Талдики та Худяки: давня…

12 стародавніх посе…

Вода та очерет замість…

Ми побували безпосе…

Талдики та Худяким: давня…

12 стародавніх посе…

Розповідь про життя села…

Перестройка для меш…

Хутір Калити на Харківщині:…

На хуторі Калити ме…

Як на селі ліпили…

Як на селі ліпили з…

Село Чуднівці, сім кілометрів…

Колись жвава та щіл…

Бойове мистецтво хортинг в…

На території Солони…

«
»

«Моя Таня (Думанка)»

Вона носила квіти у волоссі і малювала образи. І образам малювала квіти. Вболівала за рідну державу і тримала її невидимий фронт. 7 грудня минуло 40 днів, як відійшла у вічність одна з найкращих малярок галицької ікони Тетяна Думан.

«В нас не казали «ікона», лише образи, і їх малювали, а не писали, – веде розмову відомий іконописець, чоловік Тані Левко Скоп. – У 78-му році я попав в одну майстерню і відкрив просто фантастичний світ української ікони. І той світ так мене поглинув, що я вже не міг без нього жити. Ця ікона не має жодного відношення ні до Сходу, ні до Заходу, бо ми завжди були вільна нація, особливо у творчості. Тому українська ікона для мене був домінантою. Шептицький все робив для відродження національної ікони. Що це означає – національна? Феномен в контексті інших національних культур. Нам розказують дурниці про інтернаціональне мистецтво – його нема. Коли я собі те відкрив, я почав писати статті, дослідження, я тим жив. На початку 90их я почав викладати у художній академії (Львівська національна академія мистецтв – О.Ю). Я змушував студентів досліджувати українську ікону. В нас були сутички з викладачами, які ігнорували український іконопис, возвеличували грецьку, візантійську ікону. У мене в Академії була лабораторія для талановитих студентів, творче об’єднання «Кактус». Я брав здібних, перспективних учнів. Ми робили творчі виставки. Дуже нас любив Борис Возницький. Всі були шоковані, коли він брав наші малюнки у Національну галерею, де ми мали щонайменше три фундаментальні виставки. Таня в нас була номер один на курсі. Вона відчула, про що мені йдеться, відразу почала вивчати українське бароко і малювати. Я за студентів там би порвав всіх. На перших курсах вони класно малювали, а потім ставало гірше, бо боялися, що не захистять дипломні, верталися до «канонічних» ікон. Я вже їм не був дороговказ, слава-гроші робили своє. Але Таня трималася. Вона хотіла творити сучасне національне мистецтво, з яким не встидно вийти на Європу. Як нині пам’ятаю захист її диплому «Містичні видіння святих, шанованих в Україні»: зійшлася вся академія, професори. Як побачили – втухли (Левко часто використовує жаргон – О.Ю.). «Хто така?» Кажу: «От, дівчина стоїть, Миколаїв». Питали, чи обласний. «Нє, – кажу, – районний». Возницький брав її роботи у фонди, де зберігалися класики. Вона розвивалася, як науковець. На міжнародних конференціях виступала.  Грамотна була, я наполягав, щоб вступала в аспірантуру. Вже мали дати стипендію в Києві. Захворіла».

Так Левко Скоп  розповідає про свою ученицю, яка пішла за ним не лише в художньому стилі, а й в житті. Буквально. Стала його третьою дружиною, майже на 30 літ молодшою, і єдиною, з якою бунтарська вдача маляра знайшла гармонію. «Левко для неї був найкращий художник.  Про різницю у віці, навіть, розмов не підтримувала. В неї аж голос змінювався, коли Левко дзвонив. Дуже його любила», – ділиться подруга Тані з музею «Дрогобиччина» Ольга Бунда. «Навколо Тані формувалося творче середовище: це завжди були вечори поезії, дні живопису, музики. В Академію вступала тричі, нарешті вступила. Не знала, яку вибрати спеціальність, написала на папірцях всі, що були, кинула в капелюх і витягла «дизайн одягу».  Потім таки перевелася на сакральне мистецтво. Попала до Левка Скопа, закохалася в нього, він у неї. Окрім того, що це найромантичніша пара з усіх, які я тільки бачила, то це ще й дуже добрий творчий тандем. Таня завжди підтримувала Левка, його творчість. Він дав їй поштовх до формування і відкриття авторської манери. У ній вбачалася молитва художника, який шукав себе в процесі малювання. На той час то вважалося неправильним, в академії було багато конфліктів. Вона все одно малювала, як вважала за доречне. Одна з небагатьох студентів, яка в своїй творчості вела діалог з риботицькою школою живопису (Володимир Риботицький – один з найяскравіших представників львівської школи живопису – О.Ю.) Цій школі закидали, що це народний примітив. У своїй магістерській роботі Таня довела, що це були професійні художники, пояснила, що і як вони робили, вивчила всі тенденції. Вона їх не копіювала, але вела з ними діалог, знала їхні принципи, наприклад, що художник малює ікону від початку і до кінця, а не так, що хтось спеціалізується на травичці і малює сто однакових травичок, а начальник цеху довершує лика святих. Інший принцип, що художник використовує елементи побуту в зображені тла. Завдяки цьому її ікони були теплими, щирими, такими, що налаштовують на молитовний лад», – розповіла Z сестра Тетяни, громадська активістка  Василина Думан.

Окрім мистецького човна, в якому вони пливли з Левком проти загальної течії, Таня вболівала за ще один човник, яким для неї була Україна. «Від останніх президентських виборів вона просто стрес дістала. Ходила по площі, роздавала агітки, пояснювала. Казала, що Україна, як той човник: лиш відпливе вперед, як його відкидає назад», – розказує Ольга Бунда. Як громадські активістки сестри Думан народилися ще до Помаранчевої революції. «Ми познайомилися у 2003 році, коли розгортала діяльність громадська кампанії Чорна «Пора», готувалися до президентських виборів, які мали бути у 2004 році. Вважали, що ці вибори можуть бути сфальшовані і треба буде відстоювати голоси. Все це переросло в молодіжний рух.  До «Пори» скликали різними способами: через Інтернет, афішки. Ми розгорнули діяльність в головному корпусі Франкового вишу. Якось туди прийшло дві дівчини, виглядали, як ровесниці. Назвалися сестрами Думан. Дуже швидко вони включилися в нашу діяльність. Різниця між ними була в характері: Тетяна була серйозна, відповідальна, Василина трошки зварйована. Чесно кажучи, ота серйозність Тетянина не в’язалася мені тоді з творчою натурою. Я знав, що вона закінчила художню спеціальність, але, як художницю, зовсім не знав. Потім були гарячі місяці діяльності в «Порі», Василина навіть переїхала на деякий час до Києва, Таня більше була на місці. Завершилася Помаранчева революція, ми контактували менше. Востаннє зустрілися у 2018 році. Була виборча кампанія, я їздив на Дрогобиччину. Довго бесідували, зробили селфі. А через місяць Василина повідомила, що в Тетяни ця страшна хвороба. Майже рік ми бачили боротьбу за життя. Це історія про дуже сильну сестринську любов», – згадує голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович.

До майдану Гідності Левко Скоп і Тетяна Думан-Скоп казали, що вони самі на білому світі. Їм здавалося, що небайдужих до українських проблем не залишилося, або такі їм не трапляються. «Майдан і війна дали нам родину», – повторювали вони вже згодом. На потреби української армії подружжя заробило і перерахувало значну суму грошей, більше трьох мільйонів гривень. «Коли я приїхала до них у Дрогобич, вони мешкали з Левком в маленькій кімнаті відразу біля музею. Кімната, здавалось, мала два на два метри. Комп’ютер з Wі-Fі, диванчик і образи. Вони, такі творчі, могли собі за свій кошт купити квартиру чи машину, але всі гроші віддавали на армію. Левко не любить слів «жертовність», «патріотизм». Він вчить нас, що то кожен має чинити так для своєї країни і в тому нема чогось надзвичайного. Їхні з Танею роботи дорого цінилися, вони виставлялися на відомих міжнародних виставках. Могли багатіти, але в них на першому місці була допомога людям. Спочатку онкохворим. Потім почався Майдан, потім війна. За виручені кошти ми придбали машину, оптики, бронжилети», – розповіла керівниця жіночої ветеранської організації «Рехаб» Марія Петришин.

На фронт Тетяна Думан віддала і найдорожче:  свого Левка. У травні 2015 маляр під кулями створив мурал на стіні колишнього Будинку культури в Станиці Луганській. Зобразив Покров Богородиці. Залишився живим. «Левко може ікону за ніч намалювати. Він, якщо має бачення (якийсь один важливий елемент його зачепить), вже малює ікону. Стиль є дуже цікавий. Я пригадую собі ще 2015 рік. Коли ми вже залишили Дебальцеве, і приїхав Левко з нашими волонтерами з Дрогобича та привіз низку ікон, які вони з Танею малювали на старій гонті. Я їх поставив в тому приміщенні, де я був, і запрошував бійців. Коли заходив військовослужбовець, він сам обирав собі ікону. Не лишилося в мене жодної! Навіть, ті, де виглядав ніс дивний чи очі, всі забрали. Приходить боєць і каже: «Та це ж  мій ніс! Та ця ікона так дивиться на мене, як рідна мати!» І він вхопив ту ікону, і дякує. Я зрозумів, що Левко має глибокий дар: він, як митець, бачить те, що не бачу я, проста людина. Всі просили ті ікони, забирали і дорожили ними», – розповідає військовий капелан зі званням Героя України о. Тарас Коцюба.

Подружжя митців – трохи дивне, трохи самотнє у своїх поглядах, він – гострий і норовистий, вона – привітна, життєрадісна, завжди тактовна. Людинолюби. «Дуже вміла підтримати. «Я слухала, як ти ведеш екскурсію, то так добре ніхто б не зміг», – казала мені, коли я ще вливалася у свою нову роботу в музеї.  Але вона всім то казала. Так щиро говорила, що ти сама починала вірити, що в тебе гарно виходить. Дуже співчутлива. Хтось просив грошей на вулиці, вона могла віддати останні. Уявляєте,  ми колись з нею під магазином колядували і гроші віддали хлопчині, який збирав на сиріт. Дуже любила музику, сама писала пісні. Співала на вірші Левка… Але, знаєте, вона тримала свою точку зору, ніколи би нею не поступилася! Просто на інших не тиснула, чекала, коли самі дійдуть до правди. Якось ми вели дискусію про політику, і я не дуже добирала слів, а вона каже: «Такі фрази викликають агресію і тоді діалогу не буде. Люди не можуть домовитися, бо гніваються». Вона дуже над собою працювала. Почала вчити англійську. Зайнялася своєю фігурою, повністю відмовилася від цукру. Ми колись були обидві такі жінки в тілі. Потім Таня перестала їсти солодке: «Ти знаєш, я не їм цукру, бо хочу схуднути,  але ти пригощайся, то таке смачне» – роздавала цукерки і так примовляла», – сумує за подругою Ольга Бунда.

Тетяна Думан – з тих, хто в постійному пошуку і не боялася цього. Вона приміряла на себе не лише різні образи своєї зовнішності, але й професії. Ще зі школи Тетяну оцінювали за загальними правилами, в які не вписувався її творчий потенціал. Малювання для неї почалося зі …шкільної виделки. «У молодшій школі Тані сказали намалювати вдома виделку. Мама тоді побачила, що донька дуже добре малює. Таня перемальовувала, доки не була задоволена результатом, а їй поставили 4, бо не повірили, що то вона малювала. Але оцінки для неї вже тоді не були визначальними. Десь з 7-8 класу сестра дуже добре шила і мріяла займатися дизайном одягу. В неї були дві подружки – Надя і Маруся, а ми кожне літо проводили в бабусі в Подорожньому. Був початок 90-их, коли вдітися нема в що, або, якщо є, то все страшне, а Таня пошила шорти. То дівчата складали список, хто в суботу в тих шортах піде на дискотеку, – сміємося з Василиною Думан, згадуючи юність сестер. –  Вступила в технікум легкої промисловості, успішно його закінчила, в неї була дуже крута дипломна робота. Працювала на одній з львівських фірм пошиття одягу. Це приносило гроші, стабільність, але там не було тієї творчості, яку вона хотіла. У кожну вільну хвилину Таня вибігала на вулицю робити замальовки. Після Помаранчевої революції вона вже не повернулася на ту фабрику, вступила в академію друкарства, то теж було не зовсім те, і нарешті, почала вчитися в академії мистецтв».

 

Одяг, прикраси, квіти – служили малярці натхненням і засобами самовираження. Йдучи по вулиці, вони з Левком ловили не один здивований погляд. «Вона мала до того сміливість», – каже Ольга Бунда. Тетяна мріяла створити колекцію одягу. На важливі події одягала себе і Левка у вишиванки. «Таня опікувалася ним постійно. Часом до дрібниць. Якось Левко їхав на нагородження «Люди Львова». Ми спізнювалися, Таня спакувала йому одяг, а ми забули. Та й вбрали його у штани червоні, футболку. Таня як побачила: «Марічко, у що ви його вбрали, я  не розумію. Я йому дала вишиту сорочку, штани, а ви у що його вбрали?» – сміється Марія Петришин. –  Таня в нього була іміджмейкер.  Раз я приїжджаю: стоїть Левко в таких джинсах  завужених, з потертостями, в замшевих мештах. Піджак такий – «америка». Я кажу: «Левку, ви такий стильний». «Та то Таня мені все купила». Він дуже її любив… любить. В них дуже світлі були, гарні стосунки. Завжди переживала, щоб Левко щось там не з’їв, чого йому там не можна. Вона в один період перейшла на здорове харчування, і Левка так годувала, казали, що вони себе обоє дуже добре почувають.  «П’ю ті соки, Марічко, та й мені легше стає»,- казав  Левко». «Вона любила красивий одяг і дуже незвичний. Інші люди так одягатися не могли, бо це би було для них занадто сміливо. Таня страшенно любила квіти і вона дуже часто носила їх у волоссі. На вінчанні у неї велетенський вінок на голові був. Коли ми в Любліні з нею прощалися, то теж в останню путь подарували їй дуже багато квітів. У неї була Богородиця заквітчана, ангели з квітами. Таня любила, щоб кожен образ був довершений, багато над цим думала. Страшенно любила шарфи і перстені. Одяг їй був важливим, як принцип самовираження, як спосіб розкриття її творчої натури. Захоплювалася, коли її Левко гарно виглядав, сварилася, що він зафуцує фарбами свій одяг і, що його треба потім ацетоном відтирати. Кожного разу підбирала йому сорочки, штани. Це все дуже гарно підкреслювало його статуру. Вона натішитися не могла, бігала, смикала мене за рукав: «Диви, який мій Левко!» Вони любили грати на всіх інструментах, які їм траплялися під руки: слабкість Левка – це гітара, Таня теж грала на гітарі, вони творчістю намагалися займатися у всьому. Синтезатор, пищики, дримби. Було і домашнє музикування, і студійні записи. Левко генерував багато, а Тані було важливе, щоб воно було досконало зроблене», – додає Василина Думан.

Бути на боці того, хто зараз в позиції слабшого, не думаючи, чим це для тебе обернеться – такого принципу навчила сестер мама Уляна (померла у 2009 і Таня це дуже болюче пережила). Підтримати, захистити, взяти під опіку – в тому була суперсила Тетяни Думан, яка перед лицем смерті вела себе у дусі Стусового стоїцизму. «Я щасливіша, ніж до хвороби», – сміялася малярка. «Спершу Таня з Левком жили при його майстерні. Умови життя там були жахливі, я, в принципі, не розуміла, як вона там живе. Але їм важливо було бути разом і байдуже до всього на світі – вони займалися творчістю. До них заходили різні люди і всіх вони заставляли малювати: виявлялося, що всі малювати вміють. В нас досі є чудовий портрет, який намалювала пані, що працювала сторожем, потім її роботи почали продаватися… Таня з Левком з великою повагою ставилися до чужої творчості, вони нічого не могли викинути, переживали, якщо щось з тих речей губилося. У квартирі завжди було безліч великих і малих артефактів, які хтось дарував чи вони знаходили. Це були авторські пищики, скульптури, сувеніри з кісток тварин, картини людей, які ніколи не малювали, стародавні вишивки. Я приїжджала і казала, що це просто капець, але в тому всьому відчувався шарм їхньої бунтарської вдачі», –  веде Василина Думан.

«Вдома в них завжди був творчий безлад. Для мене то було так трохи незвично, а вони тому не надавали ніякого значення, мали цінності вищі, ніж поскладані речі чи застелене ліжко. Я не вмію пояснити чому, але я забігав завжди на 5 хвилин, а лишався на 3-4 години, міг завалитися на той диван і спілкуватися. Таня завжди вміла заварити каву. Додати там якісь зерна, спеції. Кава в них була особлива. Часто я ще не встиг вийти, як вже приходили інші гості – десята вечора, а їм в компанії приємно, вони раділи. Це митці, які могли говорити не тільки про мистецтво, але легко переходили на політику, історію, а то й побутові речі. Напевно, мали потребу почути іншого і висловити свій внутрішній світ назовні, бути серед людей. Левко не раз розказував, що отак вони поспілкуються, а коли всі розійдуться, настане тиша, він бере пензлик і відтворює на дереві чи полотні те, що зараз відчуває,», – ділиться о. Тарас Коцюба.

Одного дня Таню на роботі так заболіла голова, що вона одразу пішла до лікаря. На роботу в музей більше не повернулася. Більше року, оточена спільнотою друзів і прихильників, боролася за своє життя. «Заощаджень жодних у них не було, всі кошти йшли на війну. За один місяць ми організували концерт і зібрали майже мільйон, – з подивом згадує Марія Петришин. – Люди купували квитки, казали: «Ми не прийдемо, продайте їх ще раз». В рамках концерту був аукціон, де продали картини відомих художників. Одну роботу – за 50 тисяч. Тобто люди віднеслися дуже серйозно до порятунку Тані. Вона була щаслива, бо стільки осіб об’єдналося, щоб їй допомогти. Якось сиділи з нею в кав’ярні, коли вже був відомий діагноз, і Таня каже: «Ну що ви такі сумні? Не думайте, я взагалі не боюся померти». Вона дуже багато молилася, і це давало їй сили не панікувати. Але насправді дуже хотіла жити. Тому так боролась».

«Я знав, що Таня важко хвора. Левко подзвонив і сказав, що вона має для мене ікону. Я навіть не знав, як бути в цьому випадку. Але взяв собі Таню за приклад, як людину, яка була сповнена творчої енергії. І це дозволяло їй повністю переключитися. Вона ніколи не показувала себе хворою,  намагалася далі повноцінно жити. Це приклад, як можна переносити хворобу. Не мати її за прокляття («Бог мене покинув») тощо. Вона сіяла, була допитлива, шукала, працювала, вона спішила, щоб встигнути те, що, надумала. Її ікони, образи  були світлі, сповнені життя. В них не було трауру, пригнічень», – каже о. Тарас Коцюба.

Доля людей не була байдужа іконописиці, навіть, на лікарняному ліжку. Василина розповідала, що сестра постійно питала, чи допомогли вони іншим хворим. Чужий біль вміла пережити, як власний. «На цей День незалежності Таня сиділа в себе в кімнаті, я почула, що вона плаче. Прибігла, а вона показала на телефоні фото, де нашим полоненим в катівнях ДНР на спинах видирали свастики. Вона переживала це аж на фізичному рівні, дуже особисто, – каже Василина Думан. – Таня легко знайомилася і дружила з дуже різними людьми. Мама нас навчила ще такого принципу: бути вимогливим до себе і поблажливими до інших. Вона могла однаково гарно і вільно говорити про середньовічне мистецтво, і потім сміятися з побутових жартів, бо у всьому знаходила смак до життя і пробуджувала його в інших. Бувало таке, що люди між собою конфліктують, а Таню любить і один, і інший. Тому що її складно не любити. Така моя Таня…»

P.S. Зараз Левко Скоп працює над іконами, щоб разом з волонтерами зреалізувати ще одне бажання Тані: закупити кисневий апарат в одну з львівських лікарень.

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *