Митрополит Ігор до річниці хіротонії: «Бути єпископом – це добре і відповідально душпастирювати»

У середу, 17 лютого, минає 19-та річниця з дня архиєрейської хіротонії архиєпископа і митрополита Львівського владики Ігоря Возьняка. З цієї нагоди розмовляємо з митрополитом про його досвід єпископського служіння, успіхи та невдачі, приємні моменти та труднощі, а також про виклики Церкви у 2000-их та уроки з підпілля. Владика Ігор розповідає нам також про особливість і характер Львова і архиєпархії, людей, які є його підтримкою, а також про виклики пандемії і плани на майбутнє.

Фото з особистого архіву митрополита Ігоря Возьняка, зроблене у день хіротонії 17 лютого 2002 року

– Високопреосвященніший владико Ігоре, цими днями минає дев’ятнадцята річниця, як Ви стали архиєреєм і розпочали своє служіння у Львівській архиєпархії. Чим найбільше пишаєтеся?

– Я не знаю чи є щось, чим би я міг особливо пишатися. Просто дякую Богові за тих дев’ятнадцять років, що Він мене провадив, що чуває і допомагає. Бо справді за цей час мав дуже багато різноманітних справ. Щось дається вирішити легше, а щось важче. Як казав апостол Павло, що він немочами своїми може похвалитися. Так само і я можу сказати, що можу лише своїми немочами похвалитися. 

За цих 19 років що було для Вас найбільш приємним, а що вдавалося важче, чи може навіть засмучувало?

– Не знаю, чи так можна ділити, бо насамперед єпископ служить, а як відомо служіння обіймає різні ситуації. Найважче нам єпископам, коли виникають різного роду конфлікти. Особливо зі священниками на парафії. Такі скарги і звинувачення дуже втомлюють і напружують. Деколи важко собі представити, що такі ситуації можуть виникнути. Наприклад в монастирі подібні ситуації розв'язуються простіше, ніж в архиєпархії. З цього досвіду зрозумів, що це життя людей, які чогось шукають і прагнуть. Їхнє бажання буває справедливим, а буває – ні. Завжди пригадую собі слова Івана Золотоустого, який просив не осуджувати священників, а залишити їх Богові, бо сам Бог дає їм священство і, відповідно, Він у них запитає про результат. Сам Христос знав про Юду, який його зрадить. Очевидно, що він натякав кілька разів, що горе тому чоловікові. Юда чув, але не зробив жодних висновків. Кожна людина може помилятися.  

Найприємнішими моментами є різноманітні зустрічі з людьми і виїзди на парафії. Особливо, дуже люблю освячувати новозбудовану церкву. Також люблю різного роду відвідини, зокрема дітей у сиротинцях. Особливо приємним моментом для нас було, коли нам передали будинок, що став «Домом Милосердя», на вул. Короленка, яким опікується Центр Опіки Сиріт. Дякуємо Богові, що постійно знаходяться меценати, які допомагають цей дім облагородити. Такі події і зустрічі є дуже приємними і життєдайними. Особливо радію, коли приходять колядники. Зараз ми їх запрошуємо до храму, щоб з їхньої коляди також користали люди.

Що означало стати єпископом у 2002 році? Церква тоді по-іншому виглядала, ніж тепер. Які тоді були виклики?

– Тоді продовжувалася стабілізація парафій. Ми працювали над різними призначеннями і перемінами. Якраз в той час ділили на єпархії. Тоді я мав дуже багато відвідин священників. Багато хто приходив з різними проблемами. Також в цей час більше уваги приділялося вкоріненню парафій та їхній стабілізації. При парафіях організовувалися різні молодіжні гуртки. Читання Біблії поволі набирало розголосу. Починали організовуватися «Матері в молитві». Закладалися різноманітні братства, вівтарні дружини та й інші спільноти.

Владико Ігоре, Ви також маєте цінний досвід служіння нашій Церкві у період підпілля. Який найцінніший урок ви винесли з цього періоду для себе і для Церкви? Чим для Вас став цей досвід?

– Перш за все, важливо розуміти, що в підпіллі ми були дуже обережними, бо там було трохи страху. Не без того, щоб знаходилися люди, які когось видавали. Мені якось, на щастя, не довелося відчути такого, але в підпіллі я навчився бути обережним. Не спішити з висновками. Поволі проаналізувати, залишити час для молитви і для того, щоб добре все обдумати. Справи не потребують поспіху, а радше виваженого рішення. В підпіллі це було дуже відчутно, бо, як треба було кудить поїхати, ми дуже добре обдумували і радилися, перш ніж на щось погодитися, щоб мінімально наражатися на небезпеку.

Чи думали Ви тоді, що станете єпископом?  

– Ніколи. (усміхається. – Ред.) Ніколи в мене такої думки не було. Я навіть не дуже думав про те, що наша Церква стане вільною. Вже тільки наприкінці 80-их прийшла віра, що Церква вийде з підпілля й отримає свободу. Бо до цього думав, що так служитиму до кінця свого життя і був готовим до цього.  

Всі роки Вашого єпископського служіння пов’язані безпосередньо з Львівською архиєпархією. Ви служили спершу для Львівської архиєпархії як єпископ-помічник, згодом як архиєпископ, а відтак з 2011 року як митрополит. В чому особливість саме Львова? Розкажіть, будь ласка, про кожен цей період. Чим він був особливий? Які були виклики? Який досвід ви отримали?

– Безперечно, Львівська архиєпархія є особливою, бо тут впродовж століть був центр, в якому билося серце Української Греко-Католицької Церкви. До певної міри, тут довгі роки був і залишається центр нашої Церкви. Зараз офіційно центр Церкви знаходиться в Києві, але попри це ми розуміємо, що Львів є дуже важливим для Церкви. За всіх часів життя Церкви, якщо взяти попередніх митрополитів, їхній осідок був саме тут, у Львові. За часів підпілля Львів також був завжди був сильним. В самому місті було дуже багато священників і різних чернечих згромаджень. Він є важливим центром.

Загалом приємним моментом і особливістю для нас було те, що тут утворилася митрополія для вірних, священників і єпископів.

Коли я був помічником, звичайно, мені було легше, бо важливі рішення приймав Блаженніший Любомир. Прийняти правильне рішення має дуже велике значення. Воно завжди впирається в кінцеву особу. Звичайно, що я виконував певні доручення і вирішував певні справи, але остаточно все впиралося у Блаженнішого Любомира. Зараз, звичайно, остаточні рішення в мене впираються. Важливо відчути, коли треба сказати «так», а коли «ні». Це кожен розуміє. Зокрема, владика Володимир, який мені дуже допомагає, зокрема порадить і підкаже. Також це розуміють наші працівники курії.  

Коли я став вже архієпископом, то мав більшу відповідальність і викликів, бо усвідомлював, що вже від мене багато чого залежало. Сам Львів є древнім містом, зі своїм характером.

Натомість сам митрополит має відношення до єпархій, які входять у митрополію, але якихось дуже важливих обов’язків супроти них він не має. Бо є місцеві єпископи, які безпосередньо відповідають за єпархію. Він не може втручатися, хоча завжди щось може запитати, підказати і порадити. До Львівської митрополії входять Львівська, Самбірсько-Дрогобицька, Стрийська і Сокальсько-Жовківська єпархії. У кожній єпархії є по 2 єпископи, загалом нас у митрополії їх вісім. Мабуть, наша Львівська митрополія є найбільш населена духовними особами, вірними  чи монашими згромадженнями.  

Хто для Вас є найбільшою підтримкою у щоденному служінні?

– Насамперед, наш єпископ-помічник владика Володимир Груца. Потім синкел Львівської архиєпархії у справах духовенства і священничих родин отець Юрій Чудяк, наша канцелярія. Для мене кожен працівник курії, до певної міри, є важливим. Зокрема наш економічний відділ, бухгалтерія. Все між собою дуже пов’язано. Для мене дуже важливо працювати з людьми, яким можна довіряти, з якими можна дружньо жити, і які відчувають відповідальність. Щоб не тільки ти був відповідальним, а також і твої працівники. Дякую Богу, що маємо таких людей.

Як пандемія вплинула на Вас, Ваше служіння й архиєпархію загалом?

– В загальному ми, як служили й молилися, так і тепер служимо і молимося. За останній рік було значно менше виїздів по парафіях. Скоротилися відвідини по селах і по містечках і навіть по самому Львову. Переживали різні обмеження, старалися бути обережними, бо справді багато людей хворіло і хворіє на ковід. Дотримувалися обмежень і рекомендацій, які вводили для Церкви. Тому певний період Церква заохочувала людей, особливо старшого віку, молитися онлайн. Зараз відчуваємо наслідки, бо не всі люди повернулися до храму. Поволі, звичайно, вертаються, але ще багато хто боїться вірусу, бо є заляканим.

Також хотів би звернути увагу, що важливо відповідально користати з онлайн-трансляцій богослужінь. Молитися, а не займатися сторонніми справами під час Літургії. Бо дехто дивиться собі Святу Літургію, як телевізор. Це стало також випробовуванням певним. Люди побачили, наскільки вони готові і неготові до таких випробувань, які принесла нам пандемія. Ми всі знаємо, що у певний час підемо до вічності. Проте ніхто з нас не бажає дуже швидко туди добратися і бути нагородженим. Бачите, чомусь не спішимо по ту найвижчу нагороду і я в тому числі також (сміється. – Ред.) Через ковід ми втратили кількох священників. В час Великого посту не було сповідей так, як звично. Люди не приходили через карантин. Це спричинило також фінансові труднощі для багатьох парафій. Вони стали перед викликом, як вижити. Бо ми не маємо якихось підприємств чи жертводавців. Ми живемо виключно з підтримки людей. Припинилося багато робіт, зустрічей, виїздів за кордон. Багато чого перейшло у формат онлайн.

Але є позитив, бо і до нас, сюди до курії, почало приходити менше людей зі скаргами (сміється. – Ред.) В цьому є позитив і приємність, бо тих скарг було вже забагато. Приходили, коли треба і не треба. А тепер не приходять і живуть добре і мирно.

Владико, як архиєпископ і митрополит Львівський які маєте плани на найближчий час?

– Загалом, я не люблю в Церкві щось дуже планувати. Бо в Церкві важливо служити, а не планувати. Найпершим і найважливішим є наше служіння і важливо слідкувати, щоб воно було відповідальним. Йдеться про служіння кожного єпископа, священника. Щоб ми приходили з допомогою для вірних, коли вони мають таку потребу. Для мене це завжди є дорогим і актуальним.

Якщо говорити про поточні плани, то плануємо добудувати «Світлицю», наш реколекційний центр, щоб там були нові зали і можливість проводити ще більше зустрічей. Зокрема там проходять засідання Синоду Єпископів УГКЦ. Плануємо і надалі розвивати те, що маємо, а відтак підтримувати наше служіння і його вдосконалювати. Нам важливо допомагати людям у спасінні їхніх душ. Свою душу спасати і допомагати у цьому людям.  

На завершення, поділіться, будь ласка, що означає для Вас бути єпископом?  

– Переконаний, що бути добрим єпископом – це в першу чергу добре душпастирювати.

Щиро дякую, дорогий владико митрополите Ігоре, за цікаву розмову! Многих літ Вам у Вашому служінні!

Розмовляла Христина Кутнів для Департаменту інформації УГКЦ

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *