Хутір Калити на Харківщині:…

На хуторі Калити ме…

Як на селі ліпили…

Як на селі ліпили з…

Село Чуднівці, сім кілометрів…

Колись жвава та щіл…

Бойове мистецтво хортинг в…

На території Солони…

Відійшов у вічність Микола…

Громадськість нашог…

Про зниклі хутори Яроші…

Яроші, Іващенки &md…

У день вшанування жертв…

У день вшанування ж…

У день вшанування жертв…

У день вшанування ж…

«
»

Людина не завжди в змозі зцілити психотравму самотужки, – християнський психолог Мирон Шкробут

Психологічна травма – як рана, але не тіла, а душі. Такі травми приносять біль, змінюють життя людини, її поведінку і сприйняття світу. Травматичні події людина воліє забути, стерти з пам’яті, але це вдається не завжди і не всім.

Нинішня реальність травматична, ніхто не убезпечений від таких травм, тож у «Психологічній порадні» з цією темою – християнський психолог Мирон Шкробут, куратор цієї програми на «Воскресіння. Живе радіо».

Психотравма – рана особистості людини, її «Я»

«Психотравма – наслідок надзвичайної події, яка спричинила важкий психологічний стрес, коли людина пережила страх, жах і безпорадність. Це шок, внутрішня катастрофа, сильний емоційний біль. Важка психотравма завдає шкоди людині у плані її особистості», – пояснює психолог.

Часто такою травмою є подія чи шокова ситуація, свідком чи учасником якої стає людина – військові дії, теракт, природна чи техногенна катастрофа. Смерть близької людини також буває важкою психологічною травмою, яка болить дуже довго. 

Правда й у тому, що будь-який досвід, який приніс сильний емоційний біль, вплинув чи продовжує впливати на стан і  життя людини, також є психологічною травмою. Йдеться про будь-яке насилля, знецінення, приниження – зокрема, емоційне та/чи соціальне, тобто все те, що руйнує світ людини, а, отже, й відчуття безпеки. За такої травми руйнується цілісність людини, втрачається чітке уявлення про себе, свою чутливість – частина переживань і почуттів ніби відщеплюється, відсікається. Це, зокрема, й травми розвитку, – зокрема, від батьків, вчителів чи ровесників, травматичні життєві ситуації (як от зрада близької людини), тобто те, що називають кумулятивною, хронічною травмою, спричиненою тривалою дією руйнівного фактора.       

«На загал, наша психіка здатна зупиняти негативний вплив таких подій і опрацьовувати більшість психотравм, які ми переживаємо у своєму житті: запускається внутрішній механізм зцілення, і поступово людина повертається до своєї норми, – каже пан Мирон. – Але так відбувається не завжди: якщо стан ступору і переживання триває місяць і більше, значить, цей природний механізм не спрацював, і людина залишається із своїм болем. І ті, хто поряд, можуть навіть не здогадуватися, як цій людині болить…»

«Забування» не відбувається  

«Ключовий момент при важких психотравмах: у людини здорова психіка, але ситуація – межова, ресурсів, щоб вийти зі стану стресу на той момент було недостатньо. І людина намагається викреслити з пам’яті цей травматичний досвід – мовляв, забуду, і все минеться, ніби цього й не було… Але зцілення не відбувається, тому що людина не змогла прожити цю подію і загнала руйнівну енергію, яка нікуди не поділася, у «підвал»…»

І от, невідомо звідки й чому з’являються раптові панічні атаки – посилюється серцебиття, пітніють руки, крутиться голова, запирає дихання… Людина не розуміє, що з нею відбувається, не може пояснити причини свого стану. А часто це – наслідок минулої психотравми: щось спрацювало, як тригер чи «спусковий гачок», створило асоціативний ряд з травматичною подією, і вибухають емоції, які не були прожитими тоді й були витіснені.

Війна і ПТСР (пост-травматичний стресовий розлад)

Психолог підкреслює: тема ПТСР – окрема й особлива, як і тема психологічної реабілітації військових і тих, хто був свідком воєнних дій. Це – важкі досвіди, незрозумілі тим, хто цього не пережив, і які потребують особливого підходу.

Україна сьомий рік перебуває у війні, і проблема реабілітації військових, які брали участь у бойових діях, лише посилюватиметься. Мирон Шкробут каже: з одного боку, є проблема нефахової психологічної допомоги, яка, як правило, завдає додаткової травми; з іншого – нездорове ставлення певної частини суспільства до ветеранів, яке нині підігрівається з політичними цілями.

«Проблема в тому, що ці люди, по суті, полишені на самих себе, з їх ПТСР. А тиск «мирного» життя, у яке вони повернулися, спонукає до знечулення, втечі від цієї реальності, яка є для них не менш травматичною, ніж війна, – каже психолог. – І, чи не єдиним середовищем, де вони можуть почуватися серед своїх і в безпеці, є бойове братерство, спілки побратимів, які дають можливість поділитися з тими, хто це розуміє. Це і ключовий момент психотерапії загалом: могти поділитися з кимось своїм болем, розділити його, щоб цей біль не розривав зсередини…»

Психолог згадує досвід реабілітації американських військових, які ніколи не повертаються додому відразу після перебування у зоні воєнних дій.

«Проблема у тому, що й родина – найближчі люди, часто не готові до повернення чоловіка, брата чи сина з війни, не готові сприймати його таким, яким він став… Немає розуміння, що ця людина змінилася всередині і потребує адаптації у нових умовах…»

Мирон Шкробут згадує і досвіди давніх часів: воїни ніколи не поверталися додому, у місто, яке захищали, одразу. Вони якийсь час жили у лісовому таборі, де відбувалися ритуали повертання з війни. Їх проходили не всі, дехто так і залишався жити там, у лісі. А ті, хто поверталися у місто, соціалізувалися, мали статус мудреців – людей, які знають, що таке смерть, кров, біль, і мають певні навички і знання, завдяки яким змогли вижити.

«Саме тому прошу і закликаю наших військових – не боятися і не стидатися просити про допомогу, зокрема, фахових психологів, які працюють саме з такими травмами, –  каже Мирон Шкробут. – Пережити певні речі самому не завжди виходить, і це не слабкість… Можливо, інколи навіть не потрібно багато говорити, а просто бути поруч, щоб людина відчувала, що не сама, і так допомогти пройти цю травму…»

www.facebook.com

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *