Ступити на дорогу братерства (17)

Ступити на дорогу братерства (17)
Повертаємося до ознайомлення енциклікою Папи Франциска «Fratelli tutti» про загальнолюдське братерство та соціальну дружбу, в п’ятій частині якої він ділиться думками про «кращу політику».

На початку цього розділу Папа вказує на те, що зневага до слабких може приховуватися як у популізмі, що експлуатує уразливе становище слабких, так і в лібералізмі, який обслуговує інтереси сильніших. «В обох випадках важко думати про світ, відкритий для всіх», – стверджує він.

Переходячи до цінностей та обмежень ліберальних бачень, Глава Католицької Церкви зазначає, що категорія народу, «яка містить позитивну оцінку спільнотних і культурних зв’язків», зазвичай, не сприймається ліберальними теоріями, в яких суспільство вважається «простою сумою співіснуючих інтересів». Ці теорії говорять про пошану до свободи, але без коренів спільного наративу, а в деяких контекстах звинувачують у популізмі тих, які захищають права найслабших членів суспільства. «У таких теоріях категорія народу – це міфологізація того, що насправді не існує. Тим не менше, це створює непотрібну поляризацію, бо поняття народу і ближнього – це не чисті категорії міфу чи романтизму, які би виключали чи знецінювали соціальний устрій, науку й інституції суспільства», – пише Папа, зауваживши, що міфічний та інституційний виміри об’єднує милосердя. Бо в дійсності, не існує приватного життя, якщо воно не захищене суспільним устроєм (163-164).

«Справжнє милосердя здатне все це ввібрати в своє посвячення, і якщо воно мусить виразитися в зустрічі особи з особою, то також, завдяки різним можливостям, які може створити організоване, вільне і творче суспільство, воно здатне наблизитися до сестри чи брата, які далеко і яких ігнорують. У конкретній ситуації навіть милосердний самарянин потребував заїзду, допомоги, яку тоді сам не зміг би надати. Любов до ближнього реалістична і не нехтує нічим, що потрібне для переміни історії на користь знедолених», – наголошує Святіший Отець, викриваючи у цьому контексті існування лівих ідеологій чи соціальних доктрин, пов’язаних з «індивідуалістськими звичаями і неефективними процедурами», внаслідок чого доля більшої частини відкинутих залежить від доброї волі деяких осіб. Це, за його словами, вказує на необхідність розвивати «не тільки духовність дружби», але й всесвітні організації, які «ефективніше допомагатимуть вирішувати нагальні проблеми знедолених», пам’ятаючи, що не існує єдиного рецепту, який можна застосувати в усіх випадках (165).

За словами Папи, не слід забувати про необхідність «переміни людських сердець, звичок і стилю життя». Самим лише контролем над надуживаннями не вирішиться проблему, бо «небезпека приховується не в речах, не в матеріальній дійсності, не в організаціях, а в тому, як люди їх використовують». Йдеться про людську слабкість, схильність до егоїзму, яка є частиною того, що християнська традиція називає «пожадливістю», тобто, схильністю зачинитися в іманентності свого «я», своєї групи, своїх інтересів. «Пожадливість – це вада не тільки нашої епохи. Вона існує відтоді, відколи людина є людиною, і просто змінюється, упродовж віків набирає різні форми і використовує знаряддя, які має в даний історичний момент. Але з Божою допомогою її можна подолати», – переконаний Святіший Отець (166).

«Щоби покращити людські стосунки так, щоб суспільство саме реагувало на несправедливість, на порушення законів, на надуживання економічних, технологічних, політичних і медійних сил, потрібна відповідна освіта, розвиток навиків солідарності, здатність мислити про людське життя більш інтегрально, глибока духовність», – пише він, звертаючи увагу на те, що деякі ліберальні доктрини ігнорують «фактор людської слабкості», уявляючи, що світ здатний сам по собі вирішити всі проблеми (167).

В світлі цього Глава Католицької Церкви наголошує на тому, що всупереч спробам змусити нас повірити в протилежне, «ринок сам не вирішить усіх проблем». Неолібералізм відроджується, використовуючи поняття «надлишку» чи «перерозподілу», навіть не називаючи їх безпосередньо, як єдиний спосіб вирішення соціальних проблем. Однак, «передбачуваний надлишок не усуне нерівності, яка є джерелом нових форм насильства». Бо, з одного боку, існує нагальна потреба в активній економічній політиці, чому завдають шкоди фінансові спекуляції, «основна мета яких – легкі доходи», але, з другого боку, «ринок не може повністю виконувати свої економічні функції без внутрішньої солідарності і взаємної довіри». «Слабкість світових систем перед лицем пандемії показала, що за допомогою вільного ринку можна вирішити не все, і, окрім повернення здорової політики, стійкої перед фінансовим тиском, потрібно наново поставити на центральному місці гідність людини» (168).

Наприкінці цих роздумів Папа присвячує окрему згадку так званим «народним рухам», яким, за його словами, немає місця «в деяких зачинених і однотонних економічних доктринах». Йдеться про об’єднання безробітних, сезонних робітників, тих, які працюють неформально, і багатьох інших, яких важко зарахувати до визначених категорій. Вони «створюють різні форми народного господарства й продукцію спільного виробництва», а тому про суспільну, політичну й економічну участь слід думати в такий спосіб, щоби включати також і ці народні рухи, оживляючи структури місцевої, національної та міжнародної влади «струменем моральної енергії, яка постає із залучення маргіналізованих людей до побудови спільного майбутнього». Вони, при цьому, «не повинні втрачати свої характерні риси сіячів змін». На думку Святішого Отця, завдяки їм буде можливим цілісний розвиток людини, який вимагає подолання «ідеї соціальної політики як політики для вбогих, але не з бідними, не політики бідних чи політики як частини проекту, який об’єднує людей» (169).

(На основі перекладу українською мовою, поширеного єзуїтською спільнотою в Україні).

Твій внесок у велику місію: підтримай нас в несенні слова Папи до кожної домівки

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *