього…»

Кристальний зал у печері та єврейське минуле Вижниці

Над фотоальбомом «Буковина» працювали від січня до літа. В оформленні обкладинки використали жовтий колір, такого ж кольору закладка.

Хто вже подорожував Буковиною, все ж теж знайде у цій книзі місця, де ще не побував. А хто не був, а лише планує побувати, фотопутівник допоможе вдало продумати  маршрут.

Книга відкривається замальовкою про село Атаки. Маленьке село на правобережжі Дністра — ворота Чернівеччини для тих, хто їде сюди з боку Києва чи Кам’янця-Подільського. Назва села походить від молдовського слова «отак» —курінь на березі річки. У турецькі часи в Атаках сім разів на рік гули ярмарки. Для них тут збудували караван-сарай, конюшні, навіси для торговців. Вище за течією Дністра, ближче до Хотина, було облаштоване чарівної краси джерело-чишму, прикрашене таблицею з вирізьбленим віршем. Лише корчм у Атаках тоді налічували понад п’ять десятків.

Атаки колись славилися на всю Бессарабію своїми майстринями-килимарницями. З місцевої артілі, яку заснував художник-килимар Іван Пастух, у  1940-х роках виросла художньо-килимарська фабрика в Хотині.

У Заставнівському районі, що неподалік Заліщик, туристам варто відвідати Бламутівську печеру. У Глибоцькому районі, що ближче до кордону із Румунією – село Біла Криниця, центр старообрядництва. І звісно, Буковинські Карпати.

На Заставнівщині, між селами Звенячин та Кострижівка, неподалік стрімких дністровських круч розташована гіпсова горизонтальна печера лабіринтового типу Гострі Говди. Часом цю геологічну пам’ятку також називають печерою «Скитською», адже знайшли її у середині ХХ століття на місці відпрацьованого Скитського кар’єра в урочищі Гострі Говди. Площа її понад 4 га. Повітря тут завдяки високій іонізації має цілющі властивості. Стіни вкриті гіпсовими кристалами — сталактитами і  жовтуватими геліктитами, а дно вкривають темні кальцитові напливи. Найгарніша частина Скитської  — Кристальний зал заввишки до 6 м. Спелеологи дослідили печеру на довжину в 3400 м — вона у десятці найдовших печер України. Розкопки і дослідження Гострих Говд триватимуть і надалі.

У фотопутівнику можна милуватися чудовими світлинами гір.

«Найменш розпіареною і найбільш красивою частиною Українських Карпат є Карпати Буковинські, – вважають автори книги. – 75 км завдовжки, до 30 км завширшки.  Але приголомшливі пейзажі Путильського чи Вижницького районів туристи не завжди можуть оглядати через погані дороги. Найвища точка цієї частини Карпат — гора Лунгуль (1377 м), а  в гори ведуть перевали Німчич (586 м) і Шурдин (1173 м).».

Звісно, найбільш відвідуваним туристами є Вижницький район. Але, оселяючись у гарних приватних садибах, обов’язково варто відвідати м. Вижницю і с. Виженку. Вижниця має що розповісти туристам.

Вижницю називають воротами Гуцулії, тут – кордон Покуття і Буковини. У ХІІ столітті на місці сучасної Вижниці стояла дерев’яно-земляна фортеця, пізніше зруйнована татарською ордою. У місті проживала чимала хасидська громада. На 1910 рік євреї становили понад 80% населення.

 

Сучасний магістрат — міськрада — міститься у двоповерховому будинку в південному куті площі. Колись саме тут починалися хасидські квартали з одинадцятьма синагогами (найстаріша походила з 1777  року), гарним палацом цадиків, міквами (ритуальними лазнями), бет гамідрашем (школою з бібліотекою), хедером (релігійною школою для хлопчиків).

У Вижниці починав свою діяльність проповідник і кабаліст Ісраел бен Еліезер, більш відомий як Баал Шем Тов. На його могилу в Меджибожі (Хмельниччина) приїжджають тисячі прочан-хасидів. Зберігся гуцульський переказ про люльку, яку Баал Шем Тову подарував Олекса Довбуш.

Деякі зі старих хасидських споруд ще існують, хоча й зазнали чимало перебудов. Найпримітнішою є двоповерхова ошатна мурована синагога на південному боці центрального майдану.

У  повоєнні часи будівлю використовували як зерносховище, а після реконструкції 1961–1962 років

пристосували під будинок культури. Зараз стіни БК прикрашає меморіальна дошка на честь народного артиста України Назарія Яремчука. Саме тут 1969 року в ансамблі  «Смерічка» розпочалася його музична кар’єра.

Напроти школи (вул. Миру, 13) стоїть колишній готель із шинком Михайла і Анни Москви-Голоти (ХІХ ст.), де свого часу зупинялися Леся Українка, Іван Франко, Іван Труш, Гнат Хоткевич, Василь Стефаник, Ольга Кобилянська. Поруч розташовані колишній заїжджий двір та конюшні.

На вул. Українській стоїть музей Вижницького коледжу прикладного мистецтва, Будинок дитячої творчості (колишнє кабаре), Українська гімназія (1908) та стара народна школа. За будинком культури вгору тягнеться стежка, що веде до Петропавлівського костелу (1876), збудованого на кошти вірменського купця Григорія Айваса. У Вижниці вінчалися батьки Юрія Федьковича  — Адольф Адальберт та Анна. Сам письменник у 1869–1870 роках обіймав у Вижниці посаду повітового інспектора народних шкіл.

До складу Вижниці входить і хутір Рівня, мала батьківщина Назарія Яремчука. Тут розташовані дерев’яна гуцульська Дмитрівська церква (ХІХ ст.) і «Смерекова хата» — музей-садиба зірки естради.

А на південь від Вижниці у вузькій долині між гір лежить гуцульське село Виженка, що витягнулося вздовж неймовірно мальовничої річки з  такою ж назвою на кілька кілометрів.

Від 1859  року і до Першої світової війни Виженка була популярним курортом, куди курортники-«люфтери» приїздили не лише оздоровитися, а й ближче познайомитися з таємничими гуцульськими звичаями. Ті часи пам’ятають кілька вілл у закопанському стилі.

Повз село Виженка пролягає шлях до перевалу Німчич (586,3 м). Століття тому перевал називали також Турецькою Вершаддю, адже він вів з Гуцулії на Буковину, де довго правили турки. З перевалу відкривається прекрасний краєвид на Буковинські Карпати, а взимку тут можна покататися на лещатах.

Галицьке море, що поховало кілька сіл

Останнім часом серед буковинців став особливо популярним маршрут до Скельного монастиря, що у с. Галиця Сокирянського району.

У  східному кутку Чернівецької області, на північ від села Галиця до 120-метрової кручі приліпився монастир, здалеку схожий на ластівчине гніздо. Археологи кажуть, що ще у ІХ столітті до н. е. тут було поганське капище. У ХІІ столітті вже нашої ери, печери у м’якому вапняку обрали собі за місце усамітнення християнські монахи — часто біженці з Галичини. Їх було так багато, що з XIV століття місце називають «галицьким скитом». У турецькі часи обитель занепала.

У ХІХ столітті її марно намагалися відродити. Подібні зусилля завершилися успіхом у румунський період. З 1928 року скит стає популярним відпустовим місцем. У 1944  році обитель знову припинила свою діяльність і аж до 1999 року. Монастир налічує три храми, допоміжні приміщення та «печеру самітника».

Мандрівка цим краєм немислима без відвідин Дністровської ГЕС та Галицького моря.

Широченне плесо Дністра в околицях Комарова та Бакоти, віддзеркалення хмар під говдами на Кельменеччині, прогулянки на човнах з баз «Услад» та «Вілія» в Сокирянському районі — у Дністровського водосховища багато принад і рекреаційного потенціалу.

А з’явилося Галицьке море (так ще називають це водосховище) завдовжки у 194 км завдяки Дністровській гідроелектростанції — найбільшій на європейському континенті. І найвищій  — 121 метр заввишки.  Звісно, значна частина цієї величі схована під шаром води. Середня глибина Дністровського водосховища в межах Чернівецької, Вінницької та Хмельницької областей — 21 метр. Та подекуди трапляються і справді морські глибини — до 54 метрів.

Разом з ГЕС на правому березі річки росло і місто Новодністровськ. Йому стільки ж, скільки й станції  — трохи за 40. Будувати його почали в  1973 році. А в липні 1977 року робітники змінили русло Дністра біля міста. З 1981 року ГЕС розпочала свою роботу. Галицьке море наповнювалося водою аж до 1987 року.

Його води назавжди поховали під собою кілька подільських та бессарабських сіл. Та «совєти» вважали це невисокою ціною за можливість здійснювати сезонне регулювання стоку Дністра, зрошення 500 тис. га орних земель та позбавити українські й молдовські села по обидва береги ріки від руйнівних паводків та крижаних зимових заторів.

А ще у книзі можна познайомитися із містом Герца – це найменший за кількістю жителів райцентр нашої країни. 80% населення Герци — етнічні румуни. До державного кордону з Румунією — лише 5 км. А на центральній площі міста стоїть пам’ятник знаковій постаті румунської культури Міхаю Емінеску.

Археологи знайшли на околиці Герци трипільське поселення та артефакти залізного віку і Черняхівської культури. З більш пізніх часів зберігся стилізований під замок будинок румунського художника Артура Верони (1868–1946).

Красна Маланка і село, де дівчата носять на голові «траву»

Відтак помандрувати у Путильський район. Найвідоміше озеро Буковинських Карпат лежить на висоті 1000 м у масиві Яловичорські гори, що в Путильському районі, за півтора кілометра від села Нижній Яловець. Зсув глинистих порід колись перегородив шлях безіменному потічку — і серед лісистих вершин виникла водойма. Площа озера  — 2,5 га. А найбільша його загадка — глибина, яку до цього часу так і не змогли визначити аквалангісти. Не тому, що озеро бездонне, — а  тому, що затоплені на його дні дерева не дають людям дістатися дна.

Протяті камені і Соколине око – теж варто тут відвідати. Але до них дістатися можна лише пішки. Півторагодинний похід від перевалу Німчич виведе до місця незабутньої краси — геологічної пам’ятки Протяті Камені.  40-метрова карстова глиба Соколиного ока — химерної форми 12-метрова арка, біля підніжжя якої є невелика наскрізна трикамерна печера.

Ще одне диво чекає на тих, хто вибереться на Соколине око, – на вершині у камені є невеликий природний резервуар води (70 см завглибшки). Під час сильних дощів Соколине око «плаче» невеликими водоспадами.

Скелі розташовані на межі Путильського та Вижницького районів, на схід від села Хорови, неподалік від потоку Смугарів. В урочищі є також Соколина печера  — завдовжки 92 м, ростуть ендемічні та лікарські рослини.

Містить фотоальбом цікаві розповіді про місто Кіцмань, батьківщину Володимира Івасюка. А також про місто Сторожинець  — одне з  найбільш зелених міст області.

Тодішній власник Сторожинця, поміщик Оренштайн, 1912 року перетворив мішаний ліс навколо свого палацу на розкішний парк, що тепер є пам’яткою природи національного значення. На його базі діє технікум лісового господарства (вул. Видинівського).

Один з корпусів технікуму – ошатний палац з баштою, на якій усе ще помітні цифри «1912». У дендрарії можна бачити 200-річні червоні дуби і граби, пірамідальні туї, пурпурнолисті буки, дволопатеве гінкго, сосну Банкса, схожі на пальми аралії маньчжурські (шип-дерево).  Є трояндарій, багата колекція кизильників, на альпійській гірці квітнуть едельвейси.

Фотоальбом не міг відбутися без розповідей про унікальну буковинську вишиту сорочку, буковинські писанки і місцеві традиції.

Наприклад, Красна Маланка – так називають свято в одному із сіл. Наймасовіша, найемоційніша Маланка України відбувається щороку 13-14 січня в селищі Красноїльськ неподалік від румунського кордону.

Красноїльська Маланка  — справа традиційно чоловіча. Головні її персонажі – короновані «королі і королеви» в румунських народних строях, «дід» і «баба», які ховають обличчя за масками та ходять із ціпками і прядками, «ведмідь», «циган», «лікар» i «жид». Деякі кути села мають у святковому строю «вершників». Із красноїльської Маланки кілька десятиліть тому безслідно зник образ чорта: кажуть, священник заборонив відтворювати нечисть — і хлопці послухалися.

І, звичайно ж, окрасою книги є світлини місцевих дівчат, із «травою» на голові. У старовинних Топорівцях Новоселицького району досі можна побачити дівчат у «траві» — пишному букеті із «пір’я» ковили, закріпленому на тім’ї у своєрідній вазі, прикрашеній мереживом та квітами.

Такий «вінок» на урочисті події вдягали дівчата, котрі вже були зарученими. Цей головний убір називають «кодою», але в селі на нього кажуть просто «трава» (а також «ковила» і «колива»). Танцюристок знаменитого місцевого хореографічного ансамблю можна упізнати, власне, за цими високими та незвичними головними уборами.

До речі, подібний традиційний головний убір є і на Кіцманщині  — називається «колан». Колись він прикрашав голову молодої.

Поруч зі знаменитими туристичними об’єктами Буковини – як то резиденція буковинських митрополитів, до книги потрапили і сучасні туристичні родзинки. Одна з найновіших атракцій Буковини – тюльпанові поля в Кіцманському районі, за кілька кілометрів на захід від Чернівців. Буковинська Голландія у Мамаївцях та Реваківцях поки що не дуже велика за площею, але тисячі яскравих квітів на фоні карпатських відрогів виглядають ефектно.

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *