Про травми дитинства у «Психологічній порадні»

Наступна програма циклу про психологічні травми у «Психологічній порадні» присвячена травмам дитинства. Автор циклу, психолог Мирон Шкробут, розповідає про те, як переживання, досвідчені в дитинстві, впливають на все подальше життя людини, про те, як батьки можуть зменшити ймовірність таких переживань, і як пробачити й примиритися з травматичним минулим.

Далеко не всім пощастило мати ідилічне дитинство – швидше навпаки, більшість мають досить болючі спогади, які воліють забути, витіснити у найглибші підвали пам’яті. Проте ці спогади працюють, впливають на наше сприйняття світу і відносини з людьми, формують звички і світогляд. На жаль, ці перші глибинні травми людині, як правило, завдають саме батьки – найближчі у цьому віці люди, які, у більшості, не розуміють, що роблять, адже ніби бажають якнайкращого. Травматичний досвід може бути дуже різним: фізичне, психологічне чи вербальне насилля зі сторони батьків, їх нарцисизм, емоційна нестабільність, гіперопіка чи байдужість щодо дитини. Робота з усіма цими травмами, зазвичай, однакова – усвідомлення цього болю, відпускання образи і примирення з неідеальним дитинством.

Застороги для батьків

Ідеальних батьків, як і єдино правильного сценарію батьківства, не існує. Не завжди батьки свідомо завдають таких травм дітям, але, тим не менш, ці емоції – провини, образи, відрази до себе тощо, реальні і «вірусні», вони передаються від батьків дітям. Тому провести роботу з психотравмами дитинства уже в дорослому віці потрібно, і для того, щоб не нести свою образу все життя й надалі, і не передати цю «естафету» з своїм дітям.  

«У більшості батьки бажають своїм дітям якнайкращого у їх розумінні, і у цьому також є певна небезпека, – каже Мирон Шкробут. – Це стосується багатьох моментів – зокрема, і визначення батьками, якою повинна бути їхня дитина, чим вона повинна займатися, ким їй бути… Звісно, найкращою, найуспішнішою, най-най-най… І починається постійний тиск, невдоволення, порівняння з іншими, тому що завжди знайдеться хтось, у кого кращий результат чи оцінка…»

Постійне порівняння з іншими неминуче руйнує психіку дитини. Коли батько вперто твердить синові – «ти нездара, слабак і ні на що не здатний», це велика травма. Дитина з усіх сил намагається заслужити похвалу, а не виходить, тому що завжди буде привід сказати «добре, але могло б бути краще».

«І ця «водичка», яка крапає щодня – це як середньовічний спосіб катування, і саме цим займаються деякі батьки, – каже психолог. – Виправдання, що вони хочуть якрайкраще – в дійсності, брехня: вони стараються не для дитини, а для себе. Це робиться для компенсації власних неуспіхів і реалізації власних мрій – мовляв, мені вдалося, але моя дитина повинна… Чи й ще гірше – аби похвалитися трьома гуртками і секціями, трьома мовами тощо, які дитина вивчає у свої шість-сім рочків…»

Те ж стосується бачення батьками майбутньої професії своєї дитини, її покликання. Те, чого бажають батьки, і чого хоче сама дитина – часто зовсім не одне і те ж. Інколи батьки намагаються зліпити з дитини свою копію, інколи – компенсувати  дитині те, чого не досягли самі. Результати, як правило, травматичні і для дітей, і для батьків.   

Психологічна травма у дитячому віці може бути різною, і ніхто, навіть батьки, не в змозі це прорахувати. Інколи й буденні речі можуть стати важкою травмою. Як приклад: жінка вважає, що нікому не потрібна, негідна любові; а причина – переживання покинутості і абсолютної самотності у ранньому віці, коли батьки поїхали до родильного будинку «по братика». Чи неминучим було саме таке переживання для дитини – будь-якої? Ні. Але ця дівчинка такий досвід у цьому віці отримала. І ця глибинна внутрішня установка – «я непотрібна», стала кривим дзеркалом, через яке людина сприймає подальше життя. Все ж ніби добре – чудові батьки, дбають про дитини, але з’явилося це криве дзеркало, і людина живе з цією внутрішньою установкою.

«Ми не знаємо достеменно, як працює людська психіка, якими можуть бути реакції на певні травматичні чинники, – каже психолог.- Психотерапевти не можуть до кінця зрозуміти, чому певні речі для одних людей стають травматичними, а для інших – ні. Дитячі травми можуть бути несподіваними, часто батьки не усвідомлюють, що завдають дитині болю. Але все можна виправити, можна змінити таку установку…» від катастроф до розчарувань, від фізичного, психологічного чи вербального насилля батьків до їх нарцисизму, емоційної нестабільності чи просто байдужості. З усіма цими різноманітними травмами робота однакова — осягнення травм та печалі. Адже те, як до нас ставилися у дитинстві, визначає наше самопочуття у дорослому віці. Чи спілкувалися з нами з повагою та добротою, чи ставили нам умови для любові, називаючи «хорошою дитиною», чи погрожували не любити, якщо ми будемо поводитися погано?

Деяким з нас пощастило мати ідилічне дитинство, проте більшість все ж має доволі болючі спогади. Зазвичай ми входимо в доросле життя з образами, звичками, що шкодять нам, та життєвими прогалинами — речами, яких ми не навчилися в дитинстві з тих чи інших причин. Ці психологічні рани, що впливають на наші відносини з друзями, партнерами, колегами, досліджує психіатр-практик Робін Берман, яка ділиться інструментами подолання дитячих образ та примирення з непокірним минулим.

Від смутку до вдячності

Працюючи з сотнями клієнтів, я чітко побачила, що не існує ідеальної мами, так само, як і єдиного сценарію батьківства. Тому значною частиною моєї роботи є емоційне примирення моїх клієнтів з їх неідеальним дитинством — шляхом «вдячного смутку», так я називаю цей, здавалося б, парадоксальний інструмент.

Більшість з нас, дорослих, має провести цей шмат роботи зі смутком, адже ідеального дитинства не буває, як і ідеальних відносин батьків і дітей. В іншому випадку ми б нізащо не хотіли лишати домівку. Спектр типів тяжкого дитинства дуже широкий — від катастроф до розчарувань, від фізичного, психологічного чи вербального насилля батьків до їх нарцисизму, емоційної нестабільності чи просто байдужості. З усіма цими різноманітними травмами робота однакова — осягнення травм та печалі. Адже те, як до нас ставилися у дитинстві, визначає наше самопочуття у дорослому віці. Чи спілкувалися з нами з повагою та добротою, чи ставили нам умови для любові, називаючи «хорошою дитиною», чи погрожували не любити, якщо ми будемо поводитися погано?

Департамент інформації УГКЦ

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *