Хутір Калити на Харківщині:…

На хуторі Калити ме…

Як на селі ліпили…

Як на селі ліпили з…

Село Чуднівці, сім кілометрів…

Колись жвава та щіл…

Бойове мистецтво хортинг в…

На території Солони…

Відійшов у вічність Микола…

Громадськість нашог…

Про зниклі хутори Яроші…

Яроші, Іващенки &md…

У день вшанування жертв…

У день вшанування ж…

У день вшанування жертв…

У день вшанування ж…

«
»

Ad hominis gloriam

Дивна річ моя пам’ять…

Що потрібно – не пам’ятає,

наприклад, що сказала купити в магазині дружина.

А що непотрібне – сидить в голові і все –

забути неможливо.

Ігор Кульчицький

Хвилева гостра радість від успішної розмови поволі розсмоктується. Адреналін, чи то ендорфін скапує на брудний львівський брук, довколишній гамір проявляється матеріально, як на знимці, нав’язливо проникає у вушні раковини; починаєш чути і відчувати пульсування реального часу.

Іду-бреду, починаю рефлексувати: добре одержав згоду на відкриття Інституту від ректора добре є де поставити видавничий комп’ютерний комплекс який має космічну ціну і який тримати вдома смертельно небезпечно у всі часи добре є обіцянка підтримки моїх ідей і планів керівництвом Богословської академії… але не все так просто будете писати проекти і шукати кошти… а головне що би цікавило Академію — це проект укладення словника.

Вийшов на двір, як випірнув з глибокої води. У скронях гупало робити словника робити словника… Робити словника! Та ж я пропонував зо п’ять суперпроектів: і видання Антології латиномовної літератури, і перевидання словника Кобилянського, і новий переклад поетики Прокоповича… ні, – робити словника. А як його робити?!.

Ото іду-бреду а в голові жорна добре все що добре кінчається а як же воно буде кінчатися якщо навіть не знаю як починати?!

– Привіт. Ти чого такий сумний та невеселий. Диви, яка погода. Сонечко…

Я стою на зупинці, здається – ні, так і є, – на кінцевій зупинці трамваю, а голос ніби й знайомий, вірніше, голос я почув, а обличчя знайоме.

– Та, нема чого дуже радіти. Нарвався. Тут голод в очі дивиться, смикаєшся, смикаєшся, нарешті щось засвітило, а як до діла, то знов — роби щось, не знаю що…

– А що треба робити?

– Та… – словник.

– Який словник?

– Таа, латинський. Знаєш, була така мова…

– Угу.

– Ну, то я запропонував десятим номером, а вони тикнули пальцем і сказали — це нас цікавить…

– Добре мій трамвай. Пиши телефон. Завтра, якщо маєш можливість, десь в обід підходь в район школи. Поговоримо. Записав? Якщо щось – передзвони. Я вже зробив не один словник. Поговоримо за кавою. Кава з тебе.

Ми з Ігорем зналися, але не були “близько” знайомими. У школі, коли ти зустрічаєшся з людиною десять років день у день, неможливо не знатися. А хіба ім’я має значення? На шкільному подвір’ї свої закони. Поза школою, особливо у старших класах, візуальне знайомство уже багато важить. “Свій” — “свої”.

Проте ми не були однокласниками, – ну, майже однолітками. Коли на шкільному подвір’ї чи на коридорі школи бачиш когось старшого на рік – три, то це так, неначе людина з іншого етносу. Людина, але з іншого племені. Хіба то учні з класу брата або сестри, – тоді ти там як вдома. Пізніше це стирається і навіть люди з різницею у віці років п’ять чи більше з плином часу стають майже родиною, а частіше навіть чимось більшим, ніж родина, бо ділити, крім спогадів, нема чого…

Розмова з ним розставила усі крапки над «і». Я завіз апаратуру до Богословської Академії, до запропонованого приміщення, він написав список необхідного обладнання, і ми уклали план праці. Це ознаменувало заснування Інституту неолатиністики.

Я бачив, що йому теж було цікаво – він тижнів зо два студіював п’ять підручників латини. Сказав, що з інтересом. Він не брехав, брехали класичні підручники, бо він, Ігор Кульчицький, дивився на граматичну структуру мови інакше, аніж було прийнято у філології. Зрештою, класична філологія існувала і розвивалася сливе незмінно тисячі дві років, він же дивився на предмет системно.

Пізніше — у ту ніч після вечора, коли довідався, що його вже нема, я у втомленій після цілоденного “он-лайна” напівдрімоті ще раз пірнув у той минулий час (який нам завжди видається рівнішим, сонячнішим і стабільнішим, ніж “тепер”) і виснував-вивів закономірності його праці, мислення, спілкування і прагнень.

Загалом було два підходи до проблеми – процес початкового занурення у тонкощі граматичних нюансів латинської граматики на початку виконання проекту – коли він писав програму керування базами даних на платформі Fox Pro для Macintosh, і – в час створення програмного забезпечення для IBM-платформи, для Windows.

Упродовж першого етапу він не лише написав програму з адекватним для користувача інтерфейсом (працівники – чи то студенти, чи кваліфіковані філологи – які виконували завдання упродовж тривалого часу укладення словника, встигали засвоїти навики праці упродовж декількох годин, щонайбільше – повторно повправлявшись на другий день зранку).

Так, звичайно, були уточнення, шліфування і вдосконалення програми. Я телефонував, він питав «що там?». Іноді я поправно окреслював проблему, й Ігор диктував телефоном, що треба зробити, інколи він сумно промовляв «З тими філологами тєжко» і приходив наступного дня або пізно увечері і сідав за комп’ютер. Коли я пробував пояснити проблему, він вислуховував хвилин п’ятнадцять, покурюючи цигарку, потім нетерпляче промовляв «не видрочуйся, покажи пальцем”. І потім він “пальцем мені показував”, що і як треба робити. Хоча я вже за декілька місяців оволодів азами термінології і навіть зміг пояснити на засіданні ректорату Львівської Богословської Академії, де був присутнім керівник IT-відділу, етапи і перспективи виконання проекту.

Він – Ігор Кульчицький – мав виразний педагогічний талант. Причому міг оповісти складний матеріал доступно і дохідливо. Я зрозумів його метод викладання ідеї: спочатку він пояснював ґлобальні тези, густо використовуючи фахову термінологію, потім перемикався на посполите мовлення і дуже яскраво, часто-густо з цитатами, прозовими і поетичними, з образними висловами, використовуючи й свої власні постійні афоризми, оповідав те саме, – ніби писав новелу чи есей. Завершував чітким і конкретним резюме, анотаційним узагальненням. Зупинявся, окидав оком слухачів і запитував «зрозуміли все, чи більш того – тобто нічого?»

Пояснюючи ще раз викладене, але вже «у горішку», любив промовляти: «суп» нє ісключаєт «борщ». Оте «суп нє ісключаєт борщ» стало немовби його псевдо. Так само, як і фрази «як любив казати маленький ослик…», а також «успіх нашої безнадійної справи».

Але найчастіше він з комічною відстороненістю цитував Гашека. Ото, як мені, і не тільки мені, запам’яталося, і була його основна іпостась у цьому світі і основний захист від цього світу. Цитата-метафора «засидженого мухами портрету», яку він використовував і з веселою іронією і спересердя, вміщала у собі всі незліченні грані його задавненого і здавленого зболеного сарказму у стосунку до «земляків і землячків».

Але коли він приходив кореґувати програмні нюанси і виходило, що чогось не врахував, – він завжди повторяв «голошу слухняно!». Працівники Інституту вже добре знали цей його Schmarotzenwort, і радісно усміхалися, бо заминка у роботі завжди створювала напругу у колективі, адже усі прагнули янайшвидше втілити замисел, і коли щось ставало на перешкоді, це сприймалося досить болюче. Ми були одним тілом, мали одну спільну мету і розуміли її значення. Це у складні дев’ятдесяті – коли були втрачені усі межі і параметри суспільної системи, давало надію і відчуття доцільності щоденної праці. І перспективи.

Ми творили те – у самому кінці двадцятого століття ми в Україні, у Львові творили – дослівно – ТВОРИЛИ – те, що інші, вдатніші, або, краще скажу: менш загрожені історією, середовищем і географічним положенням, а ще й нашими чорноземами, а (основне – і найбільш гріховне у нашій екзистенції – роботящими і сумлінними нашими людьми) – зробили вже давніше, а, зробивши, стали націями, повноцінними націями.

Отож, ми мали мету (або мотивацію до життя) нарешті, після недавнього століття тоталітаризму і шельмування нашої культури. Ми з ним декілька разів про це говорили, чекаючи вночі, доки комп’ютер “з’їсть” завдання — довершить перетворення цифр із бази даних на текстовий документ для друку.

До речі, не зважаючи на тривалу практику нашої співпраці, я насправді був враженим, побачивши, як наша праця перетворюється і матеріалізується у книжкові сторінки, які як я розумів — будуть зшитими у цілість і які будуть читати люди, котрим треба довідатися, що означає те чи інше слово. Це була фантастика. Я переглядав сторінки нашого словника і мав майже фізичне задоволення від результату. Нам вдалась “наша безнадійна справа”.

Так, пізніше було ще дослівно дев’ять місяців остаточного редагування тексту і нотування помилок і написання корективних додатків до вордівських документів, і знову коректура і латинської і української частин. Ми вклалися: почавши генерування Словника більше-менше у березні 1996 року, працюючи з перервами, коли не було фінансування, ми підготували верстку до приїзду Папи до Львова 2001 року. Я бачив, як Ігор взяв до рук ще пахучий (смердючий?) фарбою примірник, понюхав його, зважив на долоні, розкрив і промовив: а була ж “безнадійна справа”…

У вечір приїзду папи Івана-Павла ІІ до Львова до Львівської Богословської академії привезли перший тираж. Презентація відбулася у присутності кардиналів.

Здалося, що вдалося.

І тоді почався етап другий. Було сказано: пишіть ще проект — на продовження праці. Тепер уже — спокійнішої і системнішої. І ми сіли писати. Планувалося організувати конвеєрний принцип праці на 5-10 робочих місцях у прив’язці до псевдосервера. Доповнити вже наявну в базі інформацію, добрати недостатню інформацію, насамперед із раніших латинсько-українських словників, доповнити її інформацією зі “словників перекладачів” — фіксованих на письмі, або у пам’яті перекладачів знахідок семантичних відповідників українською (саме українською!) мовою — щоби створити універсальну базу даних латинської лексики з відповідниками українською мовою.

Ця лексика повинна була бути відповідно маркованою, щоби можна було зі створеної бази даних витягати інформацію і формувати галузеві словники.

Пишу про це усе, бо власне період праці 1995-2001 рр. та саме 2002 (такий “палімпсестовий”, такий багатообіцяючий рік!) пройшли під знаком трансформації роботи Інституту неолатиністики з його основним проєктом укладення Латинсько-українського словника з праці любительської до праці насправді інституційної і пошуку

Упродовж 2002 року була написана нова програма керування базами даних — тепер на платформі Windows. Наявна база даних перенесена у нове середовище. Розроблено новий інтерфейс для робочого стола. Всі команди були передбаченими і спливаючими для зменшення випадкових аберацій при наборі.

Під різдво у грудні 2002 року я відбув звіт у ректораті вже тоді УКУ. Мені оголосили, що наші плани хороші, але не на часі, бо нема на це фінансів. Проєкт закривається.

Ігор на новину відреагував так: “Як казав маленький ослик, їх ця морквинка не цікавить”.

P.S. Коли я довідався, я вжахнувся.

Бо хто тепер продовжить те, що він почав втілювали у голодоморні 90-ті, укладаючи словники української мови. А, насамперед, – кому взагалі потрібна ця “морквинка”?

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *