Талдики та Худяким: давня…

12 стародавніх посе…

Розповідь про життя села…

Перестройка для меш…

Хутір Калити на Харківщині:…

На хуторі Калити ме…

Як на селі ліпили…

Як на селі ліпили з…

Село Чуднівці, сім кілометрів…

Колись жвава та щіл…

Бойове мистецтво хортинг в…

На території Солони…

Відійшов у вічність Микола…

Громадськість нашог…

Про зниклі хутори Яроші…

Яроші, Іващенки &md…

«
»

Філіграні Ганусі Косів

«…як досягти цієї близькості з Творцем і заправити життя світлом воскресіння?»

(З листів Ганусі Косів до духівника)

«Найбільше мені сподобалося, як Господь вигнав людей з раю, суворо нагримав на них, наклав покарання, а потім зробив для них одяг і одягнув їх»¹. Гануся Косів – талановита перекладачка і писанкарка – вела приватну переписку з духівником. Листи жінки, яка 17 років балансувала між життям і смертю, виявилися настільки глибокими, що їх частково опублікували після її смерті. Сьогодні (4 січня) Ганусі Косів було б 45. Однак вже, майже, два роки вона «ходить перед Богом», як бажала це робити ще за життя.

«Гануся не подавала виду, що Михайло Косів – її тато, – згадує подруга, викладачка львівської консерваторії  Ольга Липка. – Я здогадалася про це, коли одного разу побачила їх разом за столиком в УКУ». Проста і скромна, водночас, правдива, смілива – вихованка спільнот «Віра і світло» та «Лярш-ковчег», які опікуються молоддю з інвалідністю. Від батьків Гануся почерпнула чимало, зокрема, і любов до української літератури. Вона присвятила свою професійну діяльність теорії перекладу, а свою кандидатську роботу – постаті Віри Річ – британки, яка відкрила світу українську поезію в англійському перекладі.

«Коли Гануся народилася в 76-му році, я вже був у поважному віці, мені було 43, – розповів Z учасник руху шістдесятників, народний депутат України п’яти скликань Михайло Косів. – Я прожив доти складне життя: після «Проліску» (клуб творчої молоді, з якого у 60-х роках починався національний рух у Львові – О.Ю.) це була і тюрма за статтею «антирадянська пропаганда», і безробіття, неможливість захистити дисертацію, і нестатки – я мусів братися за будь-яку роботу, щоб вижити. Коли донька народилася, то вже ніби все у нас устаткувалося, я працював в історичному музеї, пізніше зайнявся створенням музею старовинної зброї, який нині відомий у Львові як «Арсенал». Дітей (ще є старший брат Василь – О.Ю.) не було з ким лишити, і вони часто зі мною ходили. Таке було їхнє дитинство. Коли ми верталися від батьків, – а це з кінця трамваю «двійка»  і на Любінську, де ми жили, під аеропортом, – попри «Арсенал», то  її розпирала гордість,  і вона кричала на цілий трамвай: «Тату, тату, твій «Арсенал» світиться!» А ще одне: ми дуже багато читали. З дружиною Марією досі пам’ятаємо цілі збірки Лесі Українки, Василя Симоненка, Івана Франка, Миколи Вінграновського, Володимира Лучука, Марії Хоросницької… Наші діти під читання поезії засинали, колискових ми їм не співали. Як починався вечір, дуже поспішали вмити личка, ручки і лягти, щоб мама або тато, або напереміну читали їм оцю поезію. То, власне, і формувало їхній світогляд».

Після закінчення факультету іноземних мов та блискучої дисертації «Віра Річ: творчий портрет перекладача», яка вийшла окремою монографією у 2011 році, Ганна Косів чимало років присвятила викладацькій діяльності. Хоч була людиною непублічною, хвилювалася, коли доводилося виступати, однак щодня пересилювала себе, бо любила студентів і присвячувала їм багато часу. «Щоб викладати на кафедрі перекладознавства, треба було мати певний інтелектуальний рівень і сильну волю, бо вимоги були високі», – каже брат Ганусі доктор мистецтвознавства Василь Косів. У перекладі Ганни Косів вийшло кілька світових бестселерів: «Подружжя» Д. фон Гільдебранда, «Дорога додому» Ж. Ваньє, «Чотири любові» К. Люїса, а також роман Ш. Дрейпера «За межею», есей Д. Федорика «Походження «приватної власності», сім’ї та держави з погляду герменевтики дару», низки папських енциклік та документів Церкви. Під час реколекцій, які організовувала спільнота «Віри і світло», Гануся перекладала таких відомих духовних лідерів, як Жан Ваньє, Генрі Ноумен, Джоу Востерманс. Бувало, що реколектанти гостювали вдома у подружжі Ганусі Косів і Юрія Підлісного. «Ми познайомилися наприкінці 92-го року як активісти церковно-мирянських спільнот, – розповів Z чоловік Ганни Косів, завідувач кафедри політичних наук Українського Католицького Університету Юрій Підлісний. – Гануся була членом тоді створеного товариства «Віра і світло», яке опікується людьми з інвалідністю. Я входив до студентського товариства «Обнова». У нас було багато спільних заходів, ми разом брали участь в акціях. Гануся в 93-му році стала студенткою факультету іноземних мов (англійська філологія). Я тоді був на 5-му курсі того ж факультету, тільки спеціальності «французька філологія». 12 жовтня 1993 року ми почали зустрічатися. Вона була звичайною, скромною дівчиною: в родині Косівих той факт, що батько приналежав до дисидентства, знався вже на той час з дуже відомими, впливовими людьми, нічого такого, що в сучасній мові називається «понтами», не було. Це була звичайна, скромна українська родина, в якій жили національні і релігійні традиції. Багато читалося, була велика домашня бібліотека, особливий пієтет мали до Івана Франка та Лесі Українки. Та й те, що Гануся пішла в таку організацію, яка займається людьми з інвалідністю, яким треба послужити, а не щось для себе здобувати, це теж про щось свідчить… Вона серйозно росла в професійному плані. Я навчався в школі з поглибленим вивченням французької мови, вчив її з першого класу, а в 9-му  мав 13 годин французької на тиждень. Гануся ходила в звичайну школу. Вона мусіла наздоганяти і зростати. І це відбувалося на моїх очах: я бачив, як вона сильно працювала над тим, щоб наверстати. Це була методична праця. Крок за кроком, кожен день, і вона принесла свої плоди. Гануся почала дуже якісно перекладати. Як документи наукового характеру, так і художню літературу, а також релігійну. До того ж вона ставилася до цього так, щоб потім редактору було якнайменше роботи. Це був максимально ідеальний текст», – ділиться Юрій Підлісний.

«Знову цей образ, що зустрічався раніше: робити щось перед Богом (Вихід 18:12). Гарний образ Батька, який тримає в полі зору свою дитину. А тут ще цікаво, що вони їли перед Богом. У нас стереотип, що перед Богом ми стаємо тільки, коли ми на молитві, в Церкві. А поза тим, таке враження, що ані Він нас не бачить, ані ми Його. Натомість можна і треба жити ПЕРЕД БОГОМ»².

«Коли їй було три роки, вона вночі зривалася і плакала: «Тату, мені страшно!» Я не знав, що їй ввижалося. Брав на руки і казав: «Ганусю, нічого не може бути страшного, бо, бачиш, іконки над ліжком: Богородиця і Ісус Христос? Вони відженуть від нас усе страшне. Я помолюся, а ти заспокойся і все страшне відійде».  Я молився над нею, і вона засинала. Я говорив їй про Богородицю, про Ісуса, як про осіб, яким поклоняються християни, я ніколи не думав, що, коли вона стане дорослою, ба, навіть, коли вона вже стане кандидатом наук, то буде сприймати особу Ісуса Христа, як реальну особу, яка тут, поруч. Я такого відчуття не мав і не маю, бо для мене то щось небесне, потойбічне, а для неї то було зовсім інше. Коли їй було 14 років, у 1990-му, мене почали буквально випихати в депутати. Ви може не повірите, але я не хотів туди йти. Я хотів займатися нарешті наукою. І Гануся мені каже: «Тату, ти їдеш до Києва, а нас залишаєш. Ти не боїшся, що я можу зійти з правильної дороги?» Я ту розмову пам’ятаю, як сьогодні. То мені так засіло в голову, що оті 23 роки, що я був у Києві, я цю розмову з Ганусею постійно пам’ятав», – згадує Михайло Косів.

Випробування в життя Ганусі Косів прийшли в молодому віці. У 26 років вона почала боротьбу з онкологією. Спершу в київських лікарів, згодом у французьких та інших. Після першої операції хвороба відступила, і подружжя Гани та Юрія кілька років насолоджувалося мандрівками Україною та Європою. Захоплювалися відпочинком на лижах. Гануся з приємністю кидалася в обійми дикої природи, втікаючи від тиску цивілізації. «Коли ми кудись їхали, вона витягувала вервицю, просила її не чіпати і багато молилася. За різних людей, які потребували допомоги. Брала участь в реколекціях, прощах. Ми кілька років подорожували Італією, Францією. Ганусі дуже подобалося маленькі автентичні міста, і дуже турбувало, що в Україні свою автентику не шанують. Дерев’яні церкви обшивають пластиковою вагонкою, вважаючи, що цим вони покращують вигляд. Спотворюють старі дерев’яні хати, які були би цікаві для іноземного туриста. Тоді, як в Європі намагаються зберегти будівлю через реставрацію. Любила дуже природу і гори. Мала велике задоволення, коли ще могла стати на лижі, на ковзани. Її захоплювала краса природи, Божого світу. Те, що Бог подарував нам вишукане, досконале», – розповів Юрій Підлісний.

Невдовзі повернулося погане самопочуття. Неправильне лікування призвело до септичного шоку, який ледве не забрав життя Ганусі Косів. «Юрко садив її на літак вже на інвалідному візку. Набряки були такі, що не налазило взуття. Через короткий час вони були у Франції і тутешні лікарі казали, що, буквально, кілька годин вирішили її долю. Шок спричинили ліки, які їй неправильно призначили. Після того Ганусі довелося робити пересадку шкіри вже в Україні. Вона 10 місяців не ходила. Пригадую те сум’яття: як зустрітися з близькою людиною після такого, що казати. В якийсь момент Гануся сказала: «Прийди». Як не налаштовувалася, коли я побачила Ганусю, мої емоції виразилися на обличчі. Я просто схиляю голову перед Юрком, який тоді сказав: «Що? Та це вже все добре!» І відвага Ганусі – величезна. Вона лише просила: «Молися!» Дуже чекала, коли в неї волосся відросте після хімії. Але так вдало вміла підібрати перуку, що ми, навіть, не знали», – розповіла Ольга Липка.

Внаслідок септичного шоку та загострення червоного вовчака почали деформуватися суглоби пальців рук. Однак саме в цей життєвий період Ганусі відкривається ще один Божий дар: писати писанки. До цього спонукав її отець-духівник, з яким познайомив брат. Поява священника в житті Ганусі стала для неї найбільшою підтримкою. «Воно ніби і важко що-небудь робити, але пригадую, як ви мені казали, коли я лежала після септичного шоку, що так не можна – нічого не робити. Я тоді почала писати писанки», – йдеться у листі до духівника. «Гануся на скрипці грала. Це важливо згадати, хоч вчилася недовго, потім досліджувала літературу. Займалася теорію перекладу. А далі з’явилися писанки – візуальне мистецтво. Мені здається, що це все мало зв’язок. Невипадково писанки були на такому високому рівні, хоч вона ніде й не вчилася. Важливе було відчуття універсальних законів: ритму, простору, композиції», – розповідає Василь Косів.

Ганна Косів стала авторкою двох унікальних колекцій писанок, які видали двома альбомами (другий вийшов вже після смерті писанкарки). Перша колекція присвячена мотивам трипільської кераміки, друга – наддніпрянської вишивки. «Яйце – складна форма, що не має ні початку, ні кінця, але воно має вісь симетрії. Симетрія писанки дисциплінує, вона передбачувана – знаємо, що орнамент повториться по колу. Гануся співпрацює з цією формою, переплітає галузки, укладає букети, розставляє птахів, пильнуючи ритм. (…) Тоді спробувала піти далі. Спочатку придивитися якомога ближче, так близько, що загальний ритм орнаменту пропадає, симетрія не діє, натомість на чистому тлі з’являється велична квітка. (…) Ще інший підхід – перевести погляд з червоного вишиття рушників на мережки полтавських сорочок. (…) Ганусі Косів, як і полтавським вишивальницям століття тому, достатньо кількох орнаментальних мотивів, червоного, чорного й сірого, щоб укладати історії життя»³ – йдеться у передмові Василя Косіва до другого альбому.

Один із символів Ганусиних писанок – дерево життя з райськими яблучками – почали друкувати на супутній продукції: футболках та еко торбах. Великодні яйця зберігаються у монастирі сестер-студиток у Львові. Гануся мріяла відкрити в рідному місті сучасний центр писанкарства. Попри величезні витрати родини на лікування, жінка практикувала правило десятини, віддаючи відсоток свого зарібку тим, хто потребував.

Рецидив раку наздогнав у 2018-му. На той період Гануся Косів скріпла духовно настільки, що могла втішати і заспокоювати рідних, зберігаючи внутрішній спокій і рівновагу. Після важкої операції у Франції вона писала своєму духівнику: «…все цвіло, і з дерева посипався нам під ноги дуже гарний рожевий цвіт. (…) Аж Юрко сказав: «Бач, як по-королівськи тобі вистелена дорога до машини». …в якийсь момент я помітила квіти і їхню красу, і жуків, і яке все довкола гарне, і як то Бог все створив. Ніби прозріла і хоч частково побачила все так, як будемо дивитися на світ у вічності і бачити Боже творіння. А жуки були розписані точно, як трипільські глечики»⁴. «У хворобі радість її не покидала: вона пам’ятала, коли в кого день народження. Творила. Я не любила ходити в магазини, а вона мала відмінний смак, вміла одягнутися, любила це. Потім, раптом, перестала це робити. Якось каже: мені треба інше зимове пальто. Ми зайшли в якийсь магазин, вона приміряла і було якраз на неї. Гануся каже: «Який Бог добрий, отже, пальто мені справді було потрібне». Якось я взяла квитки на творчий вечір Андруховича. Вона вагалася: йти, чи не йти. Чи це не буде віддаляти її від Бога – то для неї стало найважливішим критерієм. Їй йшлося про чистоту серця і розуму. Кожен крок зважувався: що дивитися, що читати, – ділиться Ольга Липка. – Вони з Юрком особисто знали Василя Сліпака,  він приходив трохи на «Віру і світло». Коли його хоронили, Гануся була в церкві на прощанні, я після цвинтаря заїхала до неї. Ми довго про нього говорили, і вона згадала зі свого перекладу Люїса «Чотири любові» визначення дружби: друг викликає в мене те, що ніхто інший не викликає, і, якщо хтось з друзів помирає, з ним відходить і та частка мене. І я це дуже відчула, коли втратила її. Мені бракує наших розмов, ділень, які зворушують серце. Я втратила найближчу подругу останніх років, з якою ми могли разом піти на Літургію, потім на виставку, обговорити всі книжки, які читали».

Любов до людей і до життя – те, що супроводжувало Ганну Косів з дитинства. Може, тому духівнику було легше вселити їй віру в те, що фізичні терпіння дані не за гріх, а як відкуплення за інших.  «Люди відходили від неї і вони не відчували пригнічення, навпаки, я відчував радість, – каже тато Ганусі. –  Звідки радість від людини, яка йде з життя. Це тільки від Духа Святого, який осіняв все те, що робила Гануся… В нас вдома завжди панували любов і усвідомлення того, що робити треба тільки добрі справи. Та ж, як надходило Різдво та Святвечір, мусіла донька в 3-4-5 років допомагати мамі робити Святу Вечерю. За совітів за мною  стежили, я не міг собі жити так, як інші люди. Ми все ж колядувати ходили,  на Великдень старалися непоміченими до Святого Юра піти паски посвятити. День народження у нас не було прийнято святкувати. У нас центральне свято в сім’ї було Михаїла. На святого Михаїла Гануся з Васильком ходили в парк на Любінській, збирали листя, засиляли на нитки і розвішували цілі гірлянди по хаті. Бо у тата ж іменини! Прийдуть люди, і будуть вітати, і будуть співати, часом, цілу ніч співали. От в такій атмосфері усе в нас і відбувалося. Ганусі було 7 літ, як ми взяли її на байдарки. Ми ходили тоді під керівництвом адмірала Романа Безпалківа, знаменитого художника. Сім таких сімей, сім байдарок. То була річка Сула. Йой, яка то була Україна! Вона потім згадувала, що тато постійно хотів показати нам, яка велика і яка прекрасна наша Україна!»

«Ви можете уявити собі когось з 70-их років, щоб не знав фільму «Москва сльозам не вірить», – усміхається Ольга Липка. – Гануся не знала! Вона, здається, не бачила жодного радянського фільму з тих, що ми вважаємо «класикою». Уявляєте, як то треба було виховувати дитину? В неї було інтуїтивне чуття, що то «совок», і вона й говорити про таке не хотіла».

Дитячі канікули, проведені в сплавах на байдарках, загартовували, дисциплінували і давали такий емоційний заряд, що діти тих родин назавжди були закохані в життя, рідний край, свободу і красу цього світу. «Ми плавали 10 років поспіль. Кожного літа була інша ріка, переважно, центральна, південна, східна Україна. Північна також. Від Житомирщини до Полтавщини, Кіровоградська, Дніпропетровська, на Сході також Харківська, Луганська області. Це було дуже важливо для нас – бачити Україну вповні. Ми звикли в села заїжджати транспортом по основній дорозі, а коли ріка пливе крізь село, ти бачиш його, так би мовити, не з парадного боку, а тому відкриваєш для себе правдиве життя людей. На сплавах збиралися переважно художники. Експедиція тривала три тижні. Уявіть собі, майже весь день серед височенних очеретяних заростей. Розкладали намети, палили вогонь – здобували пластунські вміння. Не було магазинів так багато, як зараз, ні інших благ цивілізації. Тяжко, але плач-не-плач, треба було витримати», – згадує Василь Косів.  Після смерті писанкарки друзі на чолі з Петром Дідулою (власником клубу «Дивокаяк») організували сплав імені Ганусі Косів.

На прощанні з Ганусею владика Борис Ґудзяк назвав її святою жінкою.  «Я чув багато разів, що час лікує. Та нічого він не лікує. Тільки загострює біль. Може, зрештою, робить його звичним, щоденним. Отак ми й живемо з її мамою тепер і віримо, що Гануся була праведною», – каже Михайло Косів.

_______________________________

¹ Хочу ходити з Богом: Свідчення Ганусі Косів / упор. Ю. Підлісний. – Свічадо. 2020. – 168с. – С. 19

² Хочу ходити з Богом… – С. 38

³ Писанки Ганни Косів: Полтавські мотиви. – Львів: Свічадо, 2020. – с. 96

⁴ Хочу ходити з Богом… – С.131

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *