Талдики та Худяки: давня…

12 стародавніх посе…

Вода та очерет замість…

Ми побували безпосе…

Талдики та Худяким: давня…

12 стародавніх посе…

Розповідь про життя села…

Перестройка для меш…

Хутір Калити на Харківщині:…

На хуторі Калити ме…

Як на селі ліпили…

Як на селі ліпили з…

Село Чуднівці, сім кілометрів…

Колись жвава та щіл…

Бойове мистецтво хортинг в…

На території Солони…

«
»

Ecce Homo (in memoriam)

Є люди — як криниці. Не ті, що в дворах, а ті, що на околицях, за селами, зазвичай коло капличок. Ідеш, чи їдеш ровером, а навіть автом, особливо у спекотний день, доїжджаєш вже майже до мети, – аж тут криниця. Нахилишся над цямриною, а звідти життєдайна прохолода. Піднімеш відро, ковтнеш кришталевої води з глибини, що заспокоює розпалене спекою горло… полегшення – як з іншого світу.


Ігор Скочиляс 

Ігор власне такий. Він не голосний, не трендовий, не “ковчений”, не шаблонний, навіть не “методологічний” в бутті, хоча і його мислення, і система праці дуже виважені й співвідносні до об’єктів, тем і проблем, з якими мав справу; як і до осіб, з якими контактував і спілкувався.

Це тривалий час було для мене загадковим. Зовсім незвичним для сучасного оточення, для середовища в нинішній Україні, а рівно ж і в тій, яка вже минулася яких десять, двайцять літ тому; також і в цій, найсучаснішій…

Можна навіть сказати що в певному ракурсі він цілком “не модерний”, бо його стримані жести, такі “майже шкіци жестів”, якими він зазвичай користувався і в процесі приватної розмови, і в модеруванні, і у посадовій діяльності, і у виступах (не знаю, як у викладанні, але гадаю, що теж так само, бо це була власне виразна частина його “я”), – були виразним анахронізмом.

Мені така постава пригадує події сливе шістдесятилітньої давності, коли і в мене в селі на повну силу, і у Львові (поза сферою неначеб-то панівної, примітивної і плоскої, аж до фізіологічної огиди спрофанованої сфери державної) ще домінувало покоління дідових ровесників.

Покоління отих ровесників української революції 20-х років минулого століття, ровесників реформи Австрійської імперії, особистостей, сформованих в освітніх закладах ще тої імперії, а рівно ж певною мірою у синхронних їм суспільних звичаєвих укладах різних центральноєвропейських держав, які масово поставали із матеріалу уламків тої “клаптикової” імперії і які швиденько намагалися “змужніти”, плекаючи свої національні звички, звичаї, мрії й ілюзії.

Таке собі сотворення Нового світу центральної Європи, або ж оприявлення наявного, проте до того невидимого, чи то ніким непоміченого. Але це інша тема.

Може, це й було для мене його “родзинкою” упродовж тих кількох десятиліть, коли ми з ним мали можливість спілкуватися. Ми були подібними багатьма рисами і аспектами сприйняття світу, але про це дискретно промовчу, бо треба було б писати довгий текст. Переконаний, що більшість його співрозмовників, співпрацівників і учнів мене зрозуміють.

Бо й самі, напевно, відчували і знають, пізнали той чудовий рівень спілкування, коли не просто говоряться різні слова, але коли слова стають символами глибших категорій, стають ейдосами періпатетичного спілкування, розміреного і витриманого у часі й тиші, щоби бриніння суті ейдосу не знесло зненацька деренчливим повівом громодзвону гандідзвінка.

В часи виходу Ігора з його улюбленої постави защіпнутого на всі ґудзики стриманого інтелектуала, – настільки стриманого, щоби не сполохати необережним словом думку співрозмовника до її змужніння у його власних – співрозмовника – уявленнях про вартість його суджень, – у ті часи нашої з ним відвертості, коли він уже цілком зрозумів, що я не боюся зауважень, – ми прекрасно себе розуміли.

А я таки жалкую, що в часи отої нашої з ним відвертості було замало і його зауважень, і спростувань (навіть цілком доречних), і заперечень…

* * *

Сумую, коли відходять ровесники моїх батьків. Мій світ маліє. Проте особливо болючий відхід осіб і особистостей мого покоління. Що вже казати про молодших…

Буквально  один за одним мене покинули одразу двоє з моїх. Обидва – Ігори.

Обидва, які мали свої виразні таланти, свій власний, притаманний їм особистий етос, свої мрії, свої наміри, свої замисли, які — о диво! — стали нашими спільними — так, нашими спільними планами, українськими змістом і національними виміром.

А от – відійшли. І мій світ, наш світ – став меншим. Як він меншає щодень, а, може і щогодини, неначе десь на лінії фронту.

А логіка ствердила, що ця тонка лінія не тільки на тверді, а й у мисленні. У думці. У слові.

Як важко залишатися в таких наглих умовах “цілим чоловіком”, коли проти не лише “хтось”, – з ким можна і треба воювати і перемагати, але – “щось” – щось навряд чи зрозуміле.

І я собі, мислячи про невисловлене, подумав, що вже ніколи не зможу гордо і ствердно, як Горацій, заявити на цілий світ невмирущу свою людську істину: NON OMNIS MORIAR!..

Бо буквально вчора один за одним мене покинули одразу двоє з моїх


Ігор Кульчицький

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *